Атмосфера в залі була натягнута, як струна. Коли Андрій нарешті відкинув мереживо вельона з обличчя Марії, він не просто завмер — він відсахнувся так, ніби побачив щось потворне.
— О, Господи… — вирвалося у нього. Це було не захоплення. Це був щирий, непроварений переляк.
Марія кліпнула віями, її посмішка повільно споповзла з обличчя. — Андрію? Ти чого? — тихо спитала вона.
ти… ти взагалі на себе в дзеркало дивилася?! Де ті очі з листування? Де те все? Та ти ж звичайна! Навіть гірше!
У залі запала тиша, яка тривала рівно дві секунди. А потім …
— Ти що верзеш, щеня?! — заревів батько Марії, Степан Петрович, зносячи на своєму шляху стілець.
Він вилетів до вівтаря, розмахуючи руками.
— Моя донька — ангел! Та ти на своє лице подивись, перш ніж рот відкривати!
— Степане, закрий пельку! — верескнула мати нареченого, пані Ольга, зриваючись із місця. — Мій син заслуговує на найкраще, а не на цю… сіру мишу, яку ви нам підсунули під фатою!
Ви нас обдурили! Гроші наші захотіли?!
— Гроші?! — Марія нарешті оговталася і скинула з плечей весільну накидку. — Та пішов ти … зі своїми грішми! Ти на себе подивися! Трясешся над кожною копійкою, а тепер ще й моє обличчя тобі не таке? Я терпіла твій характер місяцями, думала, ти людина!
— Людина?! — реготав Андрій, розвертаючись до гостей. — Люди, ви подивіться на неї! Я з цим маю прокидатися щоранку? Та я краще на вокзалі житиму!
— Ах ти ж паскуда! — крикнула дружка Марії і з розмаху виплеснула келих червоного прямо на білосніжну сорочку Андрія.
— Мамо, вона мене облила! — заверещав наречений.
— Степан Петрович уже схопив Андрія за борти піджака і добряче стрясонув. — Я в це весілля вгатив статки, я замовив найкращий ресторан, а ти, смієш ображати мою дитину?!
— Та йдіть ви з своїм рестораном! — крикнула мати Андрія, хапаючи зі столу величезну вазу з квітами і кидаючи її в бік родичів нареченої. Ваза розбилася вщент, обдавши всіх водою та уламками.
Марія зірвала з голови вельон, і жбурнула його під ноги Андрію.
— Знаєш що? — процідила вона крізь зуби, і в її очах було стільки люті, що наречений притих. — Ти хотів побачити моє обличчя? Дивись уважно. Це останнє обличчя, яке ти бачиш перед тим, як стати посміховиськом усього міста. Геть звідси! Бо зараз мій батько зробить тобі такий тюнінг, що рідна мати не впізнає!
— Ходімо, сину! — пані Ольга вхопила Андрія за руку. — Тут одні неадеквати!
— Гроші за оренду залу повернете! — кричала вона вже від дверей, поки гості нареченої свистіли їм у спини та кидали вслід весільні булочки.
Марія стояла посеред розгромленого вівтаря, витерла розмазану туш і раптом голосно розсміялася.
— Тату, — повернулася вона до розлюченого батька. — Добре, що він такий. Уяви, якби я дізналася, який він, уже після того, як підписала папери
Минув рівно рік. Марія стояла біля вітрини елітного кондитерського бутика в центрі міста, розмовляючи по телефону про свій новий бізнес-проєкт. Вона виглядала розкішно: впевнена постава, ідеальний костюм і той особливий вогник в очах, який з’являється лише у жінок, що скинули з плечей важкий баласт.
Раптом двері бутика відчинилися, і звідти вилетів чоловік, завантажений коробками з дешевими тістечками. Він перечепився об поріг, і одна з коробок гепнулася прямо під ноги Марії.
Це був Андрій. Але від того самовпевненого мажора не залишилося й сліду: піджак засалений, вигляд пом’ятий, а в очах — вічна тривога.
— Дивись, куди преш… — почав був він свій коронний грубий спіч, але замовк на півслові, піднявши очі.
— Марія?
Вона повільно опустила телефон і з ледь помітною посмішкою оглянула його з ніг до голови.
— Треба ж, які люди, — спокійно сказала вона. — Бачу, твій смак на «красиве життя» трохи підкосився?
— Та я… я просто зараз у справах, — почав виправдовуватися Андрій, гарячково збираючи розсипані еклери. — Тимчасові труднощі. Батько перекрив рахунки після того скандал
А ти… ти що, з лицем зробила? Чого ти так виглядаєш молодо?
Марія розсміялася — щиро й дзвінко. — Ні, Андрію. Просто коли поруч немає токсичного сміття, обличчя само собою розгладжується. Це називається «щастя».
У цей момент з бутика вискочила худорлява дівчина з яскраво-рожевим волоссям і почала верещати на всю вулицю: — Андрію! Де тебе носить?! Чому тістечка на землі?
Андрій зіщулився, став ніби меншим на зріст. Марія впізнала цей тон — саме так він колись намагався розмовляти з нею.
— Це твоя нова… обраниця? — іронічно підняла брову Марія. — Ну що ж, вітаю. Справді «високий стандарт». Ти ж казав, що заслуговуєш на найкраще.
— Маріє, почекай… — почав він, але його нова дівчина вже підбігла і вчепилася йому в лікоть, продовжуючи лаятись за забруднений асфальт.
Марія поправила волосся, дістала з сумочки купюру в п’ятсот гривень і поклала її зверху на розтоптану коробку з еклерами.
— Це тобі на хімчистку, — кинула вона, розвертаючись до свого авто, де її вже чекав водій. — І порада на майбутнє: коли наступного разу зніматимеш вельон, дивись не на обличчя, а в дзеркало. Там основна проблема.
Вона сіла в машину, не озираючись. Андрій стояв посеред тротуару, тримаючи в руках розбиті еклери, під крики своєї нової пасії, і проводжав поглядом авто жінки, яку він колись назвав «звичайною», а тепер не міг навіть мріяти отримати назад.
Вечір того ж дня видався дощовим. Марія сиділа на терасі ресторану, насолоджуючись келихом сухого і тишею, аж поки її телефон не почав вібрувати на столі. Номер був незнайомий, але вона чомусь відразу зрозуміла, хто це.
Вона натиснула «прийняти» і просто мовчала, слухаючи важке дихання в трубці.
— Маш… це я, — голос Андрія тремтів, на фоні було чутно шум вулиці та гудки машин. — Я весь день не можу викинути нашу зустріч із голови. Ти була така… інша.
— Андрію, вже пізно для компліментів. І для дзвінків теж, — холодно відповіла вона.
— Почекай! Не клади слухавку! — майже вигукнув він. — Я… я був не в собі тоді, на весіллі. Я просто злякався відповідальності, злякався, що все серйозно. Те, що я наговорив про твоє обличчя… це була брехня. Я просто хотів тебе боляче зачепити, щоб самому не виглядати винним.
Марія зробила ковток, розглядаючи вогні нічного міста. — Ти дзвониш, щоб сказати мені це через рік? Після того, як твій батько вигнав тебе з дому, а твоя нова дівчина витирає об тебе ноги?
— Вона не дівчина, вона — спортивний інтерес! — зірвався на крик Андрій.
— Вона кричить на мене щодня, вона вимагає грошей, яких у мене немає! Маш, я згадую про тебе щоночі. Я зрозумів, що ти була єдиною, хто реально міг мене кохати не за рахунки в банку. Може… може, ми спробуємо повечеряти? Просто поговоримо?
Марія тихо засміялася. Це був не злий сміх, а сміх людини, яка нарешті побачила ситуацію в істинному світлі.
— Андрію, послухай мене уважно. Ти не мене згадуєш щоночі. Ти згадуєш комфорт, який був навколо мене. Тобі не я потрібна, тобі потрібно, щоб хтось знову прикрив твою порожнечу своїм життям.
— Це неправда! Я змінився! — жалібно заскиглив він.
— Ні, ти просто зголоднів, — відрізала вона. — Знаєш, що я зробила з тим вельоном, який ти розтоптав? Я його спалила. І разом з ним згоріло все моє терпіння до таких, як ти. До речі, ти зараз де?
— На зупинці… чекаю на маршрутку, — пробурмотів він.
— От і чудово. Їдь додому, Андрію. До своєї «рожевоволосої долі». Більше не дзвони.
Вона натиснула «відбій» і заблокувала номер одним впевненим рухом.
Чи вірите ви в те, що люди на кшталт Андрія здатні реально змінитися, чи його каяття — це лише наслідок бідності та невдач?
Автор: Оля Срібна
