Марія Іванівна прокинулася о шостій ранку не тому, що хотіла, а тому, що «треба». Це «треба» було вшито в її хребет замість дисків ще тридцять років тому. Треба було встигнути на ринок, поки не розібрали нормальний сир, треба було забігти в аптеку за ліками для чоловіка.
Таі головне — треба було приготувати обід на всю кагалу, бо донька з зятем обіцяли заїхати «на хвилиночку», що зазвичай означало дві години за столом і повні сумки їжі з собою.
Вона стояла біля вікна, дивлячись на сірий двір, і терла поперек. Суглоби крутило на дощ.
— Миколо, вставай, — гукнула вона в глибину квартири. — Твоя каша на столі, таблетку не забудь.
Микола, її чоловік, з яким вони прожили тридцять п’ять років, прочовгав на кухню в запраному халаті. Він був людиною непоганою, але за ці десятиліття став частиною меблів — як старий сервант, який і викинути шкода, і користі від нього нуль, тільки пил збирає.
— Щось ти, Машо, сьогодні не з тієї ноги встала, — пробурчав він, вмощуючись біля вікна. — Оп’ять бурчиш під ніс.
Марія Іванівна не відповіла. Вона дивилася на стару шафу в коридорі — величезну, дубову монструозність, яка залишилася ще від свекрухи. Шафа займала половину проходу, дверцята рипіли так, що сусіди здригалися, а всередині зберігався «скарб»: стоси старої постільної білизни, яку ніхто не застеляв, набори рушників «на подарунок», які лежали там роками, і сервізи, з яких ніхто ніколи не пив.
— Знаєш що, Миколо? — раптом сказала вона, витираючи стіл з такою силою, що ледь не здерла клейонку. — Я цю шафу сьогодні викину. Або продам. Або спалю.
Микола ледь кашею не подавився.
— Ти що, здуріла? Це ж дуб! Це ж пам’ять! Мама її з самої Полтави везла в п’ятдесятих. Там же добра стільки, що на три весілля вистачить.
— Добро? — Марія Іванівна розвернулася до нього, і в її очах спалахнуло щось таке, чого Микола не бачив років двадцять. — Добро — це коли воно життя полегшує. А це — цвинтар наших невикористаних речей. Ми спимо на дірявих простирадлах, бо «ці нові треба берегти». Ми їмо з надбитих тарілок, бо «сервіз — то на свято». А коли те свято, Миколо? Коли ми в труну ляжемо, а діти цей сервіз на смітник винесуть, бо він їм не модний?
Коли Микола пішов у гараж «від гріха подалі», Марія Іванівна взялася до роботи. Вона відчинила дверцята шафи, і на неї війнуло запахом нафталіну та минулого життя. Вона почала викидати все на підлогу.
Ось скатертина, яку вона вишивала ще дівчиною. Жодного разу не застеляли — «бо діти заллють жиром». Ось набір кришталевих келихів. Свекруха казала: «Це Маші на сорок років». Маші вже майже шістдесят, а келихи тільки займають місце.
Вона сіла на підлогу серед цієї купи речей. В голові почали спливати цифри. Марія не закінчувала університетів, але рахувати вміла краще за будь-якого бухгалтера. Життя навчило.
— Так, — рахувала вона вголос. — Цей набір рушників коштував тоді половину моєї зарплати. Я їх берегла. Тепер вони пожовкли по згинах. Ціна їм — нуль. Мій час, який я витрачала, щоб їх перекладати, провітрювати, пересипати антимолю — безцінний. І я його витратила на ганчір’я.
Раптом на самому дні, під стосом важких вовняних ковдр, вона намацала щось тверде. Це була стара бляшана коробка з-під печива. Марія пам’ятала її — там свекруха тримала гудзики та всякий непотріб. Але коробка була заважкою для гудзиків.
Марія відкрила кришку. Всередині, загорнуті в стару газету 1984 року, лежали золоті прикраси. Масивні радянські персні з рубінами (які насправді були просто склом, але золота там було чимало), важкі сережки-шари і — головне — золотий ланцюжок з хрестиком. І маленька записка, написана кострубатим почерком свекрухи: «Маші на чорний день. Не кажи Миколі, бо прогуляє».
Марія Іванівна відчула, як у горлі став клубок. Свекруха, яку вона потайки недолюблювала за суворий норов, виявилася єдиною, хто подумав про її «чорний день». А день цей був сьогодні. І він був не чорний, він був — вирішальний.
Ближче до обіду, як і очікувалося, приїхала донька Оксана з чоловіком Ігорем. Вони влетіли в квартиру, пахнучи дорогими парфумами та вічним поспіхом.
— Мам, ми швиденько! — гукнула Оксана з порога. — Ой, а що це за погром? Ти що, ремонт надумала? Куди ти ці ковдри тягнеш?
Оксана побачила купу речей посеред коридору і гидливо скривилася.
— Мам, викинь це все. Це ж мотлох. Кому воно треба? Тільки пилюку збираєш.
Марія Іванівна повільно випрямила спину. Вона тримала в руках ту саму бляшану коробку, заховану в кишені фартуха.
— Мотлох, кажеш? — тихо запитала вона. — А коли я тобі минулого року пропонувала ці ковдри, бо ви в орендованій квартирі мерзли, ти казала: «Давай, мамо, все пригодиться».
— Ну, то було минулого року, зараз ми вже іншу квартиру зняли, з автономкою, — втрутився зять Ігор, поглядаючи на годинник. — Мам, ми реально спішимо. Там обід готовий? Нам би поїсти і з собою щось, бо завтра на роботу, неколи готувати.
Марія Іванівна подивилася на Оксану. На її доглянуті руки, на дорогий телефон. Потім на свої руки — з вузлуватими суглобами, з тріщинами на шкірі від вічного миття посуду та городньої землі.
— Обіду не буде, — сказала Марія Іванівна.
В коридорі повисла така тиша, що було чутно, як рипить холодильник на кухні.
— В смислі — не буде? — Оксана кліпнула очима. — Мам, ти що, захворіла? Ми ж голодні.
— Я теж голодна, — відповіла Марія. — Тридцять років я була голодна до нормального слова, до відпочинку, до того, щоб хоч раз не стояти неділю біля плити. Я порахувала, , Оксано.
— Шо ще ви порахували? — витріщився Ігор.
— Все. На приготування цього обіду, який ви з’їсте за десять хвилин і забудете, я витрачаю шістсот гривень (це якщо скромно) і п’ять годин життя. За місяць це дві тисячі і двадцять годин. Ви приїжджаєте, забираєте лотки, і навіть «дякую» кажете вже на ходу. Це — збиткове підприємство. Я його закриваю.
Оксана почервоніла.
— Мамо, ти що, на нас гроші рахуєш? Ми ж рідні люди! Я думала, тобі в радість нам помогти…
— В радість було перші десять років. А зараз мені в радість — посидіти в тиші. Ось там, у пакеті, лежать ті самі нові рушники, які я для тебе берегла. Бери. І сервіз бери — той, що «на свято». Більше я нічого берегти не буду. Шафу я завтра продаю через інтернет, Микола вже погодився.
Микола, який саме зайшов у квартиру і почув останню фразу, хотів було заперечити, але глянув на обличчя дружини і тільки мовчки кивнув.
— І ось ще що, — Марія Іванівна дістала з кишені золоту сережку-шарик. — Я завтра йду в ломбард. Здам це все.
— Мамо, це ж бабусине золото! — скрикнула Оксана. — Воно ж має мені в спадок перейти!
— Спадок, доцю, — це те, що дають, коли людина вже не може цим скористатися. А мені зараз треба нові зуби і поїздка в санаторій, бо спина не розгинається. Бабуся мені написала: «На чорний день». Мій чорний день закінчився сьогодні вранці. Почався — сірий, але мій власний.
Оксана з Ігорем пішли швидко. Без лотків, без поцілунків, з образою в очах. Оксана на прощання кинула: «Ти стала егоїсткою, мамо!».
Марія Іванівна зачинила за ними двері. Вона повернулася до Миколи.
— Ну що, егоїстка? — запитав він, сідаючи на купу старих ковдр.
— Егоїстка, Миколо. Вперше за шістдесят років. Став чайник. Тільки не ту стару бляшанку, а діставай отой фарфоровий, з маками. Будемо чай пити. По-людськи.
Продовжуємо історію Марії Іванівни. Тепер, коли перший емоційний вибух вщух, настає час реальних справ, де прагматизм нашої героїні розкривається на повну.
Понеділок для Марії Іванівни зазвичай був днем «великого прання», але сьогодні графік було порушено остаточно. Вона одягла свою найкращу вихідну сукню (яку теж берегла «на випадок»), підфарбувала губи старою помадою і поклала бляшану коробку в сумку, міцно притиснувши її ліктем до боку.
Вона йшла до ломбарду з таким відчуттям, ніби йшла на пограбування банку. Всередині було чисто, пахло антисептиком і фінансами. Молодий хлопець за склом глянув на неї байдуже, але коли Марія виклала на оксамитову підставку важкі радянські персні та ланцюжок, його брови поповзли вгору.
— Ого, жіночко… Тут чистої ваги майже сорок грамів. Золото 583-ї проби, зараз таке цінується, воно чесне. Будемо оцінювати як брухт чи як вироби?
— Оцінюй так, щоб мені на зуби вистачило і на Трускавець, — твердо відповіла Марія, хоча серце всередині калатало, як у першокласниці.
Коли хлопець назвав суму, у Марії на мить потемніло в очах. Це було більше, ніж її пенсія за два роки. Це була свобода, загорнута в шість пачок хрустких купюр. Вона вийшла на вулицю, і сонце здалося їй неймовірно яскравим. Вона не пішла в «АТБ» шукати продукти по акції. Вона зайшла в маленьку кав’ярню, замовила найбільше тістечко з кремом і каву.
— Марія Іванівна? Ви що тут робите? — почула вона голос сусідки Степанівни, яка якраз проходила повз з торбами.
— П’ю каву, Степанівно. Маю право.
— Та ви що… А обід? А Микола? А закрутки? Огірки ж відійдуть!
— Нехай відходять, — спокійно відповіла Марія. — Огіркам — пора на спокій, і мені теж.
Наступним пунктом плану був збут шафи. Онук сусідів допоміг виставити оголошення в інтернеті. На подив Марії, через дві години зателефонував чоловік із «антикварної майстерні».
— Пані, це ж австрійський шпон, початок століття! Ви що, не бачите різьблення на ніжках?
Коли за «старий мотлох» їй запропонували ще тридцять тисяч гривень, Марія зрозуміла: все життя вона жила на золотій жилі, заваленій старими ковдрами.
Коли шафу виносили, коридор став величезним і світлим. Микола стояв у дверях кухні, розгублено дивлячись на порожній куток.
— Машо… якось голó, — прошепотів він.
— Це не голо, Миколо. Це місце для повітря. Ти коли востаннє глибоко дихав у цій квартирі?
У цей момент двері відчинилися ключем. На порозі стояв зять Ігор. Вигляд у нього був пригнічений. Очевидно, недільна сварка з донькою не пройшла безслідно.
— Мамо, я цей… прийшов вибачитися. Оксанка третій день плаче, каже, що ви її зненавиділи. А я прийшов спитати… Може, ви все-таки передумали? Може, хоч котлет трохи є? Бо ми на мівіні та бутербродах, Оксанка готувати не вміє, ви ж знаєте…
Марія Іванівна подивилася на зятя. Раніше вона б розтанула, побігла б на кухню, почала б шкварчати пательнями. Але зараз вона відчула дивний спокій.
— Ігоре, зайди.
Вона провела його в порожній коридор.
— Бачиш це місце? Тут була шафа. Я її продала. А золото здала. В холодильнику порожньо, бо я сьогодні обідала в кафе. Оксані передай: я її не зненавиділа. Я просто вийшла на пенсію. Не з роботи — з обслуговування. Якщо хочете котлет — купіть м’ясо, прийдіть у суботу, я навчу Оксану їх крутити. Разом зробимо, разом з’їмо. Але лотків більше не буде.
Ігор стояв, роззявивши рота. Він ніби вперше побачив у тещі людину, а не додаток до каструлі.
— Ну… я зрозумів. Спробую донести. А гроші… ви реально їх на себе витратите?
— До копійки, Ігорку. До останньої копійки.
Через тиждень Марія Іванівна сиділа в кабінеті стоматолога. Коли лікар сказав ціну за «голлівудську усмішку», вона навіть не здригнулася. Вона просто дістала з сумки пакунок грошей.
— Робимо найкраще, лікарю. Я хочу кусати це життя знову, а не тільки протерті каші сьорбати.
Вечорами вона сідала з Миколою на балконі. Виявилося, що без вічних закруток і готування у неї з’явився час розмовляти з чоловіком. Микола спочатку пручався, а потім якось розм’як. Він навіть почав сам собі прати шкарпетки, бо Марія сказала: «Машинка автомат, кнопки великі — впораєшся».
— Знаєш, Машо, — сказав він одного разу, попиваючи чай з того самого «святкового» сервізу. — А я ж думав, ти мене кинеш. Як шафу ту винесеш — то і я наступний.
— Ну, ти ж не австрійський дуб, Микольцю, — засміялася Марія. — Ти свій. Якщо перестанеш бурчати і почнеш зі мною в парк ходити — поживемо ще.
Квиток до санаторію в Трускавці лежав на столі. Марія зібрала маленьку валізу — тільки найнеобхідніше. Ніяких торб з їжею, ніяких банок.
За день до від’їзду прийшла Оксана. Вона була тиха, без телефону в руках. Побачивши порожній коридор, вона провела рукою по стіні.
— Мам, а тут реально світліше стало. Ігор каже, ти серйозно налаштована.
— Серйозніше не буває, доцю.
— Я… я принесла тобі в дорогу пиріжків. Сама спекла. Ну, вони трохи підгоріли знизу, і тісто не дуже зійшло, але… Оксана простягнула маленький пакунок. Марія розгорнула — пиріжки були криві, смішні, але вони були зроблені для неї. Вперше за тридцять років не вона годувала, а її.
Марія вкусила пиріжок і відчула, що він — найсмачніший у світі.
— Дякую, Оксанко. Навчишся. Головне — не роби це своєю єдиною цінністю. Бо одного дня доведеться проводити аудит, а це боляче.
Коли поїзд рушив, Марія Іванівна дивилася у вікно. Вона не думала про те, чи вимкнув Микола газ і чи не засохла розсада. Вона думала про те, що завтра вона піде на процедури, потім на танці для тих, кому «трохи за», і нарешті купить собі той капелюшок з синьою стрічкою.
Шафа пішла. А разом з нею пішов і страх бути непотрібною. Виявилося, що коли ти перестаєш бути «зручною», ти нарешті стаєш видимою.
