Марія Петрівна сиділа на лавочці під каштаном і гладила свого кота Мурзика. Кіт був рудий, як осіннє листя, з одним білим вухом, ніби хтось випадково занурив його в сметану.
Марія Петрівна саме думала про санаторій у Трускавці: мінеральна вода, масажі, вечірні концерти. Але залишити Мурзика одного — нізащо.
Навпроти, на іншій лавочці, сиділа Галина Іванівна з котом Барсиком на колінах. Барсик був чорний, пухнастий, з очима кольору свіжої смородини.
Галина Іванівна планувала дачу: полуниця, огірки, шашлики. Але Барсик без неї — це катастрофа.
Обидві жінки були свахами: їхні діти, Олена та Петро, одружилися два роки тому. І от тепер молоді люди жили в новій квартирі в центрі, працювали, і в них не було часу на двох котів.
— Добрий день, Галино Іванівно, — привіталася Марія Петрівна, підходячи ближче. — Бачу, ви теж з котом гуляєте.
— Добрий день, Маріє Петрівно. Аякже, Барсик любить свіже повітря. А ваш Мурзик, бачу, знову на дієті? Він трохи… округлився.
— Це м’язи! — обурилася Марія Петрівна. — Він у мене спортсмен. Вчора мишу спіймав на балконі. Живу!
— Миша на балконі? То, мабуть, від сусідів забігла. А мій Барсик мишей не ловить. Він інтелігент. Читає зі мною газети. Сідає на стіл і дивиться, як я перегортаю сторінки.
— Читає? — Марія Петрівна підняла брову. — То чому вчора на паркані кричав, ніби його різати збираються?
— То він оперу співав! — Галина Іванівна гордо підборіддя підняла. — У нього голос, як у Карузо. А ваш Мурзик що? Только муркоче та спить.
Так почалася їхня розмова. Спочатку про котів, потім про плани.
— Я в санаторій збираюся, — сказала Марія Петрівна. — На три тижні. Треба Мурзика кудись подіти.
— А я на дачу, — відповіла Галина Іванівна. — На місяць. Барсика теж треба влаштовувати.
— От і чудово! — зраділа Марія Петрівна. — Діти візьмуть. Олена з Петром люблять тварин.
— Візьмуть? — Галина Іванівна насупилася. — Але ж вони сказали, що тільки одного кота можуть. Квартира маленька, роботи багато.
Марія Петрівна завмерла.
— Як одного? Мурзик же їхній улюбленець! Він з Оленою з дитинства!
— Барсик з Петром з першого класу! Він його на руках носив, коли той ногу зламав!
Жінки подивилися одна на одну. В очах спалахнула іскра.
— Ні, мого візьмуть, — сказала Марія Петрівна.
— Ні, мого, — відповіла Галина Іванівна.
І понеслося.
День перший. Телефонні переговори.
Марія Петрівна додзвонилася до Олени першою.
— Донечко, привіт. Слухай, я в санаторій їду. Мурзика візьмеш? Він тихий, їсть мало, тільки рибку любить. І молочко. І курочку. Але взагалі — невибагливий.
— Мамо, ми з Петром говорили. Тільки одного кота. Квартира не гумова.
— Але ж Мурзик! Він тобі іграшки в дитинстві приносив! Пам’ятаєш, як він тобі мишку плюшеву тягав?
— Пам’ятаю, мамо. Але Петрова мама теж дзвонила. Барсик, каже, без дачі засумує.
— Барсик? Той, що на дивані спить цілодобово? Доню, Мурзик — це душа компанії! Він з вами гратиме, мишей ловитиме!
— Мамо, у нас мишей немає.
— З’являться! З Мурзиком точно з’являться. Він їх приваблює, як магніт.
Олена зітхнула.
— Я з Петром поговорю. Поки не обіцяю.
Марія Петрівна поклала трубку і одразу набрала Галини Іванівні.
— Галино, ви що, вже дзвонили? Діти сказали — тільки одного!
— Аякже, дзвонила. І Барсик поїде. Він у Петрика улюбленець.
— Улюбленець? Той, що на його подушку слина пускає?
— То любов! А ваш Мурзик на килим… ну, ви зрозуміли.
— То один раз! Він нервував!
День другий. Зустріч у кафе.
Жінки вирішили обговорити все особисто. Замовили каву і тірамісу. Коти залишилися вдома, але в розмові були присутні духом.
— Галино Іванівно, давайте по-чесному, — почала Марія Петрівна. — Мурзик старший. Йому 8 років. Він пенсіонер. Йому потрібен спокій. А діти молоді, активні. Мурзик їх заспокоюватиме.
— Пенсіонер? — Галина Іванівна фиркнула. — Він у вас, як танк. Вчора на паркані з моїм Барсиком бився!
— То Барсик почав! Він на Мурзика гарчав!
— Бо Мурзик на його миску зазіхнув!
— Яка миска? То була моя миска! Я її позичила!
Офіціантка подивилася на них і тихо відійшла.
— Слухайте, — сказала Галина Іванівна. — Давайте влаштуємо конкурс. Хто краще доведе, що його кіт гідний — той і поїде.
— Конкурс? — Марія Петрівна задумалася. — А що саме?
— Ну… таланти! Мурзик що вміє?
— Ловити мишей, муркотіти, спати на колінах, приносити тапочки!
— Тапочки? — Галина Іванівна розсміялася. — То він їх гризе!
— То любовно! А Барсик що? Спить і їсть?
— Барсик співає! І мишей не гризе — він їх жаліє. Гуманніст.
— Гуманніст? Той, що курку в сусідів вкрав?
— То була стара курка! Вона сама до нього прийшла!
День третій. Репетиція талантів.
Марія Петрівна вдома влаштувала Мурзику тренування.
— Мурзику, сідай. Ось тапочок. Принеси.
Мурзик подивився на тапочок, потім на неї, потім ліг спати.
— Мурзику! Це важливо! Діти візьмуть!
Кіт позіхнув.
Тоді Марія Петрівна дістала лазерну указку. Мурзик ожив. Побіг, стрибав, перекинув вазу.
— От! — зраділа вона. — Акробат!
Галина Іванівна вдома вчила Барсика співати.
— Барсику, співай! Мяуууу!
Барсик мяукнув. Потім ще раз. Потім ліг на клавіатуру і ввімкнув музику на комп’ютері.
— От! — сказала Галина Іванівна. — Він музику любить!
День четвертий. Велике шоу.
Молоді люди погодилися на “конкурс”. Прийшли ввечері. Квартира Олени та Петра стала ареною.
Спочатку Мурзик.
— Демонструємо акробатику! — оголосила Марія Петрівна.
Вона ввімкнула лазерну указку. Мурзик побіг. Стрибнув на диван, на шафу, на телевізор. Перекинув лампу. Лампа розбилася.
— Браво! — закричала Марія Петрівна. — Живий!
Олена з Петром переглянулися.
Потім Барсик.
— Спів! — сказала Галина Іванівна.
Вона поставила телефон з оперою. Барсик сів і… заспівав. Тобто загорлав. Голосно. Довго. Сусіди постукали в стіну.
— Карузо! — зраділа Галина Іванівна.
Петро затулив вуха.
День п’ятий. Дебати.
— Мурзик — спортсмен! — кричала Марія Петрівна. — Він здоров’я дітей берегтиме!
— Барсик — митець! — відповідала Галина Іванівна. — Він душу грітиме!
— Мурзик мишей ловить!
— Барсик мишей жаліє!
— Мурзик тапочки носить!
— Барсик подушку гріє!
Олена з Петром сиділи між ними, як судді.
— Мамо, — сказала Олена. — Ми любимо обох. Але…
— Але квартира маленька, — додав Петро.
— І ми подумали… — Олена подивилася на Петра.
— Ми візьмемо обох, — сказав Петро. — На місяць. По черзі. Два тижні Мурзик, два тижні Барсик.
Жінки завмерли.
— По черзі? — перепитала Марія Петрівна.
— По черзі, — кивнула Галина Іванівна.
— Але ж… — почала Марія Петрівна.
— Але ж… — додала Галина Іванівна.
І раптом розсміялися. Обидві. Голосно. До сліз.
— Ну й смішні ми, — сказала Марія Петрівна.
— Точно смішні, — погодилася Галина Іванівна. — А коти наші — друзі.
Мурзик і Барсик, які до того сиділи в різних кутках, підійшли один до одного. Понюхали. Мурзик лизнув Барсика в ніс. Барсик муркнув.
Марія Петрівна поїхала в санаторій. Галина Іванівна — на дачу. Мурзик два тижні жив у дітей. Ловив мишей (яких не було), перекидав горщики, спав на подушці Петра.
Потім Барсик. Співав опери о 5 ранку, грів коліна Олени, їв курку (яку купили спеціально).
Діти звикли. Навіть полюбили.
А свати, повернувшись, пили чай на лавочці.
— Ну що, Галино, — сказала Марія Петрівна. — Наступного разу — разом на дачу?
— З котами?
— З котами.
— І з дітьми?
— І з дітьми.
— І з шашликами?
— І з оперою.
Вони розсміялися. Мурзик і Барсик спали поруч на лавочці. Рудий і чорний. Як інь і ян.
Наталія Веселка
