Сонце над Римом сідало повільно, плавлячи дахи у гаряче золото. Марія стояла на балконі, притискаючи до грудей слухавку старенького телефона.
Зсередини кімнати пахло лавандовим милом, ліками та старою деревиною — запахом, який за останні три роки став для неї звичнішим, ніж аромат рідної хати на Хмельниччині.
— Мамо, ну ти відправила? — голос старшого сина, Олега, у слухавці звучав глухо, із легким роздратуванням через перешкоди на лінії. — Банк закривається за годину, а нам треба аванс за матеріали внести. Будівельники чекати не будуть.
— Відправила, Олежику, все до копійки, як і обіцяла, — тихо відповіла Марія, витираючи піт із чола. — Собі лишила тільки на проїзд та на хліб. Як там Оксанка? Як онучка?
— Нормально все, мамо, зайняті ми. Ремонт — це ж жити ніколи. Давай, бувай, бо майстри кличуть.
Екран згас. Марія зітхнула й повернулася до кімнати. На ліжку, обкладена подушками, сиділа синьйора Беатріче. Їй було дев’яносто чотири, але її темні, як маслини, очі дивилися на світ із гострою, часом навіть жорстокою мудрістю.
— Знову все віддала? — скрипучим, але впевненим голосом запитала Беатріче італійською. — Усе до останнього євро центісімо?
— Вони будуються, синьйоро. Олегу треба квартира, а молодший, Ігор, хату перекриває. Куди ж їм без мене? — Марія почала поправляти ковдру на ногах старої.
Беатріче перехопила її руку. Пальці старої італійки були чіпкими, мов сухе коріння.
— Маріє, ти дурна, — спокійно, без злості сказала Беатріче. — Ти будуєш палаци на чужій землі, але забуваєш, що твій власний фундамент уже згнив. Твій чоловік пішов, лишивши тебе з немовлятами, і ти вирішила стати для них і батьком, і Богом, і банкоматом. Навіщо? Хлопці мають самі заробляти на свій хліб. Коли ти почнеш жити для себе? В сорок вісім? В п’ятдесят вісім? Коли коліна зітруться від миття моїх підлог?
— У нас так прийнято, синьйоро, — зітхнула Марія, вивільняючи руку. — Мати має помогти дітям стати на ноги.
— Мати має навчити дітей ходити, а не носити їх на горбу, поки в самої хребет не лусне, — відрізала Беатріче і заплющила очі, показуючи, що розмову закінчено
Минуло ще кілька років. Беатріче відійшла у кращий світ тихо, уві сні, заповівши Марії добрі рекомендації. Марія переходила з дому в дім, доглядала інших старих, рахувала кожен євро, не купувала собі ні нового одягу, ні зайвого шматка сиру.
Син Беатріче, Марчелло — чоловік під шістдесят, підтягнутий, із сивиною на скронях і м’яким поглядом — часто заходив провідати Марію, допомагав їй із важкими валізами та іноді запрошував на каву.
— Маріє, ти надто багато працюєш, — говорив він, усміхаючись. — Поїхали в суботу до моря. Просто подихаєш повітрям.
— Ой, Марчелло, яке море? Мені Ігорю треба на меблі докинути, вони з невісткою кухню міняють, — відмахувалася вона, хоча серце зрадницьки калатало від його уваги.
Вона боялася. Боялася, що сини дізнаються, що скажуть люди в селі: «Поїхала на заробітки, а сама на старості літ крутить романи».
І от, через майже десять років розлуки, Марія вирішила зробити сюрприз — приїхати на Різдво додому. Будинок зустрів її євроремонтом, високим парканом і чужими порядками.
Конфлікт спалахнув на другий же день вечора, напередодні Різдва. Марія спробувала зайти на кухню, щоб приготувати традиційну кутю, але вперлася в холодний погляд молодшої невістки, Аліни.
— Мамо, не чіпайте нічого, — різко сказала Аліна, переставляючи каструлі. — Ви тут десять років не жили, у мене тут свій порядок. Не треба мені тут італійські правила встановлювати.
— Аліно, я просто хотіла допомогти, це ж і мій дім теж… — розгубилася Марія.
— Ваш дім? — Аліна поставила сковорідку на плиту з таким гуркотом, що Марія здригнулася. — Ваш дім там, де ваші синьйори! А тут ми з Ігорем кожну цеглину своїми руками виносили!
— За мої гроші! — не витримала Марія, і її голос уперше за багато років затремтів від гніву. — Кожна ця цеглина, Аліно, оплачена моїм хребтом і моїми безсонними ночами!
На крик до кухні забіг молодший син, Ігор.
— Що тут за гвалт? Мамо, ти ледь приїхала і вже доводиш Аліну до сліз? — накинувся він на матір.
— Ігорю, вона каже, що я тут чужа! В хаті, яку я вам відбудувала! — Марія дивилася на сина, чекаючи захисту, але побачила лише роздратування.
— Мамо, ну не починай цей плач Ярославни про «я заради вас все віддала», — скривився Ігор. — Ми тебе просили туди їхати? Ти сама схотіла! Тобі в Італії сподобалося, гроші легкі побачила. А тепер приїхала і влаштовуєш сцени. Ми з Аліною тут господарі, май повагу до нашої сім’ї!
Слова сина вдарили боляче, під дих. Марія мовчки вийшла у вітальню. Там на дивані сидів старший син, Олег, зі своєю дружиною та її батьками, які приїхали в гості. Вони голосно сміялися, обговорювали нову машину Олега, куплену, до слова, також із «допомоги» Марії. Коли Марія увійшла, сміх притих. Свати сухо кивнули, а Олег навіть не відірвав погляду від телефона.
— Олегу, — тихо покликала Марія. — Може, поговоримо? Ми ж так давно не бачилися.
— Мам, ну про що говорити? Все ж нормально. Гроші прийшли, квартиру я оформив. Давай після свят, зараз відпочити хочеться, голова тріщить від роботи, — буркнув він, навіть не запропонувавши матері сісти поруч.
Увесь святковий вечір Марія почувалася привидом. Невістки бігали навколо своїх батьків, підносили найкращі шматки, сини розливали дороге вино й дякували сватам за «мудрі поради».
Про Марію згадали лише раз, коли закінчилася мінеральна вода, і Аліна кивнула в її бік: «Мамо, принесіть із веранди».
Вона принесла. А вночі, слухаючи крізь тонкі стіни, як невістки на кухні обговорюють, коли вже «мама поїде назад, бо через неї ніякого розслаблення в хаті немає», Марія прийняла рішення.
Вона не стала чекати кінця відпустки. Вранці, поки всі спали після святкування, Марія тихо зібрала свою невелику валізу. Вона пройшлася по кімнатах — скрізь був дорогий ремонт, сучасні меблі, все блищало чистотою.
Але для неї тут не було ні куточка, ні навіть старої табуретки. Це був дім для успішних дітей та їхніх нових сімей. Для неї місця не передбачалося.
Вона вийшла на ганок. Морозне повітря обпалило обличчя. Ніхто не прокинувся, щоб провести її. Ніхто не викликав таксі. Вона йшла до автобусної зупинки пішки, тягнучи за собою валізу, яка котилася по замерзлій грудці української землі. Здавалося, сама дорога виштовхувала її звідси.
В автобусі до залізничного вокзалу Марія дістала телефон. Руки тремтіли, але в голові була дивна, кришталева ясність. Тільки тепер, через стільки років, вона остаточно зрозуміла, про що говорила стара Беатріче.
Вона згадала її слова: «Ти будуєш палаци на чужій землі…» Вона зводила стіни для тих, хто виставив її за ці самі стіни, як тільки закінчилися гроші.
Марія гортала контакти, поки не зупинилася на одному імені. Marcello.
Вона натиснула кнопку виклику. В Італії була ще рання ніч, але він відповів майже миттєво, ніби чекав.
— Маріє? Щось сталося? У вас усе гаразд? — у його голосі було стільки щирої тривоги й тепла, скільки вона не чула від власних синів за останні десять років.
Марія ковтнула сльози, повернулася спиною до вікна, за яким миготіли знайомі, але вже такі чужі краєвиди рідного містечка, і відповіла чистою, впевненою італійською:
— Марчелло, я повертаюся. Раніше, ніж планувала.
— Я зустріну тебе в аеропорту, Маріє. Обов’язково.
— І ще, Марчелло… Пам’ятаєш, ти кликав мене на море? Твоя пропозиція щодо суботи ще в силі?
На тому кінці дроту виникла коротка пауза, а потім Марчелло тихо, але радісно рассміявся:
— Вона в силі на будь-яку суботу твого життя, Маріє.
Марія сховала телефон у кишеню. Автобус під’їжджав до вокзалу. Вона вперше за багато років посміхнулася — не як мати, яка виконала свій важкий обов’язок, а як жінка, у якої попереду було ціле, її власне, нове життя.
Світлана Малосвітна
