Настя сиділа на кухні, тримаючи в руках чашку з холодним чаєм, і дивилася у вікно. За вікном осінь уже золотила листя, а в квартирі панував хаос.
Свекруха, пані Марія, і її сестра, тітка Ольга, сперечалися вже третій день поспіль.
Все почалося з того, що квартиру Ольги затопили сусіди зверху – стара труба лопнула, і вода залила все: від стелі до підлоги.
Ольга, не маючи куди подітися, приїхала до сестри.
“Тимчасово”, – сказала вона, але “тимчасово” розтягнулося на вічність для Насті.
“Маріє, ти завжди така скупердяйка! Чому ти не даси мені нормальну ковдру? Ця стара ганчірка вся в дірках!” – кричала Ольга з кімнати, її голос був пронизливий.
“Олю, та це найкраща ковдра в домі! Ти думаєш, я мільйонерка? Сама собі купи нову, раз така вибаглива!” – відпарирувала Марія, грюкаючи дверима шафи.
Настя зітхнула. Вона вийшла заміж за Андрія рік тому, і спочатку життя з свекрухою було терпиме. Марія була строгою, але справедливою.
Та тепер, з приїздом Ольги, квартира перетворилася на поле бою. Андрій працював допізна, тож не чув половини цього шуму.
“Вони сестри, помиряться”, – казав він щоразу, цілуючи Настю на прощання. Але Настя не витримувала. Їй хотілося втекти.
Далеко. В ліс. Там, де тихо, де можна спати на дереві, слухаючи лише шелест листя.
Того вечора суперечка досягла апогею. Ольга вирішила приготувати вечерю, але Марія втрутилася.
“Що ти робиш з моїм м’ясом? Ти його пересолила! Я ж казала, додавай сіль потроху!” – вигукнула Марія, вириваючи ложку з рук сестри.
“А ти завжди все знаєш краще! Твоє м’ясо і так сухе, як підошва. Я намагаюся врятувати ситуацію!” – огризнулася Ольга.
Настя встала і пішла до своєї кімнати. “Досить”, – подумала вона. Вона швидко зібрала рюкзак: теплий светр, бутерброди, пляшку води, ліхтарик і книгу.
Андрій був на нічній зміні, тож ніхто не помітить її відсутності до ранку. Вона вислизнула з квартири тихо, як тінь.
Вулиця зустріла її прохолодним вітром. Настя йшла швидко, прямуючи до околиці міста, де починався ліс. Це був старий дубовий ліс, куди вона ходила з Андрієм на пікніки.
Тепер він здавався їй порятунком. “Тільки на ніч”, – запевняла себе Настя. “Просто перепочину від цього божевілля”.
Ліс зустрів її шарудінням листя під ногами. Сонце вже сідало, фарбуючи небо в помаранчевий. Настя знайшла велике дерево – старий дуб з товстими гілками, що утворювали природну платформу.
Вона видерлася вгору, розстелила светр і лягла, дивлячись на зірки, що починали з’являтися.
“Нарешті спокій”, – прошепотіла вона. Без криків, без шуму. Тільки вітер і сови. Вона заснула швидко, як дитина.
На ранок Настю розбудив спів птахів. Вона потягнулася, відчуваючи біль у спині від незручної пози. “Це не так романтично, як уявлялося”, – подумала вона, але посміхнулася.
Вдома зараз, напевно, вже помітили її відсутність. Телефон вона залишила вимкненим.
Настя спустилася вниз і вирішила прогулятися глибше в ліс. Вона йшла стежкою, збираючи гриби – осінь була щедрою.
Раптом почула голоси. “Хто тут може бути?” – здивувалася вона. Підійшовши ближче, побачила маленьку хатинку, заховану серед дерев. З димаря йшов дим, а біля дверей сидів старий дідусь з бородою.
“Добридень, панночко”, – привітався він, помітивши Настю. “Що вас занесло в ці глухі місця? Не часто тут гості”.
Настя зупинилася, вагаючись. “Добридень. Я… просто гуляю. Втекла від домашнього шуму”.
Дідусь засміявся. “А, втеча! Я – лісник, звати мене дядько Петро. Заходьте, чаю дам. Розкажіть, що за шум вас жене”.
Настя, зголоднівши, погодилася. Всередині хатинка була затишною: дерев’яні меблі, полиці з травами, камін. Дядько Петро налив їй чаю з самовара.
“То що там у вас вдома?” – запитав він, сідаючи навпроти.
Настя зітхнула. “Свекруха і її сестра. Сестру затопило, приїхала жити. А вони сперечаються без упину. ‘Ти не так вариш!’, ‘Ти не так прибираєш!’ Я не витримую”.
“Ха, сестри – то як вогонь і вода. Моя дружина мала сестру, така ж історія. Сперечалися про все. Але знаєте, панночко, втеча – не вихід. Треба говорити”.
“Говорити? Я пробувала. Андрій, мій чоловік, каже: ‘Помиряться’. Але я втомилася”.
Дядько Петро кивнув. “Розумію. Але ліс – не для вічних втікачів. Тут свої пригоди. Ось, наприклад, вчора вовк приходив, шукав їжу. А позавчора – грибники заблукали”.
Настя зацікавилася. “Вовк? Серйозно?”
“Аякже! Цей ліс старий, повний таємниць. Ходять легенди про духів лісу. Кажуть, якщо заблукати, то духи покажуть шлях, але тільки якщо серце чисте”.
Вони розмовляли довго. Дядько Петро розповів про своє життя: як став лісником, як втратив дружину, як знайшов спокій серед дерев. “Ліс вчить терпіння, Настю. Він не кричить, але шепоче правду”.
Настя подякувала і пішла далі. “Може, він правий”, – подумала вона. Але повертатися не хотіла. Вона знайшла галявину з озерцем і сіла біля води.
Раптом почула шелест. З кущів вийшла дівчина, приблизно її віку, з рюкзаком.
“Привіт! Ти теж тут гуляєш?” – запитала дівчина, посміхаючись. “Я – Ліза. Фотографую природу”.
Настя зраділа компанії. “Привіт, Настя. Так, гуляю. Втекла від домашніх”.
Ліза сіла поруч. “Розкажи. Я люблю історії”.
Настя вилила душу: про свекруху, Ольгу, суперечки. “Вчора ввечері вони ледь не побилися через вечерю. ‘Ти зіпсувала мою каструлю!’ – кричала Марія. ‘Це твоя каструля стара!’ – відповідала Ольга”.
Ліза засміялася. “Класика! Моя мама з тіткою такі ж. Одного разу сперечалися про колір штор цілий тиждень. ‘Сині – для спокою!’ ‘Ні, жовті – для сонця!’ Врешті купили зелені”.
Вони розмовляли про життя. Ліза показала свої фото: осінні пейзажі, тварини. “Ліс – мій терапевт. Тут немає драми, тільки краса”.
“Але я не можу жити тут вічно. Спала на дереві – спина болить”.
“На дереві? Круто! Я пробувала, але впала. Краще намет”.
Вони обмінялися номерами. “Якщо заблукаєш – дзвони”, – сказала Ліза, йдучи.
Настя продовжила мандрівку. Сонце піднялося високо, ліс оживав. Вона зустріла групу грибників – родину з дітьми.
“Добрий день! Гриби є?” – запитав батько, тримаючи кошик.
“Так, он там, під дубами”, – відповіла Настя.
Мама родини посміхнулася. “Ви самі? Не страшно?”
“Трохи. Але краще, ніж вдома”.
Діти бігали навколо, кричачи: “Мамо, дивись, жаба!” “Тату, гриб!”
Родина запросила Настю на пікнік. Вони розстелили ковдру, дістали бутерброди.
“Розкажіть про себе”, – сказала мама, звати її Ірина.
Настя розповіла про втечу. “Свекруха і тітка Ольга – як кішка з собакою. ‘Чому ти не миєш посуд одразу?’ ‘Бо ти завжди чіпляєшся!'”
Ірина кивнула. “Знаю. Моя свекруха була така. Але я знайшла спосіб: запросила їх на спільну справу. Пекли пиріг разом – і помирилися”.
“Справді? Може, спробувати”.
Батько, Сергій, додав: “Чоловіки часто не втручаються. Але скажіть своєму Андрію – нехай допоможе”.
Вони розмовляли про родинні таємниці. Діти розповідали анекдоти: “Чому слон у холодильнику? Бо двері зачинив!”
Настя сміялася вперше за тиждень. “Дякую. Ви надихнули”.
Розпрощавшись, Настя пішла глибше. Ліс густішав, стежки зникали. Вона заблукала. “Ой, де я?” – запанікувала.
Раптом почула гавкіт. З кущів вибіг пес – великий, але добрий. За ним – хлопець.
“Стій! Ти хто?” – крикнув він.
“Настя. Заблукала”.
Хлопець посміхнувся. “Я – мисливець, Віталій. Мій пес Бім тебе знайшов. Ходімо, покажу шлях”.
Вони йшли разом. Віталій розповів про ліс: “Тут є вовки, ведмеді. Треба обережно”.
“А легенди про духів?” – запитала Настя.
“А, то байки. Але ліс живий. Він відчуває емоції”.
Настя поділилася своєю історією. “Вдома шум, суперечки.
Віталій засміявся. “Моя бабуся з тіткою такі ж. Одного разу я їх розсудив: ‘Давайте грати в карти. Хто виграє – той правий’. Заспокоїлися”.
“Цікава ідея”.
Він вивів її на стежку. “Іди прямо – вийдеш до міста. Удачі!”
Настя йшла, розмірковуючи. Ліс дав їй друзів, ідеї. Але пора повертатися.
Вдома її зустріли стурбовані. Андрій обійняв: “Де ти була? Я хвилювався!”
Марія: “Дитино, ми шукали тебе!”
Ольга: “Вибач, якщо через нас”.
Настя сіла всіх за стіл. “Давайте поговоримо. Я втекла, бо не витримувала суперечок. Але в лісі зрозуміла: родина – це не шум, а підтримка”.
Марія зітхнула. “Олю, може, ми справді перегинаємо?”
Ольга кивнула. “Так, сестро. Давай миритися. Я знайду квартиру скоро”.
Андрій: “Я теж винен. Не втручався”.
Вони розмовляли довго, згадуючи дитинство сестер. “Пам’ятаєш, як ми крали яблука?” – сміялася Марія.
“А ти впала в калюжу!” – додала Ольга.
Настя запропонувала: “Давайте спечемо пиріг разом”.
Вони пішли на кухню. “Я тісто мішу”, – сказала Марія.
“Я начинку”, – Ольга.
“А я прикрашу”, – Настя.
Пиріг вийшов смачний. Вони їли, сміючись.
З того дня суперечки стихли. Ольга знайшла квартиру, але приходила в гості. Настя іноді йшла в ліс – але вже не втікати, а за спокоєм.
Ліс навчив її: втеча – тимчасова, а розмова – вічна.
Наталія Веселка
