— Марієчко, люба моя… Я тут подумав, а що як нам… ну, ви розумієте… з’їхатися? Навіщо нам ці щоденні марафони? Ми бігаємо один до одного через три квартали, тягаємо ці важкі каструлі з борщем та лотки з голубцями.
Василь Петрович, колишній інженер з бездоганно доглянутими, ледь підкрученими сивими вусами, та Марія Степанівна, жінка з витонченими манерами та голосом, що нагадував звучання флейти, зустрічалися вже близько пів року. Це був той рідкісний вік і той особливий вид романтики, коли ніхто нікуди не поспішає. Їхні стосунки нагадували неспішну річку: вони разом ходили на місцевий ринок за найсвіжішим сиром, годинами могли обговорювати переваги сорту помідорів «Рожевий велетень» над іншими та здійснювали довгі прогулянки міським парком, годуючи качок та обговорюючи останні події в культурному житті міста.
Проте одного вечора, коли сонце лагідно сідало за дахи багатоповерхівок, Василь Петрович, зібравши в кулак усю свою мужність, яку він зазвичай приберіг для складних кросвордів, нарешті зважився і вимовив те, що давно крутилося в нього на язику:
—. Моя квартира велика, простора, балкон я минулого року засклив — там тепер справжня оранжерея. Будемо разом зранку пити чай з чебрецем, дивитися вечірні новини і просто бути поруч.
Марія Степанівна збентежено посміхнулася і звично поправила дужку своїх окулярів у тонкій оправі. У її погляді змішалися радість і легка тривога.
— Василю, ви ж знаєте, я б з величезною радістю… Це чудова пропозиція. Але ж ви знаєте мою головну обставину… я не одна. У мене є Клеопатра. Вона жінка надзвичайно тендітна, ангорської породи, з дуже вразливою нервовою системою. Вона звикла до ідеальної тиші, крохмальних серветок та легкої класичної музики вранці.
— А в мене Мурчик! — бадьоро, навіть дещо хвальковито відгукнувся Василь, відчувши полегшення. — Справжній сибірський красень, сім кілограмів чистого, пухнастого золота! Ну, правда, він трохи з характером, любить відчувати себе господарем ситуації і часом надто активно наводить лад, але він же котяча душа! Він усе зрозуміє, він у мене хлопець розумний.
Після довгих обговорень і зважувань усіх «за» і «проти», вони таки вирішили ризикнути. Велике переселення та історичне об’єднання двох сердець (і двох хвостів) призначили на найближчу суботу.
Коли в суботу вранці Марія Степанівна урочисто переступила поріг квартири Василя Петровича, тримаючи в руках пластикову переноску з білосніжною, наче хмаринка, Клеопатрою, повітря в передпокої миттєво змінило свою щільність. Здавалося, самі стіни напружилися. Мурчик, який до цього моменту мирно і навіть дещо ліниво дрімав на взуттєвій тумбочці, повільно відкрив одне око, потім друге, і став дибки. Він повільно піднявся на свої масивні лапи, вигинаючи спину крутою дугою, і став схожим на маленького хутряного дракона.
— Мурчику, синку, знайомся — це Клеопатра. Тепер вона житиме з нами, — лагідно, але з помітним хвилюванням сказав Василь Петрович, обережно відчиняючи дверцята переноски.
Клеопатра вийшла повільно, граційно, наче прима-балерина, що виходить на сцену філармонії під світло софітів. Вона окинула приміщення критичним поглядом, глянула на Мурчика, презирливо зморщила свій ідеальний рожевий ніс і видала такий звук, ніби старий алюмінієвий чайник раптово випустив потужну порцію пари. Мурчик не залишився в боргу. Він видав низький, вібруючий звук, що нагадував роботу старого несправного холодильника, який от-от вибухне.
— Ой, Василю, мені зовсім не подобається, як він на неї дивиться… Це якийсь недобрий погляд, — прошепотіла Марія Степанівна, мимоволі притискаючи руки до грудей.
— Та що ви, Марієчко, це він так вітається! — спробував розрядити атмосферу Василь, хоча сам уже почав сумніватися. — Це в нього такий стиль — по-чоловічому, стримано, без зайвих емоцій. Зараз вони принюхаються і стануть кращими друзями.
Проте вже за п’ять хвилин будь-яка «стриманість» закінчилася. Мурчик вирішив негайно продемонструвати, хто в цьому домі генеральний директор. Він впевненою ходою попрямував до своєї миски з водою. Клеопатра, не роздумуючи ні секунди, блискавично підняла свою білосніжну лапу і дала йому такого звучного «ляпаса» по вуху, що Мурчик на мить отерп.
Ображений до глибини душі, сибіряк з неймовірною для своєї ваги швидкістю заскочив на найвищу шафу в коридорі. Звідти він почав методично, одну за одною, скидати на підлогу старі газети та квитанції, демонструючи новій мешканці свою абсолютну зневагу та територіальну перевагу.
Минуло три дні, які здалися господарям вічністю. Василь Петрович і Марія Степанівна сиділи на кухні, намагаючись підтримувати бодай якусь подобу романтичного настрою за чашкою чаю, хоча робити це ставало дедалі важче. Атмосфера в квартирі нагадувала зону затяжного конфлікту.
Клеопатра повністю окупувала стратегічно важливе підвіконня на кухні і з диким шипінням не підпускала туди Мурчика навіть на крок. Мурчик же, обравши партизанську тактику, засів у засідці під кухонним столом. Кожного разу, коли Марія Степанівна проходила повз, він легенько, але дуже влучно чіпляв її за пухнасті домашні капці своєю масивною лапою.
— Василю Петровичу, я мушу зауважити — ми так не домовлялися, — зітхнула Марія Степанівна, змушена підняти ноги на перекладину стільця, щоб уникнути чергової атаки. — Ваша дитина — це не просто кіт, це справжній розбишака без жодного уявлення про манери. Він учора з’їв половину моєї улюбленої фіалки, яку я вирощувала три роки, а сьогодні вранці розірвав мою єдину нотну грамоту для учнів першого класу! Це просто вандалізм!
— Марієчко, а ваша принцеса? Ви подивіться на неї! — емоційно відповів Василь, вказуючи на підвіконня. — Вона загарбала моє улюблене крісло в кімнаті! Тільки-но я збираюся присісти, щоб спокійно почитати свіжу газету — вона здимається втричі і шипить, як розлючена кобра в джунглях. Я вже, чесно кажучи, боюся власного меблевого гарнітура! У власному домі пересуваюся короткими перебіжками.
— То що ж нам робити? — зі сльозами на очах запитала Марія. — Може, нам доведеться їх розділити барикадами? Наприклад, ви будете жити в одній кімнаті з Мурчиком, а я зачинюся в іншій з Клеопатрою?
— Ну так це ми не з’їхалися, це ми в якийсь дивний комунальний гуртожиток перетворилися! — вигукнув Василь. — Ні, тут потрібна інша, наукова стратегія. Я колись у журналі «Природа і ми» читав, що тварин треба зближувати через спільну корисну справу або… через спільне задоволення. Треба знайти те, що їх об’єднає.
— І яке ж у них може бути спільне задоволення? — скептично запитала Марія. — Вони ж різні як північний полюс і екватор. Вона любить слухати Моцарта і споглядати дощ, а він — коли з холодильника випадково випадає жирний шматок ковбаси. — От! Ви самі це сказали! Ковбаса! Це і є наша універсальна мова дипломатії!
Наступного ранку Василь Петрович, повний рішучості, розробив детальний план. Він відправився до магазину і купив найдорожчу лікарську ковбасу, пахучу шинку та маленьку аптечну пляшечку валер’янки для створення загального розслаблюючого фону.
— Дивіться уважно, Маріє, зараз відбудеться диво, — шепотів він, розкладаючи рожеві шматочки на дві окремі тарілки. Він поставив їх на підлозі на відстані рівно одного метра одна від одної. — Ми їх виманюємо з їхніх сховищ, вони бачать цей дефіцитний продукт, починають їсти одночасно і на підсвідомому рівні розуміють: сусід поруч — це не ворог, а партнер по великому бенкету. Спільна трапеза — основа будь-якого миру.
Виманили. Коти, зачувши божественний аромат, повільно вийшли зі своїх кутків. Мурчик жадібно, майже по-хуліганськи вхопив свій шматок, Клеопатра ж почала дуже делікатно, маленькими шматочками жувати свій. Протягом цілої хвилини здавалося, що в квартирі нарешті настав довгоочікуваний мир.
Але тут Мурчик, керований своєю сибірською цікавістю, вирішив, що в сусідній тарілці шинка виглядає значно рожевішою і апетитнішою. Він зробив лише один необережний крок у бік Клеопатри. Та, не довго думаючи, одним точним рухом перекинула керамічну тарілку йому прямо на голову. Ще через секунду по всій кухні літав білий і сірий пух, чулося дике виття, а Василь Петрович бігав навколо, намагаючись розборонити цей клубок гніву за допомогою швабри та рушника.
— Все! Досить! — у відчаї вигукнула Марія Степанівна, хапаючи свою сумку. — Я більше не можу бути свідком цих щоденних тортур! Клеопатра перебуває в стані глибокого стресу, у неї навіть вуса поникли і шерсть перестала блищати. Я повертаюся до себе додому. Любов любов’ю, Василю, і я дуже ціную ваші почуття, але душевний спокій моєї кішки для мене понад усе на світі!
Василь Петрович залишився стояти посеред розгромленої кухні, тримаючи в руках порожню переноску та залишки лікарської ковбаси. На душі в нього було так само гірко і самотньо, як від міцного відвару полину.
Марія Степанівна поїхала, забравши свої валізи, кактуси та ображену Клеопатру. Василь Петрович зачинився в квартирі, вимкнув телевізор, не став готувати вечерю і просто сидів у повній темряві на кухні. Мурчик, який, мабуть, відчув, що господарю зараз невимовно кепсько і що в повітрі пахне великою втратою, тихо підійшов і почав ніжно тертися своєю великою головою об його ноги, тихо муркочучи.
— Що, друже, догрався? — сумно спитав Василь, гладячи кота за вухом. — Тепер ми з тобою знову самі в цих стінах. Будемо разом старіти, доїдати ту нещасну ковбасу і полювати на мух. Хіба цього ми хотіли?
Але через тиждень сталося те, чого жоден з них не очікував. Василь Петрович пішов до магазину за хлібом і випадково зустрів біля відділу овочів Марію Степанівну. Вона виглядала ще більш засмученою і втомленою, ніж він сам.
— Василю… — тихо, майже пошепки сказала вона, зупинившись біля ящиків з огірками. — Ви просто не повірите, що діється. Моя Клеопатра… вона майже не їсть. Вона щовечора сідає біля самих вхідних дверей і годинами чекає, вдивляючись у щілину. Я спочатку наївно думала, що вона просто хоче гуляти. А потім до мене дійшло — вона шукає Мурчика! Вона настільки звикла на нього шипіти і виховувати його, що їй тепер просто смертельно нудно без об’єкта для її щоденних педагогічних занять!
— А Мурчик! — радісно вигукнув Василь, відчуваючи, як серце знову починає битися швидше. — Він учора весь вечір просидів під дверима тієї кімнати, де ви жили, і наполегливо дряпав шпалери. Я спочатку гнівався, думав, він мститься за ваш від’їзд, а він, виявляється, просто сумує за своєю білою подругою!
Вони переглянулися посеред магазину, і обом стало ясно без зайвих слів: коти, попри всі свої гучні суперечки та летючий пух, встигли стати справжньою командою. Їм потрібен був цей конфлікт, щоб відчути смак життя.
Друга спроба великого переїзду була підготовлена набагато ретельніше, майже на науковому рівні. Василь Петрович, не шкодуючи защаджених коштів, купив величезний котячий ігровий комплекс до самої стелі — з лабіринтами, м’якими поличками, мотузками та двома абсолютно окремими будиночками, розташованими на різних рівнях, щоб кожен мав свій «персональний простір».
Коли Марія Степанівна знову зайшла до квартири, коти лише на мить подивилися один на одного. Мурчик видав короткий, майже діловий нявк — мовляв, «ну що, знову ти тут, білява? Проходь уже». Клеопатра відповіла лише коротким, але цілком прихильним помахом пухнастого хвоста, що означало: «куди ж я від тебе, сірого, дінуся, раз ти без мене пропадеш».
— Марієчко, я нарешті зрозумів нашу головну помилку, — сказав Василь Петрович, з насолодою наливаючі свіжозаварений чай у найкращі чашки. — Ми намагалися штучно змусити їх любити один одного і ледь не цілуватися. А треба було просто дати їм технічну можливість мирно ігнорувати один одного на великій спільній території. Дати їм свободу бути собою.
— Як це все-таки схоже на нас, людей, Василю, — посміхнулася Марія Степанівна, вперше за довгий час відчуваючи справжній спокій. — Іноді, щоб жити в справжньому мирі та злагоді, треба просто мати свою власну поличку в великому спільному домі.
Зараз у квартирі Василя Петровича нарешті панує повна гармонія. Мурчик зазвичай спить у своєму нижньому будиночку, охороняючи «нижні кордони», а Клеопатра величаво спочиває у верхньому, ближче до люстри. Іноді вечорами господарі спостерігають дивну і зворушливу картину: Мурчик повільно підходить до Клеопати, вона легенько, майже грайливо б’є його м’якою лапою по голові (вже без жодних кігтів, суто для підтримки авторитету), і після цього вони разом лягають на килимок біля вікна, щоб спостерігати за вечірніми пташками.
Василь Петрович і Марія Степанівна нарешті п’ють свій чай спокійно, без страху за капці чи фіалки.
— Знаєте, Маріє, — сказав якось Василь, підкладаючи їй шматочок домашнього пирога, — а я таки дуже радий, що вони тоді так сильно посварилися. Якби не та велика бійка на кухні, ми б ніколи не дізналися, наскільки сильно вони насправді звикли один до одного.
— Це велика правда, Василю. Справжня магія стосунків не в тому, щоб ніколи не мати розбіжностей, а в тому, щоб завжди хотіти повернутися додому навіть після найбільшої бурі.
Коти, почувши свої імена, одночасно подивилися на господарів, синхронно позіхнули і згорнулися двома теплими клубочками — великим рудим та витонченим білим. У домі нарешті настав той самий сімейний спокій, який дорожчий за будь-які скарби світу.
