Марія стояла на пероні маленького вокзалу в своєму рідному містечку на Західній Україні. Було рано вранці, туман клубочився над рейками, а в руках у неї була стара валізка, набита речами на перший час.
Їй було двадцять п’ять, і це був її перший виїзд за кордон. “Маріє, не їдь, будь ласка,” – благала мати, тримаючи її за руку.
Сльози котилися по зморшках на обличчі. “Тут же твоє життя, сім’я. А там – чужина, хто знає, що чекає?”
Марія обійняла матір міцно. “Мамо, я мушу. Батько хворий, борги за лікування ростуть. В Італії платять добре, за рік-два повернуся з грошима. Обіцяю писати щотижня.”
Батько, який стояв осторонь, кашлянув: “Доню, будь обережна. Чув я історії про тих заробітчан – обманюють, експлуатують.
Якщо що – дзвони, ми продамо останнє, аби тебе повернути.”
“Тату, я сильна. Агентство обіцяло гарну роботу – доглядати за старенькою в Мілані. Житло, їжа – все включено. Платня – п’ятсот євро на місяць!” – Марія намагалася звучати впевнено, але серце калатало.
Поїзд під’їхав, і Марія ступила в вагон. “Прощавайте! Люблю вас!” – крикнула вона, махаючи рукою. Поїзд рушив, і містечко зникло за горизонтом.
Марія сіла біля вікна, дивлячись на поля, що миготіли повз. “Що ж я наробила?” – прошепотіла сама до себе.
Дорога до Італії була довгою: спочатку поїздом до кордону, потім автобусом через Польщу, Австрію. В автобусі Марія познайомилася з іншими заробітчанками.
Одна, Галина, старша жінка з Полтави, сиділа поруч. “Перший раз?” – запитала Галина, помітивши нервозність Марії.
“Так,” – кивнула Марія. “А ви?”
“Ой, дитино, вже п’ятий. В Іспанії була, в Португалії. Тепер до Італії. Там добре платять за прибирання, але важко. Італійці – примхливі.”
“А чому повертаєтеся?” – запитала Марія.
Галина зітхнула: “Гроші. Вдома син вчиться в університеті, донька заміж вийшла – треба допомогти. А в Україні що? Зарплата копійчана. Тут за місяць заробиш, як там за рік.”
Інша жінка, Оксана з Києва, втрутилася: “Правда, дівчата. Але стережіться агентств – половина шахраї. Мені раз обіцяли роботу в ресторані, а опинилася на фермі, свиней годувала. Ледве втекла.”
Марія занепокоїлася: “А моє агентство? Вони взяли двісті євро за посередництво.”
Галина засміялася: “Всі беруть. Головне – перевір контракт. Якщо що – йди в посольство.”
Автобус їхав усю ніч, і жінки ділилися історіями. “Пам’ятаю, в Барселоні я працювала в родині,” – розповідала Оксана.
“Господарка кричала: ‘Швидше, ледащо!’ А я їй: ‘Пані, я не рабиня, я людина!’ Ледве не вигнала.”
“А в мене в Лісабоні був роман,” – хихикнула Галина. “Італієць, красень. Але я повернулася – сім’я чекає.”
Марія слухала, уявляючи своє майбутнє. “Може, і в мене так буде,” – подумала вона.
Нарешті вони прибули до Мілана. Місто вразило Марію: високі будівлі, модні люди, запах кави з кав’ярень. Агент, пан Джованні, зустрів її на вокзалі. Я твій роботодавець. Поїхали до синьйори Россі.”
В машині Джованні пояснював: “Синьйора Россі – вісімдесят років. Ти будеш готувати, прибирати, давати ліки. Живеш у неї. Платня – чотириста євро.”
“Чотириста? Агентство казало п’ятсот!” – обурилася Марія.
Джованні знизав плечима: “Податки, комісія. Або погоджуйся, або назад.”
Марія зітхнула: “Гаразд.”
Будинок синьйори Россі був у старому районі Мілана – велика квартира з антикварними меблями. Синьйора, худа жінка з сивим волоссям, сиділа в кріслі.
“Це Марія, з України,” – сказав Джованні італійською. Потім до Марії: “Вона каже, хто ти.”
Марія посміхнулася: ” Я Марія. Буду вам допомагати.”
Синьйора оглянула її: ” Працюй добре, бо викину.”
Перші дні були пеклом. Марія вставала о шостій, готувала сніданок – каву, тости, фрукти. “Кричала синьйора, якщо кава була солодка чи навпаки.
Потім прибирання: пилососити, мити підлогу, прати.
В обід – суп, паста. Скаржилася синьйора на український борщ, який Марія спробувала приготувати.
Ввечері – ліки, масаж ніг. Марія падала з ніг о десятій вечора. “Боже, за що?” – шепотіла вона в своїй маленькій кімнатці.
Але гроші були.
Через місяць Марія надіслала додому триста євро. “Мамо, купи батькові ліки,” – сказала по телефону.
“Доню, як ти там?” – запитувала мати. “Не кривдять?”
“Ні, все гаразд,” – брехала Марія. “Господиня добра.”
Насправді синьйора була тираном. Одного разу Марія розбила вазу. ” Це антикваріат!” – закричала синьйора. “Відніму з зарплати!”
“Будь ласка, ні!” – благала Марія. “Я працюю чесно.”
Синьйора змилостивилася: “Гаразд, але наступного разу – геть!”
Марія знайшла розраду в українській громаді. Щонеділі йшла до церкви, де зустрічала земляків. Там була Наталя, яка працювала в сусідній родині. “Привіт, новачка!” – усміхнулася Наталя. “Як справи?”
“Важко,” – зізналася Марія. “Господиня знущається.”
Наталя кивнула: “У всіх так спочатку. Моя – добра, але син її – бабій.
Вони сміялися. “Ходи з нами на пікнік,” – запросила Наталя. “Там хлопці наші, заробітчани.”
На пікніку Марія познайомилася з Петром, механіком з Львова. Він працював на будівництві. “Привіт, красуне,” – сказав він, простягаючи пиво. “Звідки ти?”
“З Тернополя,” – відповіла Марія. “А ти?”
“Львів. Вже два роки тут. Заробляю на квартиру вдома.”
Вони розговорилися. “Чому поїхав?” – запитала Марія.
Петро зітхнув: “В Україні – криза. Роботи немає. Тут платять тисячу євро за місяць. Важко, але варто.”
“А сім’я?” – поцікавилася Марія.
“Дружина була, розійшлися. Діти немає. А ти?”
“Самотня. Батьки хворіють.”
Петро посміхнувся: “Може, зустрінемося? Покажу Мілан.”
Марія почервоніла: “Може.”
Так почався їхній роман. Вони гуляли парками, їли морозиво. “Ти особлива,” – шепотів Петро. “Залишся зі мною.”
Але робота не давала спокою. Синьйора захворіла сильніше.
Марія викликала лікаря. “Вона потребує ще більшого догляду,” – сказав доктор. Сина її не стало то вона залишилась без грошей.
Синьйора заплакала. Марія співчувала: “Я допоможу, Знайду гроші.”
Вона позичила в Петра. “Дякую,” – сказала синьйора після.
Відтоді господиня змінилася.
Марія раділа: “Нарешті!”
Але біда прийшла несподівано. Петро потрапив в аварію на будівництві. “Впав з риштування,” – повідомила Наталя. “В лікарні.”
Марія прибігла: “Петре, як ти?”
Він усміхнувся крізь біль: “Живий. Але нога зламана. Не зможу працювати.”
“Я допоможу,” – сказала Марія. “Мої заощадження.”
Петро похитав головою: “Ні, повертайся додому. Це не життя – заробітки.”
Але Марія залишилася. Вона знайшла другу роботу – прибирала в кафе вечорами, навчалася італійською.
Власник кафе, пан Марко, помітив її: ” Хочеш повний день?”
“Так!” – вигукнула Марія.
Тепер вона заробляла більше. Надсилала додому п’ятсот євро щомісяця. “Доню, батько одужує,” – раділа мати.
Петро видужав. “Дякую тобі,” – сказав він. “Виходь за мене.”
Марія заплакала: “Так!”
Вони одружилися в маленькій церкві. “Обіцяю любити тебе,” – сказав Петро.
“І я тебе,” – відповіла Марія.
Але життя заробітчан – непередбачуване. Синьйори не стало.
Марія плакала: “Де жити?”
Петро знайшов вихід: “Переїдемо до Риму. Там робота.”
В Римі вони оселилися в маленькій квартирі. Марія працювала в готелі, Петро – на фабриці. “Важко, але разом,” – казали вони.
Одного дня Марія дізналася, що вагітна. “Петре, у нас буде дитина!”
Він обійняв її: “Чудово! Але тут важко ростити.”
“Повернемося додому,” – вирішила Марія.
Через рік вони повернулися в Україну з заощадженнями. Купили хату, відкрили маленький магазин. “Нарешті вдома,” – сказала Марія, тримаючи сина.
Але історія заробіток не закінчилася. Багато друзів дзвонили: “Маріє, порадь, як поїхати?”
Вона розповідала: “Будьте сильними. Там гроші, але й сльози.”
І так минали роки. Марія дивилася на сина: “Ніколи не їдь, синочку. Заробітки – це шлях до зірки, але тернистий.”
Віра Лісова
