Маргариті 40 років, і її називають «Святою Ритою». Вона — та сама людина, якій можна зателефонувати о третій ночі, щоб поскаржитися на життя. Вона доглядає за хворою теткою, робить звіти за ледачих колег і завжди поступається відпусткою на користь «сімейних» співробітників, хоча сама мріє про море вже п’ять років. Її чоловік Ігор сприймає її як безперебійний сервіс: чисті сорочки, смачна вечеря і повна відсутність власних претензій.
У Рити в сумці завжди є все: від пластиру до зарядки для будь-якого телефону. Вона — універсальний солдат побуту.
— Риточко, ти ж не образишся, якщо ми до твоєї мами на вихідних не поїдемо? У мого брата день народження, треба допомогти з шашликами, — каже Ігор, навіть не дивлячись на неї.
— Звісно, люба, — звично відповідає Рита, ковтаючи розчарування. Вона не бачила маму три місяці, але «допомогти братові» — це святе.
На роботі начальник каже: «Марго, ти ж у нас найвідповідальніша. Дороби проект за Вадима, у нього депресія після розлучення». І вона доробляє. Вона вірить, що ця жертовність — і є любов. Що бути потрібною — означає бути цінною.
Це сталося в черзі в супермаркеті. Рита тримала два важких пакети (Ігор просив купити пива і крилець для друзів), і раптом світ навколо став сірим, а потім чорним. Вона прокинулася в палаті інтенсивної терапії. Лікар сказав: «Організм просто вимкнув живлення, щоб ви не згоріли зовсім».
Перше, що вона зробила — взяла телефон. 12 пропущених від Ігоря. «Нарешті, — подумала вона, — він хвилюється». Вона перетелефонувала.
— Рито! Ти де пропала? — голос чоловіка був не стурбованим, а роздратованим. — Хлопці вже прийшли, а в холодильнику порожньо! Де ключі від гаража? І чому ти не відповідаєш?
Рита мовчала. Вона дивилася на білу стелю лікарні й раптом чітко зрозуміла: він не запитав, як вона почувається. Він запитав, де його вечеря.
Рита вирішила не казати, що вона в лікарні. Вона просто написала в сімейний чат і в робочий: «Мене не буде тиждень. Я не на зв’язку». І вимкнула телефон. Перші два дні вона відчувала пекучу провину. Їй здавалося, що без неї все завалиться: тетка помре без ліків, офіс зупиниться, Ігор заросте брудом.
На третій день вона увімкнула телефон на п’ять хвилин. Тетка написала: «Рито, я найняла сусідку, вона заходить. Відпочивай». Начальник написав: «Ми розподілили твій проект між іншими. Одужуй». Ігор написав: «Ти що, з глузду з’їхала? Я не знайшов чистих шкарпеток. Мені довелося самому йти в магазин. Це не смішно».
Рита засміялася. Виявилося, що світ не рухнув. Рухнула лише її ілюзія про власну незамінність. Люди, яких вона «рятувала», чудово справлялися самі, окрім тих, хто просто використовував її як безкоштовний ресурс.
Лікарняна палата стала для Маргарити не місцем ув’язнення, а своєрідним ретритом, якого вона ніколи не дозволила б собі добровільно. Коли організм просто «вимкнув живлення», він зробив Риті величезну послугу. У білому вакуумі лікарні, де єдиним звуком було цокання крапельниці, вона вперше за сорок років почула свій власний голос. І цей голос не просив про порятунок світу — він просив про тишу.
Вона дивилася на екран смартфона, де спалахували повідомлення від Ігоря. Психологічно він був класичним «функціональним споживачем». Його кохання до Рити було прямо пропорційним її корисності. Він не був злою людиною, ні — він просто був добре навченим маніпулятором, якого Рита сама ж і виховала своєю безвідмовністю. Його гнівні пасажі про «незнайдені шкарпетки» були не ознакою побутового інвалідизму, а панікою людини, у якої раптово зламався улюблений пульт від телевізора.
Рита зрозуміла головне: її жертовність була формою контролю. Вона робила всіх безпорадними, щоб почуватися важливою. Це була не любов, а созалежність, загорнута в красиву обгортку «Святої Рити». І тепер, щоб одужати, їй потрібно було пройти через найважчий етап — стати «непотрібною». Вона видалила зі смартфона застосунки для замовлення продуктів додому, вимкнула сповіщення робочої пошти і просто замовила собі… каву. Вперше за довгі роки вона насолоджувалася гарячим напоєм, не думаючи, що за цей час вона могла б встигнути попрасувати три сорочки чоловікові.
Коли Рита виписалася, вона не викликала Ігоря, щоб він забрав її «героїчно» з квітами. Вона приїхала на таксі, спокійно піднялася на поверх і відчинила двері. Вдома на неї чекав хаос. Не катастрофічний, але помітний: гора посуду в раковині, порожній холодильник і Ігор, який сидів на дивані з виглядом жертви світової несправедливості.
— Ну нарешті! — він підхопився, очікуючи, що зараз почнеться звична метушня. — Ти хоч уявляєш, як мені було важко? Я навіть не знав, де ми купуємо той хліб, який я люблю. Ти хоч зараз щось приготуєш? Хлопці кликали в гості, але мені навіть вдягнути нічого, все м’яте.
Рита повільно поставила сумку. Вона не кричала, не дорікала йому за байдужість у лікарні. Вона просто сіла в крісло і подивилася на нього з легкою, майже терапевтичною посмішкою.
— Ігоре, хліб продається в магазині через дорогу. Праска — у коморі. А я… я зараз іду спати. У мене режим відновлення. Якщо ти хочеш їсти — замов доставку. Якщо хочеш чисту сорочку — праска вмикається в розетку. Це не важче, ніж налаштувати твою нову приставку.
Вона пішла в спальню, залишивши його в приголомшеній тиші. Це не була «гра в образу». Це була спокійна капітуляція з посади обслуговуючого персоналу. Протягом наступного тижня Ігор намагався маніпулювати: він зітхав, він удавав, що в нього «теж болить серце», він намагався викликати в неї провину, розповідаючи, як йому довелося самому (!) мити унітаз. Рита лише кивала: «Так, це справді важка праця. Тепер ти розумієш, чому мені потрібен відпочинок».
На роботі повернення Маргарити чекали як пришестя месії. Вадим, чий проект вона зазвичай доробляла, вже підготував стос паперів.
— Риточко, слава богу! Я тут зовсім заплутався, допоможи, а? Мені завтра здавати, а в мене знову осіння апатія знову загострилася.
Рита подивилася на Вадима. Раніше вона б відчула укол жалю і забрала б ці папери додому. Тепер вона бачила перед собою здорового тридцятирічного чоловіка, який просто використовував її як ментальну милицю.
— Вадиме, я впевнена, що робота — найкращі ліки від хандри. У мене тепер суворий графік: о 18:00 я вимикаю комп’ютер. Я не зможу взяти твої звіти. Але я вірю, що ти впораєшся. Ти ж професіонал.
Начальник спробував натиснути: «Рито, ми ж одна команда!». На що вона спокійно відповіла: «Саме так. Команда — це коли кожен несе свою частину ваги. Я свою несу. А чужу — більше не можу, за медичними показниками». Виявилося, що коли ти говориш «ні» ввічливо і аргументовано, люди не звільняють тебе — вони починають тебе поважати. Бо тепер у твого часу є ціна.
Минуло три місяці. Рита не стала «стервом». Вона залишилася доброю людиною, але її доброта перестала бути безкоштовним ресурсом. Вона почала ходити на пілатес, записалася на курси французької, про які мріяла з інституту, і нарешті купила квиток на море. Один.
Ігор був у шоку. Він вперше за десять років шлюбу побачив у дружині не «функцію», а жінку з власними бажаннями. Це змусило його… ворушитися. Виявилося, що він вміє готувати чудову яєшню, і що він може сам відвезти тетку Рити в поліклініку, якщо Рита в цей час зайнята своїми справами.
Перед від’їздом вони сиділи на кухні. Ігор був незвично тихим.
— Знаєш, — сказав він, — я спочатку думав, що ти мене розлюбила. Що ти просто хочеш розлучитися.
— Ні, Ігоре, — Рита взяла його за руку. — Я просто нарешті полюбила себе. І виявилося, що це не робить мене гіршою дружиною. Навпаки, тепер я не дивлюся на тебе з прихованою злобою за те, що я втомилася. Я просто не втомлююся понад міру. Ми тепер партнери, а не «пан та покоївка». Тобі так не подобається більше?
Ігор подивився на чисту кухню, де він сам щойно навів лад, і на Риту, у якої нарешті зникли темні кола під очима.
— Мені так… незвично. Але знаєш, ти тепер стала цікавішою. Раніше ти тільки про продукти та звіти говорила. А тепер у тебе очі світяться.
… Маргарита сидить на терасі невеликого готелю на березі океану. Перед нею — тарілка з морепродуктами, келих холодного вина і книга, яку вона не могла дочитати три роки. Її смартфон лежить екраном донизу. Вона не перевіряє чати. Вона знає, що тетка випила ліки, бо та сама їй написала про це. Вона знає, що Ігор впорався з пранням, бо він прислав їй смішне фото своєї першої самостійно випраної сорочки (нехай і трохи рожевої від випадкового шкарпетка).
Рита відчуває не провину, а глибокий, монументальний спокій. Вона зрозуміла головну істину дорослого життя: світ не потребує вашої щохвилинної жертви. Люди навколо вас — дорослі та дієздатні. Коли ви знімаєте їх зі своєї шиї, ви не кидаєте їх — ви даєте їм шанс нарешті навчитися ходити на власних ногах.
Вона вдихає солоне повітря і посміхається. Вона більше не «зручна». Вона — жива. І це — найкращий стан, у якому може перебувати людина.
