— Марічко, рятуй! Славік у лікарні, потрібна термінова операція. Грошей немає, невістка кричить, син на заробітках… Дай у борг двадцять тисяч, я з першої зарплати сина віддам!

— Марічко, рятуй! Славік у лікарні, потрібна термінова операція. Грошей немає, невістка кричить, син на заробітках… Дай у борг двадцять тисяч, я з першої зарплати сина віддам!

Марія Степанівна та Люба були не просто сусідками, вони були нерозлучними, наче нитка з голкою. Сорок років тому вони разом прийшли молодими дівчатами на місцевий консервний завод: Марія пішла на склад, а Люба — в цех розливу. Разом пережили дефіцити, разом стояли в чергах за цукром, разом ростили дітей, а потім і чоловіків своїх поховали з різницею в один рік. 

Марія була жінкою строгою, «кременем». Вона знала ціну кожній копійці, щомісяця відкладала з пенсії бодай декілька сотень у стару синю панчоху, яку ховала під матрацом у спальні. Вона завжди казала: «Треба мати своє, щоб на старість дітям тягарем не бути». Так і назбирала на «чорний день», на ремонт даху, що почав підтікати, і на «смертне», щоб усе було по-людськи.

Люба ж була зовсім іншою — «душа нарозпашку», як казали в будинку. Все, що отримувала, витрачала до копійки. Весь її світ обертався навколо єдиного онука Славіка. Вона йому і кросівки дорогі, і телефон у кредит, і найкращі шматочки зі столу. Марія часто її сварила: «Любо, ти його псуєш, він же на голову сяде!», а та лише відмахувалася: «Ех, Марічко, один він у мене, хай хоч дитина світу побачить».

Того фатального вечора Люба влетіла до квартири Марії без стуку. Обличчя було червоне від сліз, руки трусилися, а хустка збилася на бік. 

— Марічко, рідна, рятуй! — закричала вона прямо з порогу. 

— Біда прийшла! Славік мій у лікарні, в області. Лікарі кажуть — стан не дуже, потрібна термінова операція. Невістка б’ється в сльозах, син на заробітках у Польщі зв’язок втратив… Треба двадцять тисяч гривень негайно на ліки та анестезію! Дай у борг, благаю! Син повернеться — все до копієчки віддам, під розписку, під клятву!

Марія Степанівна відчула, як у самої серце кольнуло. Вона уявила бідолашного хлопця на лікарняному ліжку. Гроші, які вона збирала три довгих роки, відмовляючи собі навіть у зайвому літрі молока, лежали зовсім поруч. Вона зітхнула, пішла до спальні й дістала ту саму панчоху. 

— Бери, Любо. Не треба розписок, ми ж свої. Аби дитина тільки вижила. Це все, що в мене є, ти ж знаєш… Люба схопила гроші, розцілувала подругу в обидві щоки й вибігла, навіть не зачинивши двері.

Минуло десять днів. Марія Степанівна місця собі не знаходила. Вона щодня чекала, що Люба зайде, розповість, як пройшла операція, чи прийшов Славік до тями. Вона навіть купила в магазині пачку м’якого печива, щоб пригостити подругу, коли та прийде з добрими новинами. Але Люба наче крізь землю провалилася. На телефонні дзвінки не відповідала, двері не відчиняла, хоча світло у вікнах вечорами горіло.

На одинадцятий день Марія пішла до хлібного магазину на розі. Стоячи в черзі, вона раптом почула знайомий гучний сміх. Це була Люба. Вона стояла біля каси, весело щебетала з молодою продавчинею і вибирала найдорожчий сорт ковбаси та коробку цукерок. Але не це вразило Марію. Коли Люба простягнула руку за рештою, на її вказівному пальці на сонці яскраво спалахнула масивна золота каблучка — така «циганська», з великим каменем, про яку Люба мріяла ще з часів їхньої молодості в сімдесятих.

Марію наче окропом обдали. Вона проштовхнулася крізь чергу й схопила подругу за лікоть. 

— Любо! Ти чого ховаєшся? Як там Славік? Операція пройшла? Люба різко здригнулася, її обличчя вмить стало кам’яним. Вона намагалася сховати руку в кишеню куртки, але було пізно. 

— Нормально все зі Славіком, — сухо кинула вона, дивлячись у бік. — Помилилися лікарі, обійшлося без операції. Просто запалення було. 

— Як — помилилися? — у Марії Степанівни потемніло в очах. — То якщо операції не було, де мої гроші, Любо? Ти ж бачила, я останні віддала! Мені дах на хаті треба латати, осінь на носі! 

— Віддам я, Маріє, чого ти кричиш на весь магазин? — огризнулася Люба. — Немає їх зараз. На обстеження пішли, на дорогу… Потім віддам. Не збіднієш!

Того ж вечора дружба, що тривала сорок років, перетворилася на попелище. Марія Степанівна, ображена до глибини душі, розповіла про все сусідкам на лавці. За годину весь двір знав: Люба — остання шахрайка, яка нажилася на чужому горі. Але Люба не мовчала. Вона почала розпускати плітки у відповідь, мовляв, Марія Степанівна — стара відьма і «куркулька», яка під матрацом мільйони ховає, а пошкодувала нещасній жінці декілька папірців.

 — Вона на складі все життя крала! — кричала Люба з балкона другого поверху. — Тому в неї і гроші є! А тепер за двадцять тисяч хоче мене зі світу зжити!

Війна розгорілася не на жарт. Марія винесла на загальний суд усі таємниці Люби, які та довіряла їй по секрету: і про те, як вона в молодості за чужим чоловіком бігала, і про те, що син її насправді не в Польщі, а вже три місяці як сидить у СІЗО за бійку. У дворі сформувалися два табори. Старі жінки сперечалися до хрипоти, згадуючи, хто кому скільки яєць чи солі заборгував за останні тридцять років.

Дійшло до того, що Марія Степанівна, не витримавши тиску та образ, викликала дільничного. 

— Пишіть заяву, пане лейтенант! — руки Марії трусилися, коли вона вказувала на Любу. — Вона шахрайським шляхом виманила в мене всі мої заощадження на похорон! Гроші витратила на золото, он — кільце на пальці блищить, очі виїдає! Це грабіж серед білого дня!

Люба ж стояла в оточенні своїх прихильниць і верещала: 

— Ніяких розписок я не давала! Доведіть, що брала! Може, вона мені їх подарувала за те, що я її сорок років терпіла! Немає паперу — немає боргу!

Дільничний, молодий хлопець, якому ця «бабська війна» вже сиділа в печінках, почав серйозно розбиратися в справі. Він викликав обох до кабінету й пообіцяв передати справу до суду. Тільки тоді Люба «зламалася». Вона сіла на стілець, закрила обличчя руками й заридала так гірко, як ніколи раніше.

Виявилося, що правда була набагато страшнішою за будь-які плітки. Славік справді був здоровий. Але сина Люби, який зв’язався з поганою компанією, обклали мікрозаймами. Колектори дзвонили Любі щоночі, погрожували спалити квартиру разом із нею, якщо вона не закриє борг у двадцять тисяч. Вона була в такому відчаї, що вигадала історію про операцію, бо знала — на «викуп сина з боргів» Марія грошей не дасть.

— А каблучка? — тихо запитала Марія, дивлячись на подругу з сумішшю жалю та огиди. — Це біжутерія з ринку за сто гривень, Марічко… — Люба зняла кільце й кинула його на стіл. Воно дзвякнуло, як дешева бляшанка. — Я купила його, щоб хоч на хвилину відчути, що я не злидарка, що в мене є хоч щось гарне в цьому житті, де суцільні борги й погрози. Я хотіла вдягнути маску, щоб люди не бачили, як мені страшно.

Марія Степанівна довго мовчала. Вона дивилася на Любу — постарілу, розчавлену соромом жінку — і не бачила ворога. Вона бачила таку саму самотню жінку, як і вона сама, яку життя загнало в кут.

 — Чому ж ти не сказала правду? Ми б щось придумали разом… — прошепотіла Марія. — Бо соромно, Марічко. Соромно перед тобою, перед людьми, що сина такого виховала. Брехати про хворобу було простіше, ніж зізнатися, що ми — невдахи.

Гроші Люба повертала три роки. Щомісяця, у день пенсії, вона мовчки заходила до Марії, клала на стіл п’ятсот гривень і так само мовчки виходила. Марія ці гроші не витрачала — складала назад у ту саму панчоху. 

Подругами знову вони так і не стали. Тріщина виявилася надто глибокою. Тепер вони сидять на різних краях довгої лавки біля під’їзду. Кожна дивиться в свій бік, кожна мовчки думає про своє. Марія — про те, що не встигла полагодити дах, який тепер тече щоосені. А Люба — про те, що золото на пальці ніколи не замінить золотої душі подруги, яку вона проміняла на хвилинний спокій.

You cannot copy content of this page