— Маргарито Степанівно, у цьому пиріжку трансжирів більше, ніж у мене терпіння! Ви не просто їсте тісто, ви блокуєте свої чакри і судини одночасно!
Червень на дачі Маргарити Степанівни завжди пахнув однаково: свіжоскошеною травою, вологою землею після поливу та, найголовніше, смаженою цибулею. Для Маргарити Степанівни кухня була не просто місцем приготування їжі — це був її командний центр, її вівтар і її головний засіб зв’язку зі світом. Вона вірила, що будь-яку біду можна заїсти гарним вареником, а будь-яку сварку — замирити домашньою ковбаскою.
Але цього літа над її кулінарним царством нависла хмара. Син Павло зателефонував і радісно повідомив, що вони з дружиною Вікторією приїдуть на два тижні «оздоровитися».
— Ой, як добре! — зраділа Маргарита. — Я вже і кролика в сметані надумала, і пиріжки з вишнями…
— Мам, тільки одне «але», — голос Павла став обережним. — Віка закінчила курси нутріціолога. Вона тепер «чистить протоколи харчування». Тож ти це… сметану сховай. І цукор. І борошно. Вона везе з собою блендер і валізу якогось насіння.
Коли машина під’їхала до воріт, Маргарита Степанівна стояла на ганку, як господиня фортеці перед облогою. Вікторія вийшла з авто, сяючи білосніжними зубами та ідеальною шкірою. В її руках справді був величезний блендер, який виглядав як космічна зброя.
— Добрий день, Маргарито Степанівно! — вигукнула Віка, цілуючи свекруху в щоку (яка, на думку Віки, була «надто пухкою через затримку лімфи»). — Ми приїхали вас рятувати! Досить цього харчового середньовіччя. Ми проведемо вам повний детокс-протокол!
Вже за годину Вікторія проводила «інспекцію» комори.
— Глютен… цукор… лектини… Маргарито Степанівно, це не комора, це склад біологічної зброї! — Віка рішуче виставляла на стіл банки з варенням та мішки з борошном.
Павло винувато стояв у кутку, жуючи яблуко. Йому було шкода мами, але сперечатися з дружиною, яка півроку вивчала «вплив лектинів на когнітивні здібності», він не наважувався.
— Відсьогодні, — урочисто оголосила Вікторія, — наш раціон базується на клітковині, корисних жирах та антиоксидантах. Ніякої смаженої олії! Тільки кокосова, холодного віджиму. Ніякої солі! Тільки рожева гімалайська.
На вечерю Маргарита Степанівна вперше в житті отримала тарілку, на якій лежало три шматочки авокадо, жменя листя салату, яке виглядало як трава біля паркану, і склянка густої зеленої рідини.
— Це смузі з селери, шпинату та насіння чіа, — пояснила Вікторія. — Воно запускає роботу жовчного міхура.
Маргарита Степанівна подивилася на рідину, потім на Павла, який героїчно намагався проковтнути «жовчогінну радість».
— Віко, доню, — тихо сказала свекруха. — А де ж… ну, хоч яєчко? — Яйця — тільки вранці, і то пашот! — відрізала невістка. — Слухайте своє тіло, мамо. Воно зараз каже вам «дякую».
«Моє тіло зараз каже мені, що воно хоче вбити когось качалкою», — подумала Маргарита Степанівна, але промовчала.
На третій день «детоксу» Маргарита Степанівна почала бачити сни про свинячі відбивні. Її шлунок бурчав так голосно, що заглушав звук солов’їв у саду. Вона зрозуміла: треба діяти.
Коли Вікторія пішла проводити «медитацію на свіжому повітрі», Маргарита Степанівна прокралася в літню кухню. Там, у найглухішому кутку, під купою порожніх ящиків, була схована завітна сковорідка.
Вона діяла блискавично. Цибулька — шкварк! Сало — димком! Котлети, заздалегідь зліплені з фаршу, який вона таємно купила у сусідки баби Галі, шипіли, як найсолодша музика у світі.
— Мамо? Ви що тут робите? — почувся голос Павла. Маргарита Степанівна ледь не впустила лопатку. Вона розвернулася, закриваючи собою плиту.
— Я… я чайник поставила!
— Мам, від тебе пахне не чайником, — Павло принюхався. — Від тебе пахне щастям. Дай мені одну. Швидко! Поки Віка не закінчила «дихати чакрами» в саду!
Маргарита тицьнула сину гарячу котлету на тарілці. Він проковтнув її майже не жуючи, з виразом релігійного екстазу на обличчі.
— Але куди ми їх сховаємо? Вона ж усюди перевіряє! — прошепотів син.
— Спокійно, Павлушо. У мене є план.
Наступного ранку Вікторія з подивом відзначила, що свекруха стала надзвичайно прихильною до консервації.
— Ой, Вікочко, ти права, треба більше овочів! — примовляла Маргарита, розставляючи на полицях банки з етикетками «Огірки солоні 2024».
Вікторія була задоволена. Вона не знала, що в банках, замаскованих під огірки, у густому розсолі (а іноді просто в загорнутому папері) лежали відбивні, домашня ковбаса та навіть шматок копченого підчеревка. Маргарита Степанівна розробила геніальну систему: зверху в банці — два шари справжніх огірків, а під ними — «золотий фонд» української кулінарії.
Тиждень минув у дивній грі. Вдень вони всі разом пили смузі, обговорювали користь мікрозелені та «інтервальне голодування». А вночі, коли Вікторія спала, Маргарита Степанівна та Павло проводили таємні наради в коморі, хрумтячи «огірками», які чомусь мали смак свинини.
Однак Вікторія почала щось підозрювати.
— Маргарито Степанівно, це дивно. Ми на детоксі вже вісім днів, а ви не схудли ні на грам. Ба більше, у вас такий рум’янець, ніби ви не селеру п’єте, а кров молодих бичків. І Павло… він став занадто веселий для людини, яка споживає лише 1200 калорій.
— Це повітря, Вікочко! Дачне повітря! — виправдовувалася свекруха.
Але катастрофа трапилася під час обіду. Вікторія вирішила сама дістати банку огірків, щоб зробити «корисний тар-тар».
— Я сама, мамо, ви відпочиньте! — вигукнула вона і побігла до комори. Маргарита Степанівна похолола. Вона згадала, що сьогодні вранці поклала в банку з написом «Кабачки» свіжоспечені пиріжки з лівером.
З комори почувся крик. Не гніву, а… щирого здивування.
— Маргарито Степанівно! Що це?! Вікторія вийшла, тримаючи в руках пиріжок, який ще зберіг тепло. — Ви… ви ховали лівер у кабачках? Ви обманювали систему? Ви руйнували свій мікробіом таємно від мене?!
Маргарита Степанівна зрозуміла — відступати нікуди.
— Так, Віко! Ховала! Бо моєму мікробіому тридцять років ваші кабачки були не потрібні, він на салі вихований! Я не можу більше пити це зелене багно! У мене від нього настрій, як у голодної кози!
Вікторія вже збиралася виголосити лекцію про інсулінорезистентність, як раптом у двір заїхав Павло. Він повернувся з міста, куди їздив «у справах».
Павло вийшов з машини з порожніми руками.
— Любі жінки! — вигукнув він.
— Я все вирішив!
— Що ти вирішив? — в один голос запитали Маргарита і Віка. — Сьогодні ж свято! Річниця вашого весілля, Віко, і день мого приїзду. Я забув про подарунки в місті, але… я замовив нам доставку піци! П’ять штук! З подвійним сиром!
В повітрі повисла важка, небезпечна тиша. Вікторія подивилася на Павла. Її очі звузилися.
— Піца? Ти забув купити мені той курс лекцій, про який я просила? Ти забув заїхати в аптеку за моїми вітамінами? І ти привіз сюди борошно з дріжджами?!
Маргарита Степанівна теж зробила крок вперед.
— Павло… Ти забув, що я просила тебе купити нову лійку і ліки від тиску? Ти поїхав у місто, витратив три години і привіз… піцу? Ту саму, де тісто як гума, а ковбаса пахне туалетним милом? Коли в мене в коморі… — вона заткнулася, глянувши на Віку.
Вікторія раптом взяла пиріжок з лівером, який все ще тримала в руці, і відкусила шматок.
— Знаєте, що, Маргарито Степанівно? — проковтнула вона. — Ваші пиріжки — це, звісно, удар по печінці. Але це хоча б натуральний удар. А піца з трансжирами в такий день — це неповага до обох жінок у цій родині.
Свекруха і невістка перезирнулися. Вперше за два тижні між ними проскочила іскра справжнього розуміння.
— Павле, — сказала Маргарита Степанівна, витираючи руки об фартух. — Іди-но ти в сад. Посидь там. Подумай про те, як це — забути про подарунки для матері й дружини.
— Але я… я думав, ви зголодніли…
— Ми зголодніли за увагою, соколе мій, — відрізала Вікторія. — Маргарито Степанівно, де там ваша сковорідка?
Того вечора на дачі відбулося справжнє свято. Піца була віддана сусідському собаці (який, до речі, теж не дуже зрадів). Маргарита Степанівна смажила картоплю на салі — золотисту, з хрусткою скоринкою. Вікторія власноруч порізала домашню ковбасу і… о диво! — дістала з холодильника пляшечку холодної домашньої настоянки на травах.
— Це для травлення, — суворо сказала Віка, розливаючи рідину в чарочки. — Спиртова витяжка трав стимулює ферменти.
— Звісно, доню, звісно, — підморгнула Маргарита. — Тільки для здоров’я!
Вони сиділи на веранді. Павло винувато чистив картоплю на завтра, намагаючись загладити провину.
— Знаєш, Віко, — сказала Маргарита Степанівна, закушуючи настоянку огірком (справжнім). — Твоє смузі — це, звісно, гидота. Але колір обличчя в мене справді став кращий. Може, давай так: вранці — твій шпинат, а ввечері — моя відбивна?
— Це називається «гнучкий підхід», — посміхнулася Вікторія. — Я згодна. Тільки борошно купуємо цільнозернове. — Домовилися, нутріціолог ти мій улюблений!
Тієї ночі в будинку пахло не просто їжею, а справжнім миром. Бо жодна дієта не зміцнює родину так, як спільний фронт проти чоловіка, який забув про подарунки. А котлети в банках з-під огірків стали сімейною легендою, про яку ще довго згадували на кожних святах.
