У невеликому містечку на заході України, де старі вулички гуділи від гомону базару, а вечорами пахло свіжоспеченим хлібом, жили дві сестри — Мар’яна і Ганна.
Вони були доньками вдівця Івана, який тримав маленьку крамничку з господарськими товарами.
Мар’яна, молодша, була привітною, з щирою усмішкою і добрим серцем. Вона завжди допомагала батькові в крамниці, розмовляла з покупцями і навіть віддавала стареньким сусідам товари в борг, якщо знала, що їм важко.
Ганна ж, старша сестра, була іншою. Вона любила гарний одяг, дорогі прикраси і мріяла про велике місто, де могла б жити «по-справжньому».
Жадібність Ганни була відомою в містечку: вона ніколи не ділилася, не позичала і завжди намагалася урвати собі більше.
Батько, Іван, був уже немолодий і часто хворів. Одного дня він покликав дочок до себе. Його голос був слабким, але рішучим.
— Дівчата, — сказав він, — я не вічний. Наша крамничка — це все, що я можу вам залишити. Але я хочу, щоб ви показали, хто з вас гідний її вести.
Наступного місяця приїде пан Роман, наш постачальник. Якщо хтось із вас зможе домовитися з ним про вигідну угоду, я передам крамницю тій, яка це зробить.
Ганна одразу оживилася. Її очі заблищали від думки про власну крамницю.
— Тату, це буде моє! — заявила вона. — Я знаю, як говорити з такими, як Роман. Він не встоїть переді мною!
Мар’яна лише кивнула, задумливо дивлячись у вікно.
— Я спробую, тату, — тихо сказала вона. — Але головне, щоб крамниця процвітала.
Наступні тижні Ганна готувалася до приїзду пана Романа. Вона купила собі нову сукню, витративши останні заощадження, і годинами крутилася перед дзеркалом, відпрацьовуючи чарівну посмішку.
Мар’яна ж продовжувала працювати в крамниці: прибирала, складала товари, спілкувалася з клієнтами. Вона помітила, що люди частіше приходять, коли вона за прилавком, бо її доброзичливість притягувала.
Коли настав день зустрічі з паном Романом, Ганна вбралася, наче на свято, і чекала його біля крамниці. Мар’яна ж була в простій сукні, з акуратно заплетеною косою, і як завжди поралася в крамниці.
Пан Роман, чоловік середнього віку з гострим поглядом, увійшов і одразу помітив Ганну, яка кинулася до нього з улесливою посмішкою.
— Пане Романе, як же я рада вас бачити! — защебетала вона. — Ходіть, я покажу вам нашу крамницю. Ми з вами домовимося про найкращу угоду!
Роман кивнув, але його погляд був холодним. Він пройшовся крамницею, розглядаючи полиці. Ганна без упину розповідала, як вона мріє розширити бізнес, купити модні товари і зробити крамницю «найкращою в містечку». Та Роман швидко перебив її.
— Панно Ганно, я бачу, що ви любите гарні слова, — сказав він. — Але скажіть, скільки у вас постійних клієнтів? Які товари продаються найкраще? І чому ваші ціни вищі, ніж у сусідньому містечку?
Ганна розгубилася. Вона не знала точних цифр, бо рідко працювала за прилавком. Її обличчя почервоніло, і вона почала щось бурмотіти про «перспективи» і «нові ідеї». Роман лише похитав головою.
Тим часом Мар’яна, яка тихо складала товари в кутку, підійшла до них.
— Пане Романе, вибачте, що втручаюся, — сказала вона спокійно. — У нас близько сорока постійних клієнтів, більшість із них — місцеві пенсіонери та сім’ї.
Найкраще продаються господарське мило, свічки та крупи. Ціни трохи вищі, бо ми беремо якісніший товар, але я вже думала, як можна домовитися з вами про знижку, якщо ми замовлятимемо більше.
Роман здивовано підняв брови.
— А ви хто? — спитав він.
— Мар’яна, донька Івана, — відповіла вона. — Я допомагаю батькові в крамниці.
— І давно ви тут працюєте? — поцікавився Роман.
— З дитинства, — усміхнулася Мар’яна. — Я знаю всіх наших клієнтів по іменах і що вони люблять купувати.
Ганна, почувши це, гнівно зиркнула на сестру.
— Мар’яно, не заважай! — прошипіла вона. — Я сама веду переговори!
Але Роман уже не слухав Ганну. Він повернувся до Мар’яни.
— Скажіть, Мар’яно, що б ви зробили, якби отримали крамницю?
Мар’яна задумалася.
— Я б знизила ціни на товари, які потрібні стареньким, — сказала вона. — І ще організувала б доставку для тих, хто не може прийти сам.
А ще можна зробити ярмарок біля крамниці, щоб залучити більше людей. Але для цього потрібна ваша допомога, пане Романе. Якщо ви дасте нам знижку на оптові закупівлі, ми зможемо зробити крамницю вигіднішою для всіх.
Роман посміхнувся.
— Ви знаєте свій бізнес, Мар’яно, — сказав він. — Я готовий дати вам знижку 15%, якщо ви замовлятимете товари на три місяці вперед. Але я хочу, щоб крамницею керувала саме ви.
Ганна, почувши це, аж задихнулася від обурення.
— Це несправедливо! — вигукнула вона. — Я перша з ним говорила! Мар’яно, ти завжди пхаєшся поперед мене!
Мар’яна подивилася на сестру з жалем.
— Ганно, я не хотіла тебе образити, — сказала вона. — Але крамниця — це не лише про гроші. Це про людей, які до нас приходять. Якщо хочеш, ми можемо працювати разом.
Ганна пирхнула і вибігла з крамниці, грюкнувши дверима. Роман похитав головою.
— Ваша сестра думає лише про себе, — сказав він. — А ви, Мар’яно, думаєте про справу. Я укладу угоду з вами.
Того вечора Мар’яна розповіла батькові про розмову з Романом. Іван слухав, і його очі сяяли гордістю.
— Ти моя розумниця, — сказав він. — Крамниця твоя. Але не забувай про сестру. Може, вона ще навчиться.
Ганна кілька днів не розмовляла з Мар’яною, але згодом, побачивши, як крамниця оживає під керівництвом сестри, почала допомагати.
Мар’яна виконала свої обіцянки: знизила ціни, організувала доставку для стареньких і навіть провела перший ярмарок, який зібрав усе містечко.
Ганна, хоч і повільно, почала розуміти, що щедрість і праця приносять більше, ніж жадібність.
Минуло кілька місяців, і крамниця Івана стала найпопулярнішою в містечку. Люди приходили не лише за товарами, а й за теплою посмішкою Мар’яни.
А Ганна, хоч і не одразу, навчилася цінувати сестру і її мудрість. Одного вечора, коли вони разом прибирали в крамниці, Ганна тихо сказала:
— Мар’яно, я була не права. Дякую, що не відвернулася від мене.
Мар’яна обійняла сестру.
— Ми сім’я, Ганно, — відповіла вона. — Разом ми можемо все.
І так вони працювали пліч-о-пліч, а крамниця стала не лише їхнім спадком, а й символом того, що доброта і розум завжди перемагають жадібність.
Минуло кілька місяців відтоді, як Мар’яна взяла на себе керування крамницею батька. Бізнес процвітав: полиці були повні товарів, клієнти приходили щодня, а ярмарки, які влаштовувала Мар’яна, стали улюбленою подією в містечку.
Ганна, здавалося, змінилася. Вона допомагала в крамниці, хоч і неохоче, і навіть почала посміхатися клієнтам. Мар’яна раділа, думаючи, що сестра нарешті зрозуміла цінність спільної праці. Але жадібність Ганни, як стара іржа, ховалася під тонким шаром удаваної доброти.
Одного дня до крамниці завітав пан Степан, заможний купець із сусіднього міста. Він чув про успіх крамниці і хотів запропонувати співпрацю.
Його ідея полягала в тому, щоб постачати модні товари — тканини, прикраси, посуд — які могли б привабити багатших клієнтів. Мар’яна одразу побачила в цьому можливість розширити асортимент і залучити нових покупців.
— Пане Степане, — сказала вона, — ваша пропозиція цікава. Але нам треба зберегти низькі ціни для наших постійних клієнтів. Чи зможете ви дати хорошу знижку на першу партію?
Степан кивнув, вражений її діловою хваткою.
— Я дам вам знижку 20%, якщо ви гарантуєте замовлення на пів року, — відповів він. — Але я хочу працювати з тим, хто керує крамницею. Хто з вас двох головна?
Ганна, яка стояла поруч і слухала розмову, одразу втрутилася.
— Це я! — вигукнула вона, випередивши Мар’яну. — Я керую крамницею, і я укладу цю угоду!
Мар’яна здивовано глянула на сестру, але промовчала. Вона помітила блиск у очах Ганни — той самий, що з’являвся, коли сестра задумувала щось хитре.
Пан Степан, не підозрюючи нічого, домовився з Ганною про зустріч наступного тижня, щоб підписати контракт.
Того вечора, коли крамницю зачинили, Мар’яна запитала сестру:
— Ганно, чому ти сказала, що керуєш крамницею? Ми ж працюємо разом.
Ганна пирхнула, поправляючи нову хустку, яку купила на останні зароблені гроші.
— Мар’яно, не будь наївною, — відповіла вона. — Ця угода зробить крамницю моєю. Ти занадто м’яка, щоб вести справи з такими, як Степан. Я візьму все в свої руки, а ти можеш і далі усміхатися бабусям.
Мар’яна відчула, як всередині защеміло, але не показала цього. Вона знала, що сперечатися з Ганною марно. Натомість вона вирішила діяти розумно.
Наступного дня Мар’яна пішла до місцевої бібліотеки і попросила знайомого, пана Василя, який розумівся на торгівлі, допомогти їй скласти план.
Вона дізналася, які товари найпопулярніші в сусідніх містах, і склала список тих, що могли б привабити клієнтів, але не підняли б ціни. Вона також написала листа пану Степану, ввічливо пояснивши, що вона є справжньою керівницею крамниці, і запропонувала детальний план співпраці.
Коли настав день зустрічі, Ганна прийшла до крамниці в новій сукні, сповнена впевненості. Вона підготувала промову, сподіваючись вразити Степана своєю «харизмою». Але коли купець увійшов, він тримав у руках листа від Мар’яни.
— Панно Ганно, — сказав Степан, — я отримав листа від вашої сестри. Вона надіслала мені план, який вражає. Ви кажете, що керуєте крамницею, але чому тоді Мар’яна знає всі деталі бізнесу?
Ганна почервоніла, але спробувала викрутитися.
— Та це я їй усе розповіла! — брехала вона. — Вона просто написала те, що я придумала!
Мар’яна, яка стояла за прилавком, тихо підійшла.
— Пане Степане, — сказала вона спокійно, — я не хочу сперечатися з сестрою. Але я можу показати вам наші книги обліку, поговорити з клієнтами чи розповісти, які товари нам потрібні. Вирішуйте самі, з ким хочете працювати.
Степан попросив показати книги. Мар’яна дістала акуратно заповнені зошити, де були записані всі продажі, борги та плани на майбутнє. Ганна, яка ніколи не цікавилася обліком, лише м’яла хустку в руках.
— Я бачу, хто тут справжня господиня, — сказав Степан, посміхаючись Мар’яні. — Я укладу угоду з вами. Ваш план розумний, і я вірю, що ви зробите крамницю ще кращою.
Ганна, не стримавшись, вигукнула:
— Це несправедливо! Я перша з ним говорила!
— Ганно, — м’яко відповіла Мар’яна, — справа не в тому, хто перший. Справа в тому, хто працює для людей, а не для себе.
Степан уклав угоду з Мар’яною, і крамниця незабаром отримала нові товари. Завдяки розумному підходу Мар’яни, бізнес розквітав ще більше.
Ганна, хоч і була ображена, залишилася працювати в крамниці, бо не мала куди подітися. Мар’яна не прогнала сестру, а навпаки, дала їй шанс виправитися, доручивши прості завдання.
З часом Ганна почала розуміти, що її жадібність лише шкодить їй. Одного вечора, коли сестри зачиняли крамницю, Ганна тихо сказала:
— Мар’яно, я знову була не права. Ти завжди краща за мене.
— Ганно, — відповіла Мар’яна, — ти можеш бути кращою, якщо захочеш. Просто працюй із нами, а не проти.
Ганна кивнула, і хоч її серце ще боролося з заздрістю, вона почала вчитися у сестри. А Мар’яна, як і раніше, вела крамницю з любов’ю до людей і справи, доводячи, що розум і доброта завжди перемагають жадібність.
Олеся Срібна
