Маргарита, найстарша з сестер, сиділа в кабінеті нотаріуса, стискаючи ручки своєї дорогої шкіряної сумки так сильно, що пальці побіліли. У свої п’ятдесят два вона виглядала як ілюстрація до статті «Успішна жінка, яка забула, як усміхатися».
Поруч із нею, демонстративно розглядаючи манікюр, сиділа середня — Жанна. Жанна була «вічною іменинницею», жінкою, яка в сорок п’ять все ще шукала себе в йозі, кераміці та на тижнях моди в Мілані. Наймолодша, Олена, приїхала останньою, захекана, з плямою від дитячої суміші на плечі та втомленими очима вчительки початкових класів.
Вони не розмовляли нормально років десять. Короткі «З днем народження» у мессенджерах не рахувалися. Смерть тітки Ганни, маминої сестри, мала б стати лише формальним приводом для зустрічі, але пані Ганна була жінкою з дуже специфічним почуттям гумору.
— Отже, пані, — нотаріус, старий єврей із сумними очима, поправив окуляри. — Заповіт вашої тітки містить лише один пункт стосовно нерухомості та коштів. Усе майно переходить у рівних частках вам трьом. АЛЕ.
Маргарита випрямила спину. Жанна відірвалася від манікюру.
— Це «але» стосується старої дубової скрині, що стоїть у вітальні будинку в селі, — продовжив нотаріус. — Скриня замкнена на три різні замки. Кожній із вас я зараз передам по одному ключу. Ви повинні провести сім днів у будинку тітки Ганни. Разом. Без права покидати межі подвір’я. Тільки через тиждень ви зможете одночасно вставити ключі і відкрити скриню. Якщо хоч одна з вас поїде раніше — будинок і всі рахунки відходять благодійному фонду допомоги безпритульним котам.
— Котам? — перепитала Жанна. — Ганна завжди ненавиділа котів! У неї була алергія!
— Саме тому, — сумно посміхнувся нотаріус, — вона вважала, що це буде найвищою мірою справедливо.
Будинок пані Ганни зустрів їх запахом сухого полину, старих книг і тієї особливої пилюки, яка буває лише в місцях, де час зупинився. Він стояв на самому краю села, оточений садом, що здичавів без людської руки. Яблуні гнулися до самої землі, наче ховали в траві якісь таємниці.
Маргарита одразу почала інспекцію. Вона ходила кімнатами, торкаючись білих накидок на кріслах, і її обличчя ставало дедалі суворішим. Для неї цей будинок був нагадуванням про бідне дитинство, про те, як вона доношувала речі за старшими двоюрідними братами, про те, як пообіцяла собі ніколи більше не повертатися в глушину.
Жанна ж, навпаки, театрально зітхала:
— Ах, який прованс! Який автентичний вайб! Дівчата, подивіться на ці рушники, це ж чистий етно-модерн!
— Жанно, замовкни, — кинула Олена, кидаючи рюкзак на скриню, що стояла посеред зали. — У мене вдома двоє дітей на чоловіка залишилися, мені не до вайбу. Давайте просто відкриємо це одоробло і поїдемо.
Але скриня не піддавалася. Важка, оббита залізом. Три замкові шпажини розташовувалися з різних боків.
— Нотаріус сказав — сім днів, — нагадала Маргарита. — У тітки було камери по периметру встановлено. Вона завжди була параноїком.
Перший вечір був катастрофою. Маргарита намагалася встановити графік прибирання та готування. Жанна оголосила, що вона на інтервальному голодуванні і буде пити лише воду з лимоном. Олена просто сіла на підлогу і розплакалася від перевтоми.
— Знаєте що? — сказала Олена, витираючи сльози. — Ви як хочете, а я піду в сад. Там принаймні ніхто не робить вигляд, що він кращий за інших.
На третій день напруга досягла піку. Електрика в будинку зникла після грози, і сестри опинилися в полоні свічок та повної темряви. Без телефонів (які сіли) та інтернету їм довелося… розмовляти.
Вони піднялися на горище в пошуках старих ламп. Там, серед мотлоху, Маргарита знайшла свою стару ляльку, у якої Жанна колись відрізала волосся.
— Ти завжди була егоїсткою, — раптом сказала Маргарита, розглядаючи лису голову іграшки. — Ти забирала всю увагу мами, бо була «творчою». А я мала бути правильною, щоб нас хоч хтось поважав.
— Правильною? — Жанна розсміялася, але в її сміху була гіркота. — Ти була холодною, Марго. Ти будувала стіни швидше, ніж я встигала сказати «привіт». Ти думаєш, мені було легко бути «вічною дитиною»? Мені просто не залишили іншої ролі!
Олена сиділа в кутку, гортаючи старий альбом.
— Ви сперечаєтеся про те, хто більше недоотримав любові, — тихо сказала вона. — А ви помітили, що в цьому альбомі немає жодної нашої спільної фотографії після смерті батька? Ми розпалися, як стара завіса. Ганна це бачила. Вона знала, що ми — три частини одного цілого, які ненавидять одна одну за те, що бачать у сестрах власні відображення.
Психологічно цей момент став переломним. У темряві горища, серед запаху старого паперу та сушених трав, вони вперше почали не звинувачувати, а сповідатися. Маргарита розповіла про свій невдалий шлюб, про який ніхто не знав — вона просто імітувала щастя перед родиною. Жанна зізналася, що її «успішне життя» — це купа боргів та страх самотності. Олена розповіла, як вона губиться в побуті, мріючи про тишу, якої тепер у неї забагато.
На п’ятий день вони почали разом готувати. Це не був «фуршет із морепродуктами» і не «інтервальне голодування». Вони ліпили вареники з вишнею, як колись у дитинстві з бабусею. Борошно було на носі у Маргарити, Жанна вперше за десять років зняла персні, а Олена сміялася так голосно, що злякала ворон на димарі.
Вони почали згадувати тітку Ганну. Ганна не була доброю старенькою. Вона була гострою на язик, незалежною і дуже спостережливою.
— Пам’ятаєте, як вона змусила нас перебирати квасолю, коли ми побилися через ляльку? — згадала Жанна. — Вона тоді сказала: «Поки кожна кожна квасолинка не знайде свою пару, обіду не буде».
— Вона вчила нас терпінню, — додала Маргарита. — І тому, що краса — це порядок.
— Ні, — заперечила Олена. — Вона вчила нас тому, що ми — з одного мішка.
Вони провели цей день, розбираючи листи Ганни. Виявилося, тітка писала листи кожній із них, але ніколи не відправляла. Вона знала про борги Жанни, про депресію Маргарити і про втому Олени. В листах не було докорів — лише безкінечне спостереження за тим, як три яскраві жінки перетворюються на самотні острови.
Настав сьомий день. Сонце повільно піднімалося над садом, заливаючи вітальню золотим світлом. Скриня стояла в центрі, наче вівтар. Сестри підійшли до неї одночасно. Кожна тримала свій ключ. Вони перезирнулися. В цьому погляді вже не було конкуренції — була цікавість і легкий страх.
— На рахунок «три»? — запитала Маргарита.
— Три, — видихнули вони разом.
Клацнули три замки. Кришка, важка і дубова, повільно піднялася. Сестри затамували подих, очікуючи побачити там… що? Золото? Пачки грошей? Документи на закордонну нерухомість?
Скриня була вщент заповнена… піском. Звичайним річковим піском.
— Це що, жарт? — Жанна обурено сплеснула руками. — Тиждень у цьому склепі заради відра піску?! Маргарита мовчки запустила руку в пісок. На самому дні вона щось намацала. Це була невелика металева коробочка. Вона відкрила її. Усередині лежала записка від Ганни та три обручки — їхньої матері, бабусі та самої Ганни.
Записка була короткою:
«Спадщина — це не те, що лежить у банках. Спадщина — це те, що залишається у вас, коли ви припиняєте бігти. Пісок — це час, який просіявся крізь ваші пальці, поки ви будували кар’єри та образи. Обручки — це коло. Ви тримаєте ключі від життя одна одної. Тепер, коли ви відкрили скриню, ви відкрили і двері. Будинок ваш. Гроші на рахунку — лише для того, щоб ви могли приїжджати сюди щоліта разом. Будьте родиною. А пісок… висипте його в сад. Нехай на ньому виросте щось нове».
Сестри мовчали. Жанна сіла на підлогу і почала пропускати пісок крізь пальці. Маргарита вперше за тиждень обійняла Олену. Вони зрозуміли, що Ганна не просто залишила їм майно. Вона організувала їм сеанс групової терапії довжиною в життя. Гроші, звісно, були приємним бонусом, але справжній скарб лежав не в скрині, а в тому, що вони знову навчилися сміятися разом.
Коли через місяць нотаріус запитав їх, чи будуть вони продавати будинок, Маргарита відповіла за всіх:
— Ні. Ми вирішили посадити там лавандове поле. Ми з сестрами вирішили, що нам потрібно трохи аромату спокою.
