У маленькому селі над річкою, де хати тулилися одна до одної, як курчата під квочкою, жила баба Марія. Їй було за шістдесят, але сила в ній була, як у молодої.
Чоловік її, дід Петро, був на п’ять років старший, та здавалося, що на всі двадцять. Він цілими днями сидів на призьбі, і скаржився на все: на погоду, на сусідів, на корову, яка мало молока дає.
“От життя, Маріє, – казав він щоранку. – Нічого не вдається. А ти он, бігаєш, як молода коза, а я отут мучуся.”
Марія тільки зітхала. Вона вставала на світанку, доїла корову, годувала курей, поралася в городі, варила їсти, прала, прибирала. “Петре, допоможи хоч картоплю почистити,” – просила вона іноді.
“Та ну, жінко, спина болить. Ти ж знаєш, я надірвався. Баба з воза – кобилі легше, а якби я ще й картоплю чистив, то зовсім би згинув,” – відповідав дід і далі сидів.
Сусіди шепотілися: “Баба Марія – золото, а дід Петро – як гиря на шиї. Коли б не він, їй би легше жилося.”
Одного ранку, коли сонце тільки-но виглянуло з-за пагорба, Марія пішла до річки прати білизну. Дід Петро, як завжди, сидів на лавці. “Маріє, куди ти? – гукнув він. – А сніданок?”
“Сніданок на столі, з’їж сам. Я не встигаю,” – відказала вона, не обертаючись.
“От бач, завжди так! – буркнув дід. – Ніякої поваги до чоловіка.”
Того дня до села приїхав ярмарок. З сусіднього містечка прибули торговці з тканинами, посудом, насінням. Дід Петро, побачивши фургони, оживився.
“Маріє, а ходімо на ярмарок! Може, купимо щось,” – запропонував він, коли вона повернулася.
“Купимо? А грошима хто заплатить? Ти ж не працюєш, Петре. Моя пенсія ледь на хліб,” – зітхнула Марія.
“Та я ж не винен! – обурився дід. – Це все через ту прокляту спину. Але ходімо, подивимося хоч.”
Марія погодилася. Вони запрягли кобилу Зірку в старенький віз і поїхали. Зірка була стара, але вірна. “Зірочко, потерпи, – гладила її Марія. – Не далеко.”
На ярмарку було гамірно. Люди кричали: “Купуйте свіжі яблука!” “Тканини з міста, дешево!” Дід Петро одразу побіг до шинку.
“Маріє, я тут з хлопцями поговорю,” – кинув він.
Марія залишилася біля воза. “Добрий день, бабо Маріє! – привіталася сусідка тітка Ганна. – Як ваш дід? Знову на лавці сидить?”
“Сидить, Ганно. А що поробиш? Чоловік же,” – відповіла Марія.
“Ех, Маріє, ти свята. Я б такого давно прогнала. Баба з воза – кобилі легше, як кажуть. А твій Петро – як та баба, тільки тягне назад.”
Марія засміялася. “Може, й правда. Але ж ми стільки років разом.”
Тим часом дід Петро в шинкові зустрів старого друга, кума Василя. “Петре, друже! – гукнув Василь. – Давно не бачилися. Давай вип’ємо за зустріч!”
“Давай, куме! – погодився дід. – Життя таке важке. Спина болить, жінка свариться.”
Вони випили по чарці, потім по другій. “Знаєш, Петре, – казав Василь. – Я он у місто переїхав. Роботу знайшов на заводі.
Гроші платять, квартира є. А ти чого в селі киснеш?”
“Та куди я? – махнув рукою дід. – Марія не пустить. Вона до села прикипіла.”
“А ти візьми й поїдь! – розпалився Василь. – Баба з воза – кобилі легше. Без тебе їй легше буде. А ти нове життя почнеш.”
Дід Петро задумався. “Може, й так. Я ж ще не старий. Може, знайду собі роботу, а то й нову жінку.”
Вони допили пляшку, і дід Петро, хитаючись, пішов назад до воза. Марія вже чекала. “Петре, де ти був? – запитала вона суворо. – Знову пив?”
“Пив, не пив – твоя справа? – огризнувся дід. – Я чоловік, маю право!”
Вони сіли на віз і поїхали додому. Зірка тягнула повільно, бо віз був важкий від покупок – Марія купила насіння й тканину.
“Зірочко, давай, рідна,” – підганяла Марія.
Дід Петро бурчав увесь шлях: “От бач, віз важкий, кобила мучиться. А все через тебе, Маріє. Навіщо стільки купила?”
“Купила, бо треба! – відрізала Марія. – А ти хоч би допоміг нести.”
Вдома дід ліг спати, а Марія пішла доїти корову. “Молочка, дай молока,” – шепотіла вона корові.
Наступного дня дід Петро встав рано – незвично для нього. “Маріє, я поїду в місто,” – сказав він за сніданком.
“Куди? Навіщо?” – здивувалася Марія.
“До кума Василя. Він роботу обіцяв. Поживу там, подивлюся. Може, й тебе заберу пізніше.”
Марія мовчала хвилину. “Добре, Петре. Їдь. Може, справді змінишся.”
Він зібрав валізу – стару, з тих часів. “Не сумуй, Маріє. Я надсилатиму гроші,” – сказав на прощання.
“Надсилай, якщо зможеш,” – відповіла вона сухо.
Дід сів на автобус і поїхав. Марія стояла на порозі, дивлячись услід. “Баба з воза – кобилі легше,” – прошепотіла вона собі під ніс.
Спочатку було важко. Марія звикла, що дід хоч і не допомагав, але був удома. “А тепер одна,” – скаржилася вона сусідці Ганні.
“Одна? Та це ж щастя! – сміялася Ганна. – Ніхто не бурчить, не скаржиться. Робиш, що хочеш.”
І справді, Марія помітила: роботи ніби поменшало. Вона вставала, як завжди, але тепер ніхто не вимагав сніданку о сьомій.
“З’їм, коли захочу,” – казала вона.
Город копала сама – і встигала швидше, бо не чула: “Маріє, не так копаєш!” Корова давала більше молока – ніби відчула спокій у хаті.
Через тиждень подзвонив дід Петро. “Маріє, я в місті. Кум влаштував на завод. Зарплата добра. Скоро гроші надішлю.”
“Добре, Петре. Як здоров’я?” – запитала вона.
“Спина болить, але терплю. А ти як?”
“Як завжди. Роблю.”
Він подзвонив ще раз через місяць. “Маріє, я тут познайомився з жінкою. Вдова, добра. Може, залишуся.”
Марія здивувалася, але не здивувалася. “Залишайся, Петре. Твоя справа.”
“А ти не сердишся?”
“Навіщо? Баба з воза – кобилі легше. Без тебе мені легше.”
Пе образився: “От бач, завжди так! Ніякої любові!”
Марія посміхнулася: “Любові? Десять років ти на лавці сидів, а тепер любов шукаєш?”
Вона повісила слухавку.
Село гомоніло: “Дід Петро поїхав, Марія розцвіла!” І справді, Марія почала ходити до клубу на танці. “Бабо Маріє, ви як молода!” – казали сусіди.
“А чому ні? – відповідала вона. – Життя одне.”
Одного разу приїхав син, Іван, з міста. “Мамо, де батько?”
“Поїхав шукати щастя,” – відповіла Марія.
“І ти не сумуєш?”
“Сумую? Ні, синку. Легше стало. Зірка он бігає, як молода. Корова молока більше дає.”
Іван засміявся: “Мамо, ти права. Баба з воза – кобилі легше.”
Минали місяці. Дід Петро надсилав гроші – не багато, але регулярно. “Маріє, купи собі щось,” – писав у листі.
“Куплю,” – думала вона і купувала насіння для городу.
Але одного разу подзвонив: “Маріє, я повертаюся. В місті не те. Робота важка, жінка свариться. Вдома краще.”
Марія завмерла. “Повертайся? А як же твоє нове життя?”
“Не склалося. Приймеш?”
Вона подумала: “Прийму. Але по-новому.”
Дід приїхав худий, зморений. “Маріє, пробач,” – сказав на порозі.
“Заходь, Петре. Але тепер правила мої. Допомагатимеш по господарству.”
Він кивнув: “Добре. Я зрозумів.”
З того дня дід Петро змінився. Вставав рано, копав город, годував курей. “Маріє, як картоплю садити?” – запитував.
“Як завжди, Петре. Але тепер разом.”
Сусіди дивувалися: “Дід Петро працює! Диво!”
А Марія казала: “Іноді треба з воза злізти, щоб зрозуміти.”
І жили вони так, згадуючи: “Баба з воза – кобилі легше, але іноді баба вертається – і стає ще краще.”
Минали роки. Дід Петро став помічником. “Маріє, давай корову подоїмо разом,” – пропонував.
“Давай, Петре. Бачиш, як легше удвох?”
Син Іван привозив онуків. “Діду, розкажи, як ти в місті був,” – просили вони.
“Був, діти. Але вдома краще. Не тікайте від свого воза.”
Марія сміялася: “Правда, Петре. Але іноді треба злізти, щоб оцінити.”
Одного разу на ярмарку вони зустріли кума Василя. “Петре, друже! Ти повернувся?”
“Повернувся, куме. Місто не для мене.”
Василь засміявся: “Баба з воза – кобилі легше, але ти, бачу, назад заліз.”
“Заліз, але тепер тягнемо разом.”
Вони купили нову кобилу – молоду, сильну. “Зірка постаріла, нехай відпочиває,” – сказала Марія.
“Правда, Маріє. Нехай.”
Історія скінчилася щасливо. Дід і баба жили в злагоді, згадуючи урок.
Наталія Веселка
