У маленькому селі на Полтавщині, де соняшники гойдаються під вітром, а люди живуть за неписаними правилами предків, правила Марія Петрівна Ковальчук.
Їй було вже за шістдесят, але трималася вона, як дуб: пряма спина, гострий язик і очі, що пронизували наскрізь. “Я – закон у цій хаті, у цьому селі, у всьому світі!” – любила кричати вона на всю вулицю.
Свекруха для сина Григорія, бабуся для онуків і керівник для всіх, хто попадався під руку.
Григорій одружився з молодою вчителькою Оленою двадцять п’ять років тому. Весілля гуляли три дні, але з першого ж дня
Марія Петрівна взяла все в свої руки. “Олено, ти що, яйця не вмієш варити? Дивись, як я роблю: три хвилини кип’ятити, не більше, не менше! А ти їх переварила, як старого півня!” – верещала вона на кухні, відштовхуючи невістку.
Олена, тиха і добра, тільки опускала очі й мовчала. “Мамо, ну що ви, все гаразд,” – намагався заспокоїти Григорій, але мати його одразу ставила на місце:
“Ти мовчи, синку! Ти в мене один, але я тебе виростила, я й правду скажу. А ця твоя Олена – міська, не вміє по-господарськи!”
З роками Марія Петрівна розрослася, як бур’ян. Керувала не тільки своєю родиною, а й усім селом. У колгоспі, де працювала бригадиркою, вона роздавала завдання:
“Іване, ти сьогодні на картоплю, а не на трактор! Не сперечайся, бо я скажу головному, що ти лінуєшся!” Сусіди боялися її, як чуми.
Коли хтось будував хату, вона приходила з мірною стрічкою:
“Ой, Петро, стіна крива! Переробляй, бо впаде на дітей!” А якщо не слухалися – плітки летіли, як блискавка. “Він хату криво поставив, бо з приятелями гуляє!” – кричала на сходках.
У родині ж її слово було законом. Син Григорій, міцний тракторист, перед матір’ю скидався до розміру хлопчика.
“Мамо, а можна я поїду до Харкова на рибалку з друзями?” – питав він колись. “Можеш? Та ти з глузду з’їхав! Хто тут корів доїти буде? Сиди вдома, як я сказала!” – відрізала Марія Петрівна.
Олена мала двох синів: старшого Андрія та молодшого Віталика. Але й онуків свекруха не жаліла. “Андрію, ти що, зошит не написав? Я тобі зараз покажу, як лінуватися!” . Хлопець плакав, але бабуся тільки гарчала:
“Плачеш? То не плач, а вчися! Я в твої роки вже поле орала!”
Олена терпіла все. “Григорію, може, переїдемо в місто? Твоя мама… вона нас заїсть,” – шепотіла вона вночі. Але чоловік тільки зітхав:
“Олено, ти що? Мама – свята жінка. Вона для нас усе робить. Терпи, бо в селі так заведено.” А Марія Петрівна чула все крізь стіну і на ранок влаштовувала скандал:
“Ти, невістко, проти мене? Хочеш сина від матері відібрати? Я тобі покажу! Від сьогодні ти вариш борщ по-моєму: буряка три, капусти дві миски, і ніяк інакше!”
Село шепотілося про неї. “Марія Петрівна –,” – казали старі бабусі на лавках. “Вона всім керує: кому одружуватися, кому розлучатися. Навіть священник в церкві її слухається!”
Одного разу молодий учитель Петро посварився з дружиною через те, що вона не послухала свекрухи. Марія Петрівна втрутилася:
“Розходься, Петре! Вона тобі не пара, я тобі дівчину знайду кращу!” І Петро розійшовся, бо боявся пліток. А свекруха ще й додала: “Бачиш, слухайся мене – і щасливим будеш!”
Так минали роки. Марія Петрівна правила жорстко, але село процвітало: городи родили, корови давали молоко, а люди трималися разом – під її п’ятою.
“Я все життя віддала цьому селу!” – хвалилася вона на святах. “Без мене ви б пропали!”
Але все змінюється. Старший онук Андрій, якому виповнилося двадцять два, поїхав до Києва вчитися на програміста. “Бабусю, я не хочу в селі гнити. Хочу комп’ютери, інтернет, велике життя!” – сказав він одного вечора за столом.
Марія Петрівна мало не задихнулася від злості: “Комп’ютери? Та ти з глузду з’їхав! Хто тобі дозволив? Сиди тут, землю обробляй, як дід твій!”
Андрій подивився на неї твердо: “Бабусю, я вже вирішив. І ти мені не указ.” Вона вскочила: “Не указ? Григорію, забери його, бо я…!” Але Григорій тільки мовчав, а Олена вперше посміхнулася: “Хай їде, Маріє Петрівно. Хай вчиться.”
Андрій поїхав. З Києва він дзвонив рідко, але приїздив – з подарунками. Марія Петрівна скривилася: “AI? Краще корову доїти!” Але всередині щось ворухнулося – вперше хтось їй не скорився.
Молодший Віталик, якому було вісімнадцять, пішов слідом. “Я теж у місто, бабусю. Андрій каже, там робота добра.” Свекруха закричала: “Зрадники! Ви мене зрадите, як усі!” Але хлопці поїхали.
Григорій, дивлячись на порожню хату, зітхнув: “Мамо, може, час відпустити? Діти виросли.” Вона глянула на нього вовком: “Відпустити? Ніколи! Ти мій син, слухайся!”
Олена тим часом знайшла роботу в районному центрі – бухгалтером. “Я не хочу вдома сидіти,” – сказала вона чоловіку.
Марія Петрівна почула і влаштувала концерт: “Бухгалтер? Ти? Та ти цифри не розрізняєш! Сиди вдома, вари, прасуй! Хто Григорію обід готуватиме?”
Олена вперше огризнулася: “Я готуватиму, але ввечері. І ви, Маріє Петрівно, можете самі собі варити – я втомилася від ваших наказів.”
Свекруха витріщилася: “Ти… ти проти мене? Григорію, розводься з нею негайно!” Але Григорій похитав головою: “Мамо, досить. Олена права.”
Село теж почало бунтувати. Новий голова села, молодий агроном Василь, не став слухатися Марії Петрівни.
“Маріє Петрівно, ми тепер по-новому: кооператив, гранти з Європи. Не ви, а закон керує!” Вона приходила до нього щодня:
“Василю, ти що, проти мене? Я село тримала на ногах!” А він усміхався: “Дякую, бабусю, але час минув.” Сусіди почали шепотітися: “Марія хворіє. Не та, що раніше.”
Марії Петрівні було сімдесят два. Вона стояла на городі, лаяла сусідку за кривий паркан: “Галю, ти що, сліпа? Переробляй!” – і раптом впала.
Сусіди викликали “швидку”. У лікарні лікарі сказали: Потрібен догляд 24/7.”
Григорій заплакав: “Мамо, тримайся!” А вона, тільки бурмотіла: “Я… керівниця…а ви ніхто…”
Виписали її додому. Хата, де колись лунали її команди, тепер була тихою. Марія Петрівна лежала в ліжку, права рука і нога не слухалися.
Григорій і Олена доглядали її по черзі. “Григорію, годуй маму кашею,” – казала Олена лагідно. Він кивав: “Так, Олено. Тепер ми разом.”
Але свекруха, яка звикла керувати, не могла змиритися. “Я… сама! Не чіпай!” – шипіла вона, коли Олена хотіла її переодягнути.
“Маріє Петрівно, ви ж не можете. Дозвольте,” – відповідала невістка спокійно. “Ти… зла! Ти рада!” – бурмотіла свекруха, і сльози котилися по щоці. Олена витирала їх: “Ні, я не зла. Я вас жалію.”
Онуки приїхали з міста. Андрій, вже програміст у великій компанії, сів біля бабусі: “Бабусю, як справи? Я тобі планшет привіз.
Дивись, тут ігри, новини.” Вона витріщилася: “План… шет? Я не вмію!” Андрій усміхнувся: “Я навчу. Ти ж усе вмієш, правда?”
Віталик приніс фрукти: “Бабусю, їж яблука. Я сам обрав.” Вона спробувала сказати: “Дя…кую,” – але вийшло “дяку”.
Село не забуло. Сусіди приходили: “Маріє Петрівно, як ви? Ми молимося за вас.” Галя, та сама з кривим парканом, принесла пиріг: “Ви мені колись паркан виправляли. Тепер я вам.”
Свекруха бурмотіла: “Я… не просила…” Але всередині боліло. Де її влада? Де команди?
Одного вечора вибухнув скандал. Григорій сказав: “Мамо, ми вирішили: продамо стару хату в селі й купимо квартиру в Полтаві.
Там санаторій поруч, лікарі кращі.” Марія Петрівна закричала хрипко: “Ні! Моя хата! Я тут правлю!” Олена втрутилася: “Маріє Петрівно, ви ж не правите тепер. Ви лежите. А в місті вам буде легше.”
Свекруха закашлялася від злості: “Ти… ти мене виженеш? Після всього?” Григорій похитав головою: “Мамо, ніхто не жене. Але час змінюється. Ти керувала нами все життя. Тепер ми керуємо – для твого ж добра.”
Вона заплакала: “Я… не хочу… Я королева!” Андрій, що чув усе по відеозв’язку, додав: “Бабусю, королеви теж старіють. Ти нас мучила, але ми тебе любимо. Ходімо в місто – там нові пригоди.” Віталик обійняв її: “Я буду з тобою щодня.”
Але Марія Петрівна не хотіла. Вона почала прикидатися гіршою. “Болить… голова… не можу…” – стогнала вона, коли приходили гості. Сусіди жаліли: “Бідна, зовсім знесилена.”
А коли Олена йшла на роботу, свекруха шепотіла Григорію: “Сину, ти один… захисти мене від неї.” Він відповідав: “Мамо, Олена – золота. Ти сама все зіпсувала.”
Одного дня приїхав священник. “Маріє Петрівно, покайтеся. Бог прощає.” Вона бурмотіла: “Я… не грішила… Я добра…” Але вночі, коли всі спали, вона шепотіла сама до себе: “Господи, за що? Я ж для них усе…”
Переїзд став катастрофою. У Полтаві, в маленькій двокімнатній квартирі, Марія Петрівна сиділа в візку біля вікна. “Я… хочу додому,” – скаржилася вона. Олена найняла доглядальницю – молоденьку дівчину Настю. “Насте, годуй бабусю, ми ввечері прийдемо.” Свекруха дивилася на неї вовком: “Ти… наймичка? Я сама!”
Але сама не могла. Одного разу Настя залишила її на годину, а Марія Петрівна спробувала встати – впала. Викликали швидку. У лікарні Григорій кричав: “Мамо, чому ти не слухаєшся?” Вона заплакала: “Я… боюся… Ви мене кинете.”
Онуки приїздили часто. Андрій показував відео з роботи: “Бабусю, дивись, я програму пишу для фермерів – як твоє село, тільки розумне!” Вона бурмотіла: “Дурня…” Але посміхалася. Віталик привозив подругу: “Бабусю, це Катя. Ми одружимося.”
Свекруха хотіла сказати “ні”, як раніше, але тільки кивнула: “Гарна…”
Село не забувало. Голова Василь надіслав листа: “Маріє Петрівно, ми поставили вам пам’ятник на центральній площі – ‘За вклад у село’. Приїжджайте на свято.” Григорій прочитав уголос. Вона заплакала: “Я… не поїду… Я хвора.”
Але правда виплила. Коли Олена поїхала у відрядження, свекруха почала розповідати Насті: “Дівчино, ти не віриш? Я село правила! Усі слухалися!” Настя сміялася: “Бабусю, а тепер?” Марія Петрівна замовкла: “Тепер… ніц не знаю.”
Коли родина зібралася на Новий рік, вибухнула бомба. Андрій оголосив: “Я їду до Канади. Робота там.” Віталик: “І я з ним, подивимося світ.”
Григорій: “А ми з Оленою в село – там будинок новий збудуємо.” Свекруха закричала: “Стійте! Я… з вами! Не кидайте!” Олена спокійно сказала: “Маріє Петрівно, ми вас не кидаємо. Але ви тепер не керуєте. Ви – частина родини. А родина вирішує разом.”
Вона впала на коліна (чи скільки змогла): “Пробачте… Я зла була… Керувала… бо боялася самотності.” Григорій обійняв: “Мамо, ми знаємо. Тепер відпочивай.” Андрій додав: “Бабусю, ти наша королева – у спогадах.”
З того дня Марія Петрівна змінилася. Коли сусіди в місті питали: “А ви звідки?”, вона шепотіла: “З села… Але моя хата з краю. Нічого не знаю.”
Прикидалася байдужою, але в очах блищали сльози. Розплата прийшла – не хворобою, а свободою інших. Вона, що керувала всіма, тепер нікого не чіпала. “Хай живуть, як хочуть,” – бурмотіла вона ночами.
Село відзначило її ювілей без неї. “Марія Петрівна – легенда!” – кричали з сцени. А вона, дивлячись телевізор, посміхнулася: “Легенда… Та я просто стара баба.”
Олена одного разу сказала: “Маріє Петрівно, ви нас мучили, але навчили сильними бути.” Свекруха кивнула: “Дякую… невістко.”
Так минали місяці. Марія Петрівна вчилася жити без влади. Читала книжки на планшеті (Андрій навчив), дивилася серіали, навіть сміялася з жартів Віталика. “Бабусю, ти тепер сучасна!” – дражнив він. “Модерна? Та іди ти…” – огризалася вона, але з теплотою.
Одного весняного дня родина зібралася в селі – на новому будинку. Марію Петрівну привезли на візку. Сусіди обступили: “Маріє Петрівно, ви наша цариця!” Вона махнула рукою: “Ніц не знаю, моя хата з краю. Хай молоді керують.” Але коли всі пішли, шепнула Олені: “Дякую… що не кинула.”
Історія Марії Петрівни стала легендою. Село розповідало: Розплата навчила.” А вона жила, згадуючи минуле без жалю, бо вперше відчула – свобода солодша за владу.
Валентина Довга
