Марія зраділа, коли донька оголосила, що виходить заміж. Час вже. Засиділася в дівках. Із хлопцями зустрічалася, але до весілля справа так і не доходила. Михайлові вже тридцять вісім — на десять років старший за Катю. Звісно, розлучений. У такому віці майже всі чоловіки з минулим. Та й кому потрібен мамин синок, якому навіть одружитися мати не дозволяла?

Марія зраділа, коли донька оголосила, що виходить заміж. Час вже. Засиділася в дівках. Із хлопцями зустрічалася, але до весілля справа так і не доходила. Михайлові вже тридцять вісім — на десять років старший за Катю. Звісно, розлучений. У такому віці майже всі чоловіки з минулим. Та й кому потрібен мамин синок, якому навіть одружитися мати не дозволяла?

Марія зустріла його насторожено — як і будь-яка мати, що хоче щастя своїй єдиній доньці. Чоловік видний, симпатичний. Але їй не сподобалося, як він оцінювальним поглядом оглядав їхню невелику квартиру.

— Тут треба зробити суміщений санвузол. Буде просторіше, і пральна машина стане. Кухня зовсім крихітна. Я б об’єднав її з кімнатою. У таких квартирах давно так роблять, — міркував Михайло, зовсім не ніяковіючи.

Марія спробувала подивитися на квартиру його очима. Ну так, можливо… але де ж узяти стільки грошей? Відколи чоловіка не стало, ремонту вони жодного разу не робили. Марія вже два роки як на пенсії. Нещодавно вони з донькою купили великий телевізор, новий диван. Їм не було тісно. Вона згадала, як вони з чоловіком раділи, коли отримали цю квартиру зі старого фонду. До того жили майже в такій самій — разом із його батьками.

А Михайло прийшов і розкритикував цю квартиру. Виходить, і все її життя теж. Адже саме тут Марія прожила більшу його частину. І їм із чоловіком усього вистачало.

Міг би при собі лишити свою думку. Марія промовчала. Не перше ж знайомство перетворювати на суперечку. Та неприємний осад залишився.

Коли до весілля залишалося зовсім трохи, донька обережно поцікавилася, чи не буде мама проти, якщо вони з Михайлом поживуть у неї.

— Йому ж не сподобалася наша квартира? Казав, що тісно, — відповіла Марія. — Не впевнена, що це хороша ідея. Як ми тут утрьох розмістимося?

— Раніше ж якось жили, коли тато був живий, — не приховуючи образи, сказала Катя.

— У нас була сім’я. А він — чужа доросла людина, зі своїм характером і звичками. Не ображайся, Катю, але краще вам з самого початку жити окремо. Рано чи пізно з’являться претензії. Не дай Боже, почнемо сваритися — ти станеш його захищати, і ми перетворимося на ворогів. Ми з твоїм батьком теж жили з його батьками, я знаю, про що кажу. Коли цю квартиру отримали — як же ми були щасливі. А що, у нього своєї квартири немає?

— Він залишив її дружині й доньці після розлучення.

— А чому розійшлися? Доньку без батька залишив. Не добре це, — похитала головою Марія.

— Значить, була причина, — неохоче відповіла Катя.

— От як? А де він зараз живе? — не відставала Марія.

— Знімає квартиру і збирає на перший внесок, планує брати житло в іпотеку.

— То він хоче прийти до нас, жити за наш з тобою рахунок і збирати собі на квартиру? — не вгамовувалася Марія.

— Мамо, ти завжди бачиш у людях лише погане. Він тобі не сподобався? Добре, я зрозуміла. Ми житимемо окремо, — надулася донька.

— У мене досвіду більше, ніж у тебе. Ти довірлива, ще й закохана. Не хочеш бачити очевидних речей, — спробувала пояснити свою позицію Марія.

— Усе, припини! А то ми посваримося, — роздратовано сказала Катя й зачинилася у своїй кімнаті.

Більше до цієї теми вони не поверталися. Катя все частіше залишалася ночувати в Михайла. Марія почувалася винною. Виходило, ніби вона власній доньці вказала на двері. Багато разів хотіла сказати, що згодна, що потерпить — вона ж мати. Але щоразу згадувала, як часто їхні стосунки з батьками чоловіка балансували на межі грандіозної сварки, і стримувала себе.

Вона звикла жити сама. А тут довелося б миритися з недоліками Михайла, ніяковіти щоразу, виходячи зі своєї кімнати, коли він удома. Неминуче постали б і матеріальні питання. А куди ж без них? Як відомо, там, де замішані гроші, немає ні спокою, ні злагоди. Ні, вона вчинила правильно. Принаймні так їй вдавалося зберегти добрі стосунки з донькою.

Після весілля Катя переїхала до чоловіка. Марія за звичкою готувала — а кому їсти? Хіба багато їй самій треба? Майже все віддавала Каті, коли та забігала навідати її. Доньці після роботи не доведеться стояти біля плити. А їй самій готувати було в радість. Нехай молоді відкладають на квартиру. Поки немає дітей, можна й на орендованій пожити.

Одного разу Марії страшенно захотілося риби. Не перемороженої з магазину, а свіжої. Вона пішла на ринок. Ходила між рядами рибних прилавків. Чоловік, одягнений так, ніби щойно повернувся з риболовлі, нахвалював свій улов. Марія підійшла й подивилася на великих рибин, що тріпотіли в тазику з водою.

— Берiть, пані, не пошкодуєте. Пів години тому ще в річці плавали.

— А де ж таку спіймали? — спитала Марія, не відводячи погляду від великої рибини зі сріблястою лускою.

— На річці за 40 км звідси, — охоче відповів чоловік. Потім помовчав і додав. — Марусю, це ти? — спитав він. — Не впізнала? Я — Василь. Ми ж на одній вулиці жили.

— Василь? — Марія притисла руку до сереб. — Не може бути…

— Ще й як може. Це я. Я майже одразу тебе впізнав, тільки сумнівався. А як ти заговорила… Маруська! Все життя уявляв, як ми з тобою зустрінемося. Ти майже не змінилася.

— А ти постарів. На вулиці й не впізнала б. Як живеш? — спитала Марія.

— Потихеньку…

— По чому риба? — втрутилася жінка, що підійшла до прилавка.

Василь відповів, поклав у пакет дві найбільші рибини й подав Марії.

— Скільки з мене? — спитала вона.

— Ображаєш. Зі своїх грошей не беру, — відповів він.

— Дякую, — Марія взяла пакет.

— Зважте мені… — почала нетерпляча покупчиня.

— Та зачекайте, — обірвав її Василь. — Марусю, а де ти живеш? Я б зайшов до тебе годинки за дві. А то й поговорити не встигли.

Марія назвала адресу й попрощалася. Вона йшла додому й усміхалася. Колись давно, ніби в іншому житті, вона була закохана у Василя. Щоліта приїжджала до бабусі в село. село. Вони разом ходили до лісу, купалися в річці. Василь навіть казав, що коли виросте, то одружиться з Машею. А потім його батьки розлучилися, і він із матір’ю кудись поїхав. Після того Марія бачила його лише раз — уже дорослого, коли він приїздив до батька.

Прийшовши додому, Марія одразу взялася готувати рибу — так, як любив її чоловік. За півтори години в квартирі пролунав дзвінок. Марія відчинила двері й побачила на порозі Василя.

— Ось і я, — сказав він, усміхаючись. — Я б тебе й по запаху риби знайшов, якби адреси не знав, — пожартував. — Вибач, що в такому вигляді. Не став часу гаяти на переодягання.

Василь не озирався довкола, одразу пройшов на кухню. Він не зводив очей із Марії, поки та діставала з холодильника каструлю з борщем.

— Зачекай-но, — він підвівся з-за столу й вийшов, але незабаром повернувся з пляшкою і згортком. — Не проти? Я ще риби приніс. Ти мені сьогодні удачу принесла — усе швидко продав.

Марія трохи напружилася. Її чоловік майже не пив — хіба чарку-дві на свято. Серце було хворе, від нього й відійшов у вічність. Невже Василь п’є? Їй не потрібні проблеми з людиною, яка зловживає. Але келих на стіл поставила.

— Марусю, ну ти чого? Давай склянку. І собі, — підморгнув Василь.

— Я не буду. Тиск скаче… — Марія поставила склянку.

— Ну, як знаєш. А я вип’ю, — він налив пів склянки й випив.

Потім їв борщ, причмокуючи від задоволення.

— Як же смачно! Сто років домашнього борщу не їв. Кулінар із мене ще той.

— А дружина хіба не готувала? — спитала Марія.

— Я давно розлучений. Поки я служив у гарячій точці, вона пішла. Та й готувати не вміла, по ресторанах любила ходити. Пощастило твоєму чоловікові.

— Чоловіка нестало п’ятнадцять років тому, — сказала Марія й поставила перед Василем тарілку з рибою.

Більше він не пив. Потім, за чаєм, вони довго розмовляли. Василь спохопився, коли за вікном почало сутеніти.

— Забалакався я. За сорок хвилин останній автобус, доведеться на вокзалі ночувати.

— Навіщо на вокзалі? У мене дві кімнати. Якщо не встигнеш — повертайся, — сказала Марія.

— Іншим разом. А краще ти до мене в село приїдь. Там за стільки років усе змінилося, не впізнаєш.

Марія кивала, думаючи, що це лише слова. У кожного своє життя, стільки років минуло — минулого не повернеш…

— Чому так вийшло, га, Марусю? — тихо спитав Василь. — Я ж одружитися з тобою хотів…

— Іди вже, Васю, а то запізнишся, — поквапила його Марія.

Коли за ним зачинилися двері, вона ще довго прислухалася, доки не почула його кроки, що віддалялися.

За два дні в квартирі знову задзвонив дзвінок. Марія подумала, що це Катя, відчинила — і не одразу впізнала Василя. Цього разу він був у костюмі, з букетом у руці.

— Добрий день, Машо. Це тобі, — сказав він, переступаючи поріг.

Марія розгубилася. Вона не чекала його. Щоб приховати ніяковість, пішла на кухню ставити квіти у вазу. Яскравий букет дивним чином оживив кухню.

— У мене є розсольник. Будеш? — спитала вона.

— Ще питаєш. Звісно. Не пам’ятаю, коли його їв.

Вона поставила тарілку на стіл, дістала з холодильника відкриту пляшку й склянку.

— Їж, я поки котлети розігрію…

Та Василь узяв її за руку й посадив поруч.

— А з якого це приводу ти сьогодні такий ошатний? Свято яке? — спитала Марія.

— Тебе зустрів — тепер у мене щодня свято, — напівжартома відповів він.

Сьогодні він не пив. Узагалі був тихий, трохи розсіяний.

— Я прийшов, щоб сказати… — почав він і раптом зупинився. — А знаєш що? Поїхали до мене в село. Ти ж давно там не була?

— Давно. Як бабусі не стало, ми дім продали.

— Поїхали. Хіба тобі не цікаво побачити, яким воно стало?

— А поїхали, — усміхнулася Марія. — Я тільки перевдягнуся.

— Тільки не дуже вбирайся. Це ж село, — гукнув він їй услід.

Марія лише весело розсміялася.

— Ну як? — спитала вона, повернувшись.

— Тобі все личить. Справді. Ти дуже гарна.

Сьогодні Василь називав її Машею, а не Марусею, як раніше. І в цьому було щось особливе. Марія не хотіла зізнаватися навіть собі, як сильно схвилював її цей візит.

В автобусі вона дивилася у вікно на села, що миготіли повз, ліси й поля. Поруч із старими будинками виростали двоповерхові котеджі. Час від часу Василь нахилявся до неї, звертаючи увагу на щось за вікном. Тоді Марія відчувала його подих на щоці, запах одеколону — й червоніла, боячись повернути голову, щоб він цього не помітив.

Автобус зупинився на центральній зупинці села вже надвечір. Повітря тут було інше — густіше, насичене запахом трави й диму. Марія вийшла слідом за Василем і на мить завмерла. Село справді змінилося, але водночас залишилося впізнаваним — ніби постаріло разом із нею.

— Ну як? — спитав Василь, беручи її сумку.
— Дивно… наче й чуже, а серце впізнає, — тихо відповіла вона.

Його дім стояв на краю вулиці. Охайний, без показної розкоші, з садом і старою грушею біля хвіртки.
— Сам будував, — сказав Василь, ніби між іншим. — Не все одразу, звісно. Потроху. Тут старий будинок був, він і залишився, а я добудував дві кімнати і кухню більшу зробив.

У домі було чисто й просто. Марія одразу помітила: тут живе людина, яка звикла робити все власними руками. Без зайвих слів, без показухи. Вони пили чай на веранді. Сонце хилилося до заходу, фарбуючи небо м’якими барвами. Василь мовчав, і Марія теж не квапилася говорити. Тиша не тиснула — навпаки, заспокоювала.

— Знаєш, — нарешті сказав він, — я тоді поїхав не тому, що забув тебе. Просто життя пішло криво. А потім усе думав: от якби повернутися… Та було вже пізно.

Марія уважно слухала.
— Мабуть, не пізно, — відповіла вона. — Просто кожному часу — своє.

Вона залишилася на ніч. У гостьовій кімнаті, як домовилися. Василь навіть не спробував порушити цю межу — і саме це зворушило Марію найбільше. Уранці він порався у дворі, коли вона вийшла на ґанок.

— Сніданок за п’ять хвилин, — усміхнувся. — Ти ж любиш яєчню з зеленню?

Вона кивнула, відчуваючи, як у серці розливається щось тепле й давно забуте.

Каті Марія нічого не розповідала одразу. Не хотіла поспіху, не хотіла нав’язувати доньці свої радощі. Але та сама помітила: мати ніби помолодшала, частіше усміхалася й часто її не було вдома.

— У тебе хтось з’явився? — якось прямо спитала Катя.
Марія не стала відмовчуватися.
— Є людина… з минулого.

Катя уважно подивилася на матір і несподівано сказала:
— Тобі можна. Ти все життя для мене жила.

З Михайлом у доньки поступово ставало складніше. Він усе частіше говорив про те, що «матері треба допомагати», що «жінка має підтримувати чоловіка», а коли Катя дізналася, що очікує дитину, одразу заговорив про переїзд до Марії.
— Там же дві кімнати, — сказав він якось. — Навіщо твоїй матері стільки простору?

— Ні, — твердо сказала Катерина, — у моєї матері власне життя і вона має право на спокій.

Коли дочка розповіла це матері, Марія слухала це вже з іншої позиції. Спокійно. Виважено.
— Ні, — сказала вона. — Я не готова. І квартира — моя.

Через рік Марія здала квартиру й переїхала в село. Не втекла — свідомо обрала. Мати давно хотіла залишити квартиру дочці, але була проти того, щоб дорослий, розлучений зять там жив. Жінка думала, якщо він серйозно ставиться до її дочки, то знайде як заробити на квартиру. Якщо не заробити, що зніматиме. Але не за її кошт. 

Катя приїжджала на вихідні в село до матері, привозила онука. Василь став для хлопчика дідусем — уважним, терплячим, справжнім.

А Марія іноді думала: життя дивна річ. Воно може довго водити колами, забирати, відкладати, змушувати миритися. Але якщо не озлобитися й не закритися — воно здатне повернути те, що колись не встигло статися. Не так, як у мріях. А так, як потрібно саме тепер.