Марія Богданівна сиділа за старим дубовим столом у своїй просторій, але вже дещо пошарпаній трьохкімнатній квартирі. Її сиве волосся було акуратно зібране у пучок, а очі, що бачили не одне десятиліття, уважно вдивлялися у чашку з ромашковим чаєм.
Вона любила ці тихі вечори, коли могла посидіти на самоті, згадати молоді роки і подумати про те, як швидко плине час. Її квартира, розташована в старому районі міста, була для неї не просто домом, а справжньою скарбницею спогадів.
Тут вона виховала свою єдину доньку Мар’яну, тут пережила радісні й сумні моменти, тут залишився дух її покійного чоловіка Богдана. Але останнім часом спокій у її домі став рідкістю.
Все почалося два місяці тому, коли Мар’яна, її тридцятип’ятирічна донька, з’явилася на порозі з незвичайним проханням. Марія Богданівна пам’ятала той день, ніби це було вчора. Вона саме пекла пиріг з яблуками, коли у двері подзвонили.
Відчинивши, вона побачила Мар’яну, яка нервово теребила край своєї куртки.
— Мамо, можна ввійти? — запитала Мар’яна, і її голос тремтів від хвилювання.
— Звичайно, доню, що сталося? — Марія Богданівна відступила, пропускаючи доньку до передпокою.
Мар’яна сіла на диван у вітальні, тримаючи руки на колінах, і почала розповідати. Виявилося, що її колишній чоловік, Тарас, з яким вона розлучилася два роки тому, потрапив у скрутне становище.
Він втратив роботу, накопичив борги і не міг дозволити собі орендувати житло. Мар’яна, попри розлучення, відчувала провину за те, що покинула його в складний період його життя.
— Мамо, Тарас нам не чужий, — сказала вона, дивлячись у підлогу. — Ми ж з ним прожили разом п’ять років. Я не можу залишити його на вулиці. Дозволь йому пожити у тебе, хоча б місяць-два, поки він не владнає свої справи. Будь ласка.
Марія Богданівна зітхнула. Вона ніколи не була великою шанувальницею Тараса. Він здавався їй занадто імпульсивним, трохи безвідповідальним, хоча й добрим у душі. Але відмовити доньці вона не могла.
До того ж, у неї було достатньо місця — три великі кімнати, де вона жила сама після того як чоловіка не стало.
— Гаразд, — сказала вона нарешті. — Нехай приходить. Але тільки на два місяці, Мар’яно. Я не хочу, щоб моя квартира перетворилася на притулок.
— Дякую, мамо! — Мар’яна кинулася обіймати матір. — Ти найкраща!
Через два дні Тарас з’явився на порозі з великою спортивною сумкою і ніяковою посмішкою. Марія Богданівна провела його до однієї з кімнат, де стояла стара шафа і ліжко з вишитим покривалом.
— Розташовуйся, Тарасе, — сказала вона сухо. — Але пам’ятай, це тимчасово. Я сподіваюся, ти швидко знайдеш роботу.
— Дякую, Маріє Богданівно, — відповів Тарас, опустивши очі. — Я дуже ціную вашу допомогу. Обіцяю, я не буду обузою.
Перші тижні минули відносно спокійно. Тарас намагався бути непомітним, допомагав по господарству: виносив сміття, мив посуд, навіть полагодив кран у ванній, який протікав уже кілька місяців.
Марія Богданівна, хоч і тримала дистанцію, почала пом’якшуватися. Вона бачила, що Тарас намагається, хоча й досі не знайшов стабільної роботи, лише брався за тимчасові підробітки — то вантажником, то кур’єром.
Але спокій тривав недовго. Через два місяці, коли Марія Богданівна вже почала нагадувати Тарасові, що час шукати собі нове житло, Мар’яна знову з’явилася на порозі.
Цього разу вона була не сама. Поруч із нею стояв високий чоловік із широкими плечима і короткою бородою. Марія Богданівна одразу відчула, що цей візит принесе нові клопоти.
— Мамо, познайомся, це Назар, — сказала Мар’яна, тримаючи чоловіка за руку. — Ми з ним… ну, ми разом. І ще… я при надії.
Марія Богданівна застигла, тримаючи в руках ганчірку, якою витирала пил. Вона подивилася на доньку, потім на Назара, який ніяково посміхався.
— При надії? — перепитала вона, намагаючись осмислити новину. — І що це означає для мене?
Мар’яна зітхнула і почала пояснювати. Назар, її новий чоловік, втратив роботу, і вони не могли більше оплачувати оренду квартири. Їхні витрати зростали, а грошей катастрофічно бракувало.
— Мамо, ми подумали, що могли б пожити у тебе. Тільки тимчасово, поки Назар не знайде нову роботу. У тебе ж велика квартира, місця вистачить усім, — сказала Мар’яна, дивлячись на матір благальними очима.
Марія Богданівна відчула, як у грудях закипає роздратування. Вона любила доньку, але ця пропозиція здавалася їй абсурдною.
Тарас, її колишній чоловік, уже жив у неї, а тепер ще й новий кавалер? Але, побачивши, як Мар’яна нервово стискає руки, вона не змогла сказати “ні”.
— Добре, — промовила вона, стримуючи гнів. — Але я попереджаю: якщо почнуться проблеми, ви всі звідси підете.
Назар і Мар’яна оселилися в іншій кімнаті. І з того моменту спокійне життя Марії Богданівни перетворилося на справжній хаос.
Перші конфлікти між Тарасом і Назаром почалися майже одразу. Вони не могли поділити кухню, ванну, телевізор у вітальні.
Мар’яна працювала зранку до вечора в офісі, намагаючись заробити на майбутню дитину, а от чоловіки, які мали лише тимчасові підробітки, проводили більшу частину часу вдома. І кожен із них вважав себе господарем.
Одного ранку Марія Богданівна прокинулася від гучних голосів на кухні.
— Ти що, не можеш посуд помити за собою? — кричав Тарас, тримаючи в руках брудну тарілку. — Я тут живу довше, ніж ти, і не збираюся прибирати за тобою!
— А ти що, принц? — огризнувся Назар, спершись на стіл. — Я вчора цілий день розвантажував ящики, а ти що робив? Сидів і серіали дивився!
Марія Богданівна увійшла на кухню, тримаючи в руках свою улюблену чашку.
— Хлопці, досить! — різко сказала вона. — Ви тут гості, а не господарі. Якщо не можете жити мирно, то пакуйте речі й геть
звідси!
Обидва замовкли, але напруга між ними не зникла. Мар’яна, повернувшись увечері з роботи, намагалася їх заспокоїти, але це було марно.
Тарас відчував себе ображеним, адже вважав, що має більше прав на цю квартиру, ніж Назар, бо колись був частиною сім’ї. Назар, у свою чергу, вважав Тараса ледарем, який живе за чужий рахунок.
— Мар’яно, поясни своєму новому, що він тут ніхто! — якось кинув Тарас за вечерею.
— А ти хто? — відповів Назар, не стримуючись. — Колишній, якого вигнали? Сиди тихо, поки тобі дозволяють тут бути!
Мар’яна, яка сиділа між ними, закрила обличчя руками.
— Хлопці, припиніть! Мені й так важко, а ви ще й сваритеся! — сказала вона, ледь стримуючи сльози.
Марія Богданівна дивилася на цю сцену і відчувала, як у ній наростає роздратування. Вона терпіла, бо любила доньку, але ситуація ставала нестерпною.
Кожен день приносив нові сварки: то Тарас залишив брудні шкарпетки у ванній, то Назар увімкнув музику на повну гучність посеред ночі, то вони сперечалися, хто купить продукти. Марія Богданівна почувалася чужою у власному домі.
Минуло ще кілька тижнів, і терпець у Марії Богданівни урвався. Одного вечора, коли чергова сварка між Тарасом і Назаром ледь не дійшла до бійки через те, хто займе місце на дивані, вона вирішила, що досить.
Вона не могла більше терпіти цей безлад. Їй потрібен був план, щоб повернути собі спокій.
Наступного дня, коли Мар’яна була на роботі, а Тарас із Назаром сиділи у вітальні, кожен зі своїм телефоном, Марія Богданівна увійшла до кімнати з серйозним виразом обличчя.
— Слухайте уважно, — сказала вона, сідаючи на стілець. — Я вирішила продати квартиру.
Тарас і Назар одночасно підняли голови, здивовано дивлячись на неї.
— Продати? — перепитав Тарас. — Але чому?
— Бо я втомилася, — відповіла Марія Богданівна, її голос був твердий, як камінь. — Ви всі живете тут, як у готелі, а я не можу мати спокою у власному домі. Я вже стара, мені потрібен відпочинок, а не ваші щоденні сварки. Тож я продаю квартиру, беру гроші й їду жити до сестри в село. А ви вирішуйте, як жити далі.
— Але, Маріє Богданівно, — почав Назар, — ми ж тільки тимчасово! Я скоро знайду роботу, і ми з Мар’яною з’їдемо.
— Ти це кажеш уже місяць, — відрізала вона. — І ти, Тарасе, обіцяв, що за два місяці все владнаєш. Але ви обидва досі тут, і я не бачу, щоб щось змінювалося.
Тарас опустив голову, а Назар нервово потер руки.
— Мамо, а як же Мар’яна? — тихо запитав Тарас. — Вона ж вагітна. Їй потрібна допомога.
— Мар’яна моя донька, і я про неї подбаю, — відповіла Марія Богданівна. — Але ви, хлопці, повинні самі відповідати за своє життя. Я даю вам два тижні, щоб знайти нове місце. Потім я викликаю ріелтора.
Вона встала і пішла до своєї кімнати, залишивши Тараса й Назара у повній тиші. Вони переглянулися, але цього разу не почали сваритися. Обидва розуміли, що Марія Богданівна не жартує.
Насправді Марія Богданівна не збиралася продавати квартиру. Це був її хитрий план, щоб змусити Тараса й Назара взятися за розум. Вона знала, що якщо дати їм чіткий дедлайн, вони почнуть діяти. І вона не помилилася.
Тарас, який досі сподівався, що Мар’яна повернеться до нього, зрозумів, що час рухатися далі. Він почав активніше шукати роботу і через тиждень влаштувався водієм у логістичну компанію.
Назар, якого слова Марії Богданівни зачепили за живе, також узявся за пошуки. Йому вдалося знайти місце охоронця в супермаркеті. Мар’яна, дізнавшись про “продаж” квартири, спочатку запанікувала, але потім підтримала матір, зрозумівши, що це може стати поштовхом для всіх.
Через два тижні Тарас з’їхав, подякувавши Марії Богданівні за її терпіння. Назар із Мар’яною знайшли невелику квартиру в оренду, яку могли собі дозволити завдяки новій роботі Назара.
Перед від’їздом Мар’яна обняла матір і сказала:
— Мамо, дякую, що ти нас усіх струснула. Я знаю, що ми тебе довели, але ти нас врятувала.
Марія Богданівна лише посміхнулася.
— Я просто хотіла, щоб ви всі навчилися стояти на своїх ногах, — сказала вона.
Коли двері за донькою зачинилися, Марія Богданівна повернулася до своєї чашки з ромашковим чаєм. У квартирі знову запанувала тиша, і вона відчула, що нарешті повернула собі свій дім.
А в глибині душі вона знала, що її хитрість не тільки врятувала спокій, але й дала її близьким шанс на нове життя.
Валентина Довга
