— Маргарито Семенівно, у вас у ванній знову сухо, а в мене в коридорі — озеро! Ви хоч розумієте, що сантехніки скоро виб’ють ваші двері? — Ой, Максимку, не треба сантехніків… Вони не люблять яблучний пиріг, а я якраз витягла його з духовки. Заходь, подивишся на мій “несправний” чайник.

— Маргарито Семенівно, у вас у ванній знову сухо, а в мене в коридорі — озеро! Ви хоч розумієте, що сантехніки скоро виб’ють ваші двері? — Ой, Максимку, не треба сантехніків… Вони не люблять яблучний пиріг, а я якраз витягла його з духовки. Заходь, подивишся на мій “несправний” чайник.

Максим вважав себе людиною майбутнього. Його квартира на дванадцятому поверсі сучасного житлового комплексу «Атлант» була не просто житлом — це був маніфест функціональності. Кожен сантиметр площі було продумано до міліметра. Стіни були пофарбовані в колір «холодний антрацит», підлога вистелена безшовним мікроцементом, а освітлення керувалося голосом або сценаріями в смартфоні.

— Сірі, режим «Ранок», — ледь чутно промовив він, не розплющуючи очей.

Штори з легким шелестом розсунулися, впускаючи в кімнату бліде січневе сонце. Максим любив цей момент. Він любив контроль. У його житті не було місця для хаосу. Як провідний розробник архітектури хмарних сховищ, він знав: будь-яка помилка в системі — це результат чиєїсь недбалості. Він вибудував своє життя так, щоб мінімізувати будь-яку взаємодію з людським фактором. Продукти привозив кур’єр, прибирання робив робот, а спілкування відбувалося через зашифровані канали зв’язку.

Він підвівся, зробив кілька вправ і попрямував до ванної кімнати. Це був його ранковий ритуал — гарячий душ під тиском, який змивав залишки снів та готував мозок до багатогодинного кодингу.

Але цього разу ритуал було перервано.

Коли Максим увійшов до ванної, він відчув під ногами щось невластиве його стерильному світу. Холодну вогкість. Він подивився вниз. На ідеально рівній підлозі стояла калюжа. Вона була невеликою, але в цьому царстві геометрії виглядала як образа.

Максим повільно підняв голову.

На білосніжній стелі, прямо над душовою кабіною, розповзалася потворна, жовтувата пляма. Вона дихала. У самому її центрі зібралася велика, важка крапля. Вона затремтіла, ніби вагаючись, а потім зірвалася вниз. Плюх.

Звук був оглушливим у ранковій тиші. Максим відчув, як усередині нього щось напружилося, наче перетягнута струна. Це був не просто витік води. Це був збій системи. Його персонального «хмарного сховища» торкнулася чужа, неконтрольована стихія.

— Квартира сорок два, — процідив він. — Знову.

Маргарита Семенівна з’явилася в житті Максима три місяці тому, коли він тільки-тільки закінчив свій ідеальний ремонт. Вона була схожа на привид із минулого століття, який випадково застряг у скляно-бетонному нутрі «Атланта». Невисока, худорлява, з ідеально прямою спиною, вона завжди носила фетрові капелюшки, навіть якщо просто виходила на балкон.

Максим пам’ятав їхню першу зустріч у ліфті. Вона тоді уважно подивилася на його кросівки останньої моделі й тихо сказала: 

— У мої часи молоді люди носили туфлі. Вони надавали ході ваги. А зараз усі ніби збираються кудись бігти. Куди ви всі біжите, юначе?

Максим тоді лише кивнув, не відриваючись від телефону. Для нього вона була «шумом». Непотрібною інформацією, яку мозок автоматично фільтрує. Але тепер цей «шум» почав матеріалізуватися у вигляді брудної води на його стелі.

Він швидко вдягнувся. Його рухи були різкими, точними. Він не збирався терпіти. Це був уже четвертий випадок за останні тридцять днів. Минулого разу він викликав сантехніка з ОСББ. Той прийшов, покрутився, почухав потилицю і сказав: 

— У неї все сухо, шеф. Може, мікротріщина в перекритті? Чи конденсація?

 — Конденсація не залишає жовтих плям! — кричав тоді Максим. — Це вода! Брудна вода з чиєїсь ванни!

Тепер він не збирався кликати посередників. Він піде сам.

Сходи в «Атланті» були широкими й холодними. Максим ігнорував ліфт — йому потрібно було розім’яти м’язи й дати волю гніву. Двадцять два кроки — рівно стільки відділяло його двері від дверей Маргарити Семенівни.

Він натиснув на дзвінок. Звук відлунив десь глибоко в надрах сорок другої квартири. Максим чекав. Зазвичай вона відчиняла довго. Він уявляв, як вона повільно встає з якогось старого крісла, оббитого оксамитом, як шукає свої капці, як довго дивиться у вічко.

Нарешті за дверима почулося шурхотіння. Клацнув замок. Потім другий. Третій. Двері прочинилися на кілька сантиметрів, стримувані ланцюжком.

— Максимку? — голос був слабким, але в ньому відчувалася дивна радість. — Це ти, голубчику?

 — Маргарито Семенівно, — він намагався говорити спокійно, але голос вібрував від роздратування. — Зніміть ланцюжок. Ми маємо поговорити про гідродинаміку вашої ванної кімнати. 

— Ой, зараз, зараз… Руки зовсім не слухаються. Зачекай хвилинку.

Минуло ще дві хвилини. Нарешті двері відчинилися повністю. Квартира Маргарити Семенівни була капсулою часу. Тут пахло лавандою, старим папером і якимось особливим затишком, який Максим вважав ознакою слабкості. Скрізь були серветки, в’язані гачком, порцелянові фігурки пастушок і величезна кількість фотографій.

— Заходь, заходь, — вона метушилася поруч, намагаючись забрати його куртку. — Я якраз чайник поставила. Ти знаєш, я сьогодні бачила у вікно синицю. Вона так дивно дивилася на мене, ніби хотіла щось сказати…

 — Мені байдуже до синиць! — Максим пройшов повз неї прямо до ванної. — Де у вас протікає? Показуйте.

Він увірвався у ванну кімнату. Вона була маленькою, з блакитним кахлем, який, мабуть, вважався розкішшю у вісімдесятих. Він оглянув усе: під ванною було сухо, труби сяяли чистотою, на підлозі не було жодної краплі.

— Тут сухо, — він розвернувся до неї, відчуваючи, як гнів перетворюється на розгубленість. — Як це можливо? У мене на стелі — озеро, а у вас — пустеля.

Маргарита Семенівна стояла в дверях, притискаючи руки до себе. 

— Ой, Максимку, я не знаю… Може, воно якось само? Ти знаєш, будинки — вони ж як люди. Іноді в них просто щось плаче всередині. Заходь на кухню, чай уже закипів. Я пекла пиріг із яблуками. Справжня антонівка, сусідка з дачі привезла.

— Я не буду пити чай! — крикнув він. — Я хочу знати, чому моя стеля знищується!

Максим залишився на кухні. Не тому, що хотів пити чай, а тому, що його аналітичний розум вимагав розв’язки. Він сів на стілець, який під ним небезпечно рипнув.

— Ви розумієте, що я можу подати до суду? — почав він, дивлячись, як вона тремтячими руками розливає заварку. — Ремонт коштує великих грошей. Це не просто побілка, це складна конструкція.

 — Суд… — вона сумно посміхнулася. — Суд — це так довго і нудно. Там немає чаю і немає розмов. Там тільки папери. Максимку, ти кудись поспішаєш? У неділю? 

— Я завжди поспішаю. У мене проект. У мене життя за графіком.

Він почав оглядати кухню. Його погляд зачепився за дивну річ. Під мийкою стояло відро, наполовину наповнене водою. Поруч лежала велика ганчірка. Але кран на кухні був справним. 

— Навіщо вам відро? — запитав він, примружившись. — Ой, це… це я квіти поливаю. Відстояною водою. Квіти не люблять хлорки, вони від неї сохнуть і перестають розмовляти.

 — Розмовляти? Ви серйозно?

Маргарита Семенівна поставила перед ним тарілку з пирогом. Запах був неймовірним. Це був запах дитинства, якого Максим намагався позбутися всі ці роки. Запах бабусиної хати, де не було вай-фаю, але завжди було тепло.

— Знаєш, — почала вона, сідаючи навпроти. — Раніше в цьому будинку жили зовсім інші люди. Ну, не в цьому конкретно, а там, де я жила до переїзду. Ми знали всіх. Хто народився, хто захворів, хто купив новий сервант. А тут… тут за дверима тиша. Тільки шум ліфта і звуки електронних замків. ТИ-ЛИ-ЛИМ. ТИ-ЛИ-ЛИМ. Як у космосі.

Вона замовкла, дивлячись у вікно. Максим раптом помітив, яка вона маленька. Її руки були вкриті пігментними плямами, а на вказівному пальці був старий слід від голки — мабуть, колись багато шила.

— Мій син, Андрійко… Він у Лондоні. Він дуже успішний. Як ти. Він надсилає мені гроші. Каже: «Мамо, купи собі все найкраще. Не економ». А що я маю купувати? Ще одну пастушку? Ще одну серветку? Гроші не вміють розмовляти, Максимку. Вони тільки шелестять.

Максим відкусив шматочок пирога. Він був ідеальним. Тісто тануло в роті, а кислинка яблук ідеально балансувала солодкість цукру. 

— Ваш син… він часто приїжджає? — Останній раз був два роки тому. На Різдво. Привіз мені цей чайник. Сказав: «Мамо, він сам вимикається, це безпечно». І поїхав. Він дуже зайнятий. У нього дедлайни. Як у тебе.

Максим відчув дивний укол десь під ребрами. Він згадав свою матір. Він дзвонив їй минулого вівторка. Розмова тривала дві хвилини. «Мам, я живий, все ок. Гроші кинув. Бувай.».

Він різко встав.

 — Дякую за пиріг. Але з водою треба щось робити. Я завтра пришлю до вас експерта з камерою. Ми знайдемо течу в перекритті.

Вона подивилася на нього. В її очах не було страху перед експертом. Була лише тиха, смертельна туга. 

— Присилай, голубчику. Присилай. Буду чекати. Я завжди чекаю.

Повернувшись до своєї квартири, Максим не зміг одразу сісти за роботу. Пляма на стелі підсохла, набувши чітких, майже географічних обрисів. Він сфотографував її на iPhone, завантажив у спеціальну програму для аналізу текстур і спробував вирахувати об’єм води, необхідний для такого пошкодження.

Його розум, звиклий до логіки, шукав раціональне пояснення. «Якщо у квартирі зверху сухо, значить, вода потрапляє в перекриття через дренажну систему або приховані дефекти стояка», — думав він. Але щось не збігалося. Вода з’являлася циклічно. Зазвичай у неділю вранці або ввечері в середу. Саме тоді, коли Максим був удома.

Він відкрив ноутбук і створив файл у Excel під назвою «Аномалії 42-ї квартири».

• 12 січня: Пляма 15х20 см. Час: 09:15.
• 19 січня: Пляма 10х10 см. Час: 18:40.
• 26 січня: Пляма 30х40 см. Час: 10:00 (сьогодні).

Він почав аналізувати свій графік. Виявилося, що «затоплення» відбувалися саме в ті моменти, коли він найдовше перебував у тиші. Коли він не слухав подкасти, не проводив зуми, а просто сидів у кріслі.

— Це не може бути випадковістю, — пробурмотів він.

Він згадав очі Маргарити Семенівни. Вони не були очима людини, яка боїться суду чи штрафу. Вони були очима людини, яка боїться… неіснування. Для неї Максим був єдиним доказом того, що світ навколо ще реальний.

Наступного дня Максим вирішив провести власну «розвідку». Він дізнався від консьєржа, що Маргарита Семенівна живе в цьому будинку з самого його заснування. Раніше вона була завідувачкою відділу рідкісних видань у центральній бібліотеці.

Ця деталь змінила його сприйняття. Він уявив її серед нескінченних стелажів, де кожна книга має свій номер, свою історію і потребує дбайливого догляду. Можливо, тепер вона сприймала людей як книги, що стоять за зачиненими дверима-обкладинками?

Він знову піднявся на дванадцятий поверх. Цього разу він не дзвонив у двері люто. Він постукав. Тихо, ритмічно.

Двері відчинилися майже миттєво. Маргарита Семенівна була в окулярах на ланцюжку.

 — Максимку? Ти забув щось? Чи… чи знову тече?

 — Не тече, — збрехав він. — Просто… я подумав про той пиріг. Ви казали, що антонівка — це рідкість.

Вона просіяла так, ніби він щойно подарував їй велику суму грошей.

 — Заходь, голубчику! Я якраз заварила липу. Кажуть, вона заспокоює нерви. А в нашому віці — і в твоєму, і в моєму — нерви треба берегти.

Цього разу вони сиділи в її вітальні. Максим розглядав книги. Їх були тисячі. Вони піднімалися до самої стелі, створюючи додаткову шумоізоляцію. 

— Ви все це прочитали? — запитав він. 

— По два рази, — відповіла вона, наливаючи чай. — Коли стає зовсім тихо, я вибираю книгу і читаю вголос. Мені здається, що авторам там, у вічності, приємно, що їхні слова ще звучать у повітрі. Знаєш, Максимку, слова — вони як вода. Вони мають текти. Якщо вони засихають — людина перетворюється на пил.

Вона почала розповідати про свій відділ рідкісних книг. Про те, як вони рятували видання під час великої повені сімдесятих років. Як вона власноруч просушувала кожну сторінку феном, боячись пошкодити папір. 

— Тоді я зрозуміла, — сказала вона, — що вода може знищити, а може й рятувати. Все залежить від того, куди вона спрямована.

Максим слухав і відчував, як його внутрішня броня дає тріщину. Він звик до «ефективних комунікацій», де кожне слово має мету. Але тут слова були безцільними і прекрасними, як візерунок на інеї.

Він допоміг їй переставити важку драбину біля стелажів. А потім, коли вона пішла на кухню за медом, Максим зробив те, чого соромився — він зазирнув у ванну ще раз.

Цього разу він помітив те, чого не бачив у гніві. На краю ванни стояв великий садовий оприскувач. Знаєте, такий, яким кроплять квіти або дерева. Поруч лежала довга тонка трубка, яка ідеально входила в щілину між кахлем та підлогою в кутку біля стояка.

Максим відчув, як холодок пробіг по спині. Це не була «аварія». Це була інженерна конструкція. Маргарита Семенівна методично і свідомо нагнітала тиск у оприскувачі і спрямовувала струмінь води прямо в технологічний отвір, який вів до його стелі.

Вона стояла в дверях ванної. Вона бачила, що він усе зрозумів. У її руках була вазочка з медом, і вона тремтіла так, що мед розхлюпувався на її пальці.

— Ти знайшов мою «течу», — тихо сказала вона.

У квартирі запала така тиша, що було чути, як цокає годинник у вітальні. Максим не відчував гніву. Він відчував жах від того, наскільки глибокою має бути самотність людини, щоб вона почала займатися таким «гідротероризмом».

— Чому? — тільки й зміг запитати він.

— Бо це працювало, — вона поставила мед на пральну машину. — Ти приходив. Ти кричав. Ти був справжнім. Ти не був «сином із Лондона», який надсилає гроші. Ти був сусідом, якому боліло. А мені… мені боліло від того, що мене ніхто не бачить. Я ніби стала прозорою, Максимку. Як вода.

Максим не став викликати поліцію. Він не став вимагати гроші на ремонт. Він повернувся до себе і три години просто дивився у вікно на місто, яке світилося мільйонами вогнів. У кожному вікні був свій «Максим» або своя «Маргарита Семенівна».

Наступної неділі він підготувався. Він купив два квитки в театр. На класичну постановку, яку вона точно мала оцінити.

Він піднявся нагору. Цього разу в нього в руках не було гайкового ключа чи телефону з фотографією плями.

 — Маргарито Семенівно, — сказав він, коли вона відчинила. — Я тут подумав… Моя стеля все одно зіпсована. Ремонт я почну тільки весною. А поки що… у мене є зайвий квиток. Кажуть, там дуже гарні декорації.

Вона дивилася на квитки так, ніби це були ключі від раю. 

— Але я… у мене немає відповідної сукні… — розгублено пробурмотіла вона. — У вас є ваш капелюшок, — посміхнувся Максим. — А це — головне.

З того часу потопи припинилися. Максим зрозумів, що «лікувати систему» треба не патчами і не перевстановленням коду, а простим людським втручанням.

Він допоміг їй створити акаунт у Facebook, але не для того, щоб вона там зникла, а щоб вона могла читати лекції про рідкісні книги для студентів-філологів. Виявилося, що її знання — це справжній скарб, який просто лежав під шаром пилу самотності.

Щовечора, повертаючись з роботи, Максим тепер дивився вгору. На дванадцятому поверсі горіло світло. І він знав: якщо воно горить — значить, у світі все правильно. Значить, вода більше не тече по стінах, бо вона тепер тече в розмовах, у спогадах і в спільних планах на майбутнє.