Марія сіла біля вікна, дивлячись на поля, що миготіли повз. “Що ж я наробила?” – прошепотіла сама до себе

Марія стояла на пероні маленького вокзалу в своєму рідному містечку на Західній Україні. Було рано вранці, туман клубочився над рейками, а в руках у неї була стара валізка, набита речами на перший час.

Їй було двадцять п’ять, і це був її перший виїзд за кордон. “Маріє, не їдь, будь ласка,” – благала мати, тримаючи її за руку.

Сльози котилися по зморшках на обличчі. “Тут же твоє життя, сім’я. А там – чужина, хто знає, що чекає?”

Марія обійняла матір міцно. “Мамо, я мушу. Батько хворий, борги за лікування ростуть. В Італії платять добре, за рік-два повернуся з грошима. Обіцяю писати щотижня.”

Батько, який стояв осторонь, кашлянув: “Доню, будь обережна. Чув я історії про тих заробітчан – обманюють, експлуатують.

Якщо що – дзвони, ми продамо останнє, аби тебе повернути.”

“Тату, я сильна. Агентство обіцяло гарну роботу – доглядати за старенькою в Мілані. Житло, їжа – все включено. Платня – п’ятсот євро на місяць!” – Марія намагалася звучати впевнено, але серце калатало.

Поїзд під’їхав, і Марія ступила в вагон. “Прощавайте! Люблю вас!” – крикнула вона, махаючи рукою. Поїзд рушив, і містечко зникло за горизонтом.

Марія сіла біля вікна, дивлячись на поля, що миготіли повз. “Що ж я наробила?” – прошепотіла сама до себе.

Дорога до Італії була довгою: спочатку поїздом до кордону, потім автобусом через Польщу, Австрію. В автобусі Марія познайомилася з іншими заробітчанками.

Одна, Галина, старша жінка з Полтави, сиділа поруч. “Перший раз?” – запитала Галина, помітивши нервозність Марії.

“Так,” – кивнула Марія. “А ви?”

“Ой, дитино, вже п’ятий. В Іспанії була, в Португалії. Тепер до Італії. Там добре платять за прибирання, але важко. Італійці – примхливі.”

“А чому повертаєтеся?” – запитала Марія.

Галина зітхнула: “Гроші. Вдома син вчиться в університеті, донька заміж вийшла – треба допомогти. А в Україні що? Зарплата копійчана. Тут за місяць заробиш, як там за рік.”

Інша жінка, Оксана з Києва, втрутилася: “Правда, дівчата. Але стережіться агентств – половина шахраї. Мені раз обіцяли роботу в ресторані, а опинилася на фермі, свиней годувала. Ледве втекла.”

Марія занепокоїлася: “А моє агентство? Вони взяли двісті євро за посередництво.”

Галина засміялася: “Всі беруть. Головне – перевір контракт. Якщо що – йди в посольство.”

Автобус їхав усю ніч, і жінки ділилися історіями. “Пам’ятаю, в Барселоні я працювала в родині,” – розповідала Оксана.

“Господарка кричала: ‘Швидше, ледащо!’ А я їй: ‘Пані, я не рабиня, я людина!’ Ледве не вигнала.”

“А в мене в Лісабоні був роман,” – хихикнула Галина. “Італієць, красень. Але я повернулася – сім’я чекає.”

Марія слухала, уявляючи своє майбутнє. “Може, і в мене так буде,” – подумала вона.

Нарешті вони прибули до Мілана. Місто вразило Марію: високі будівлі, модні люди, запах кави з кав’ярень. Агент, пан Джованні, зустрів її на вокзалі.  Я твій роботодавець. Поїхали до синьйори Россі.”

В машині Джованні пояснював: “Синьйора Россі – вісімдесят років. Ти будеш готувати, прибирати, давати ліки. Живеш у неї. Платня – чотириста євро.”

“Чотириста? Агентство казало п’ятсот!” – обурилася Марія.

Джованні знизав плечима: “Податки, комісія. Або погоджуйся, або назад.”

Марія зітхнула: “Гаразд.”

Будинок синьйори Россі був у старому районі Мілана – велика квартира з антикварними меблями. Синьйора, худа жінка з сивим волоссям, сиділа в кріслі.
“Це Марія, з України,” – сказав Джованні італійською. Потім до Марії: “Вона каже, хто ти.”

Марія посміхнулася: ” Я Марія. Буду вам допомагати.”

Синьйора оглянула її: ” Працюй добре, бо викину.”

Перші дні були пеклом. Марія вставала о шостій, готувала сніданок – каву, тости, фрукти. “Кричала синьйора, якщо кава була солодка чи навпаки.

Потім прибирання: пилососити, мити підлогу, прати.

В обід – суп, паста. Скаржилася синьйора на український борщ, який Марія спробувала приготувати.

Ввечері – ліки, масаж ніг. Марія падала з ніг о десятій вечора. “Боже, за що?” – шепотіла вона в своїй маленькій кімнатці.
Але гроші були.

Через місяць Марія надіслала додому триста євро. “Мамо, купи батькові ліки,” – сказала по телефону.

“Доню, як ти там?” – запитувала мати. “Не кривдять?”

“Ні, все гаразд,” – брехала Марія. “Господиня добра.”

Насправді синьйора була тираном. Одного разу Марія розбила вазу. ” Це антикваріат!” – закричала синьйора. “Відніму з зарплати!”

“Будь ласка, ні!” – благала Марія. “Я працюю чесно.”

Синьйора змилостивилася: “Гаразд, але наступного разу – геть!”

Марія знайшла розраду в українській громаді. Щонеділі йшла до церкви, де зустрічала земляків. Там була Наталя, яка працювала в сусідній родині. “Привіт, новачка!” – усміхнулася Наталя. “Як справи?”

“Важко,” – зізналася Марія. “Господиня знущається.”

Наталя кивнула: “У всіх так спочатку. Моя – добра, але син її – бабій.

Вони сміялися. “Ходи з нами на пікнік,” – запросила Наталя. “Там хлопці наші, заробітчани.”

На пікніку Марія познайомилася з Петром, механіком з Львова. Він працював на будівництві. “Привіт, красуне,” – сказав він, простягаючи пиво. “Звідки ти?”

“З Тернополя,” – відповіла Марія. “А ти?”

“Львів. Вже два роки тут. Заробляю на квартиру вдома.”

Вони розговорилися. “Чому поїхав?” – запитала Марія.

Петро зітхнув: “В Україні – криза. Роботи немає. Тут платять тисячу євро за місяць. Важко, але варто.”

“А сім’я?” – поцікавилася Марія.

“Дружина була, розійшлися. Діти немає. А ти?”

“Самотня. Батьки хворіють.”

Петро посміхнувся: “Може, зустрінемося? Покажу Мілан.”

Марія почервоніла: “Може.”

Так почався їхній роман. Вони гуляли парками, їли морозиво. “Ти особлива,” – шепотів Петро. “Залишся зі мною.”

Але робота не давала спокою. Синьйора захворіла сильніше.

Марія викликала лікаря. “Вона потребує ще більшого догляду,” – сказав доктор. Сина її не стало то вона залишилась без грошей.

Синьйора заплакала. Марія співчувала: “Я допоможу, Знайду гроші.”

Вона позичила в Петра. “Дякую,” – сказала синьйора після.

Відтоді господиня змінилася.

Марія раділа: “Нарешті!”

Але біда прийшла несподівано. Петро потрапив в аварію на будівництві. “Впав з риштування,” – повідомила Наталя. “В лікарні.”

Марія прибігла: “Петре, як ти?”

Він усміхнувся крізь біль: “Живий. Але нога зламана. Не зможу працювати.”

“Я допоможу,” – сказала Марія. “Мої заощадження.”

Петро похитав головою: “Ні, повертайся додому. Це не життя – заробітки.”

Але Марія залишилася. Вона знайшла другу роботу – прибирала в кафе вечорами, навчалася італійською.

Власник кафе, пан Марко, помітив її: ” Хочеш повний день?”

“Так!” – вигукнула Марія.

Тепер вона заробляла більше. Надсилала додому п’ятсот євро щомісяця. “Доню, батько одужує,” – раділа мати.

Петро видужав. “Дякую тобі,” – сказав він. “Виходь за мене.”

Марія заплакала: “Так!”

Вони одружилися в маленькій церкві. “Обіцяю любити тебе,” – сказав Петро.

“І я тебе,” – відповіла Марія.

Але життя заробітчан – непередбачуване. Синьйори не стало.

Марія плакала: “Де жити?”

Петро знайшов вихід: “Переїдемо до Риму. Там робота.”

В Римі вони оселилися в маленькій квартирі. Марія працювала в готелі, Петро – на фабриці. “Важко, але разом,” – казали вони.

Одного дня Марія дізналася, що вагітна. “Петре, у нас буде дитина!”

Він обійняв її: “Чудово! Але тут важко ростити.”

“Повернемося додому,” – вирішила Марія.

Через рік вони повернулися в Україну з заощадженнями. Купили хату, відкрили маленький магазин. “Нарешті вдома,” – сказала Марія, тримаючи сина.

Але історія заробіток не закінчилася. Багато друзів дзвонили: “Маріє, порадь, як поїхати?”

Вона розповідала: “Будьте сильними. Там гроші, але й сльози.”

І так минали роки. Марія дивилася на сина: “Ніколи не їдь, синочку. Заробітки – це шлях до зірки, але тернистий.”

Віра Лісова

You cannot copy content of this page