Марія сиділа за кухонним столом, дивлячись у вікно на сірий осінній дощ, що стукав по шибках. Її чоловіка, Петра, не стало два роки тому, залишивши її самотньою в двокімнатній квартирі в центрі Києва.
Квартира була скромною, але затишною – з старими меблями, що пам’ятали кращі часи, і фотографіями родини на стінах.
Марія, жінка за шістдесят, проводила більшість часу на дачі влітку, де вирощувала овочі та квіти, щоб відволіктися від самотності. Цього року вона планувала поїхати туди в червні і повернутися в жовтні, як завжди.
Раптом задзвонив телефон. Це була Галина, сестра покійного Петра. Галина жила в маленькому містечку під Києвом, мала велику родину і завжди була тією, хто “допомагав” іншим, але насправді часто користувалася чужою добротою.
– Марієчко, привіт, як ти там? – почався розмова Галина солодким голосом. – Я от дзвоню, бо маю до тебе прохання. Ти ж знаєш, мій Тарасик з дружиною, Оленою, вони молоді, тільки одружилися. Живуть у тісній кімнатці в гуртожитку, а квартира твоя і так пустуватиме, то нехай вони там поживуть з червня по жовтень, коли ти будеш на дачі. Це ж не проблема, правда? Вони доглянуть за всім, поллють квіти, заплатять за комуналку. Будь ласка, сестричко, для Петра б це було б приємно.
Марія зітхнула. Вона не любила Галину – та завжди була хитрою, але ж родина. Петро часто казав: “Сестри – це сестри, треба допомагати”.
До того ж, квартира справді пустуватиме. Тарас, племінник Петра, здавався нормальним хлопцем – працював програмістом, Олена – вчителькою.
– Гаразд, Галино, нехай живуть, – відповіла Марія після паузи. – Але тільки з червня по жовтень, і щоб все було в порядку. Ніяких вечірок, ніяких змін у квартирі без мого дозволу.
– Ой, дякую, Марієчко! Ти золото! Тарасик буде радий, – вигукнула Галина. – Я їм зараз же скажу. Вони такі чемні, ти не пошкодуєш!
Але Марія пошкодувала. І як пошкодувала…
Все почалося в червні. Марія зібрала речі, посадила квіти на балконі і поїхала на дачу. Тарас і Олена приїхали того ж дня.
Марія залишила їм ключі в сусідки.
– Дякую, тітко Маріє! – подзвонив Тарас увечері. – Ми вже оселилися. Все супер, квартира класна. Ми будемо акуратні.
– Добре, Тарасе, – відповіла Марія. – Якщо що, дзвони. І не забудьте поливати квіти.
Перші тижні все йшло гладко. Марія дзвонила раз на тиждень, Тарас запевняв, що все гаразд. Але в липні почалися проблеми.
Спочатку сусідка, пані Ольга, подзвонила Марії.
– Маріє, привіт. Тут у твоїй квартирі щось дивне. Музика гучна до ночі, і вчора я бачила, як якісь люди приходили з пляшками. Твій племінник з дружиною?
Марія здивувалася.
– Так, вони там живуть тимчасово. Я поговорю з ними.
Вона подзвонила Тарасові.
– Тарасе, що там у вас діється? Сусіди скаржаться на шум.
– Ой, тітко, то ми просто друзів запросили на день народження Олени. Нічого страшного, один раз. Більше не буде, – відповів Тарас легковажно.
– Добре, але будьте тихіше. Це ж не ваша квартира.
Марія подумала, що це дрібниця. Але через тиждень подзвонила Галина.
– Марієчко, як справи на дачі? Слухай, Тарасик казав, що в тебе в квартирі стіни старі, фарба облуплюється. Вони хочуть трохи підремонтувати, пофарбувати. Ти не проти? Я їм гроші дам.
– Ні, Галино, не треба. Я сама планую ремонт восени. Нехай нічого не чіпають, – твердо сказала Марія.
Але Галина не вгамувалася.
– Та ну, Маріє, вони молоді, хочуть жити в красі. Це ж для тебе добре буде. Олена вже купила фарбу, блакитну, як небо.
Марія відчула тривогу.
– Ні, я сказала ні. Якщо вони пофарбують, то хай повертають все як було.
Вона подзвонила Тарасові.
– Тарасе, не смійте фарбувати стіни! Я заборонила.
– Тітко, але мама сказала, що ти не проти. Ми вже почали в кухні, – відповів Тарас здивовано.
Марія розлютилася.
– Яка мама? Галина не господиня тут! Зупиніть негайно!
Але було пізно. Коли Марія подзвонила Олені, та сказала:
– Тітко Маріє, вибачте, але кухня вже пофарбована. Виглядає супер! Блакитний колір, як у морі. Вам сподобається.
Марія ледь стрималася.
– Олено, це моя квартира. Ви мали запитати мене, а не Галину.
– Але тітка Галина сказала, що ви згодні. Вона ж ваша сестра по чоловікові, – відповіла Олена невинно.
Марія зрозуміла, що Галина маніпулює. Вона подзвонила їй.
– Галино, що ти робиш? Я сказала ні ремонту!
– Ой, Марієчко, не кричи. Діти хотіли як краще. Тепер квартира свіженька. Ти дякувати маєш.
Марія поклала слухавку, киплячи від злості. Але це був тільки початок.
У серпні проблеми посилилися. Марія отримала рахунок за комуналку – удвічі більший, ніж зазвичай.
– Тарасе, чому рахунок такий великий? – запитала вона.
– Ой, тітко, ми кондиціонер купили, бо спекотно. І пральну машину нову, бо ваша стара. Але не хвилюйтеся, ми заплатимо.
– Кондиціонер? Пральну машину? Ви що, з глузду з’їхали? Я не дозволяла купувати техніку!
– Але тітко, ваша пральна поламалася. Ми відремонтували, але вирішили купити нову. Стару викинули.
Марія була сильно розлючена.
– Викинули мою пральну? Вона була добра! І де ви взяли гроші?
– Мама дала, – відповів Тарас. – Тітко, не переживайте, ми все компенсуємо.
Але компенсації не було. Натомість подзвонила сусідка знову.
– Маріє, тут у твоїй квартирі собака! Великий пес, гавкає цілий день. І вчора вони влаштували барбекю на балконі, дим по всьому під’їзду.
Марія не витримала і подзвонила Олені.
– Олено, що за собака? Я не дозволяла тварин!
– Тітко, це наш Рекс. Ми його взяли з притулку. Він такий милий! А квартира велика, йому є де бігати.
– Ні, заберіть собаку! І ніяких барбекю на балконі!
Олена заплакала.
– Але тітко, Куди ми його подінемо? Галина сказала, що ви не проти тварин.
Знову Галина! Марія зрозуміла, що сестра чоловіка плете інтриги.
Вона подзвонила Галині.
– Галино, що ти наобіцяла дітям? Собака, ремонт, техніка – це все твої ідеї?
– Марієчко, заспокойся. Діти молоді, їм треба жити комфортно. Ти ж на дачі, не бачиш. А Петро б дозволив, він любив Тарасика.
– Петра нема вже, а квартира моя! Нехай забирають собаку і повертають все як було!
Галина образилася.
– Ой, яка ти жадібна! Це ж родина!
Марія кинула слухавку. Вона вирішила повернутися до Києва раніше, але дача вимагала уваги – урожай, бур’яни. Вона витримала ще місяць.
У вересні ситуація загострилася. Тарас подзвонив сам.
– Тітко, привіт. Слухай, ми з Оленою чекаємо дитину! Це ж чудово, правда? Нам треба більше місця, може, ми залишимось довше?
Марія ледь не впустила телефон.
– Дитину? Вітаю, але квартира – тимчасово. В жовтні виїжджаєте.
– Але тітко, куди нам? Гуртожиток тісний, а тут дві кімнати. Мама сказала, що ти зрозумієш.
Знову мама! Марія вибухнула.
– Галино не слухайте! Виїжджайте в жовтні, як домовлялися.
Але вони не виїхали. Коли Марія повернулася 1 жовтня, двері були зачинені, ключ не пасував – вони поміняли замок.
Вона постукала.
– Хто там? – запитала Олена.
– Це я, Марія! Відкрийте!
Двері відчинилися. Квартира була невпізнанною: стіни блакитні, нова техніка, собака бігав, на підлозі іграшки для майбутньої дитини.
– Тітко, привіт! Заходьте, – сказав Тарас. – Ми вас чекали.
– Чекали? Ви мали виїхати! І чому замок поміняний?
– Мама сказала, що краще поміняти, бо старий ненадійний. А виїжджати… тітко, ми не можемо. Олена на шостому місяці, нам нікуди.
Марія сіла на стілець, відчуваючи запаморочення.
– Це моя квартира! Ви обіцяли!
Олена принесла чай.
– Тітко, не гнівайтеся. Ми заплатимо оренду. Галина сказала, що ви добра жінка.
Марія подзвонила Галині прямо звідти.
– Галино, приїжджай негайно! Твої діти захопили мою квартиру!
– Марієчко, я приїду завтра. Заспокойся, все владнаємо.
Наступного дня Галина приїхала з сумками – ніби на візит.
– Ну, от, Маріє, бачиш, як гарно стало? Блакитні стіни, нова пральна. Діти старалися.
– Галино, вони мали виїхати! Тепер я бездомна?
– Та ну, бездомна. Поживи на дачі ще, а взимку побачимо. Дитина буде, їм треба місце.
Марія не вірила своїм вухам.
– Ні! Я йду до юриста!
Галина засміялася.
– До юриста? За що? Вони ж родина. Петро заповів квартиру тобі, але морально – це наше.
Тут втрутився Тарас.
– Тітко, не треба юриста. Ми домовимося. Може, ви нам продасте квартиру? Ми візьмемо кредит.
– Продати? Нізащо!
Олена заплакала.
– Тітко, будьте людяні. Для дитини…
Марія вийшла, грюкнувши дверима. Вона пішла до сусідки, пані Ольги.
– Ольго, можна в тебе переночувати? Вони не пускають.
– Звичайно, Маріє. Я бачила, як вони господарюють. Собака, гості, шум. Жах.
Наступного дня Марія пішла до юриста.
– Пані Маріє, ситуація складна, – сказав юрист, молодий чоловік на ім’я Андрій. – Вони не мають права, але якщо зареєструвалися, то виселити важко. Треба суд.
– Зареєструвалися? – здивувалася Марія.
– Перевірте в ЖЕКу.
В ЖЕКу підтвердили: Тарас і Олена прописалися тимчасово, з дозволу Галини, яка підробила підпис Марії.
– Підробила? Це злочин! – вигукнула Марія.
– Так, але доведіть.
Марія подзвонила Галині.
– Ти підробила мій підпис?
– Ой, Маріє, то не підробка. Я просто підписалася за тебе, бо ти далеко. Для добра справи.
– Це шахрайство!
Галина образилася.
– Шахрайство? Ми родина! Ти егоїстка.
Марія подала до суду. Почалися слухання.
На першому засіданні Галина плакала.
– Суддя, Марія – вдова мого брата. Ми хотіли допомогти, а вона нас виганяє. Дитина на підході!
Тарас додав:
– Ми ремонтували, вкладали гроші. Тепер викидати нас?
Марія, з юристом, показала документи.
– Вони обіцяли тимчасово. Підробили підпис. Ось докази.
Суддя зітхнув.
– Справа сімейна. Спробуйте помиритися.
Але Марія не хотіла миритися. Вона жила в сусідки, спала на дивані, відчуваючи приниження.
Через місяць, у листопаді, появилася дитина – хлопчик, назвали Петриком, на честь діда.
Галина подзвонила.
– Маріє, у тебе онук! Ну, не онук, але племінник. Приходь подивитися.
Марія пішла, не втримавшись. Дитина була милою, але квартира – хаос: пелюшки, іграшки, собака.
– Вітаю, – сказала Марія. – Але виїжджайте.
Тарас зітхнув.
– Тітко, куди? Ми шукаємо квартиру, але дорого.
Олена додала:
– Залишайтеся з нами. Будемо жити разом.
– Ні, дякую.
Суд тривав. У грудні рішення: виселити Тараса з родиною, бо підробка підпису доведена.
Галина ридала в суді.
– Маріє, ти безсердечна! Петро б цього не пробачив!
Але Марія стояла твердо.
– Це моя квартира. Ви самі винні.
Виселення було драматичним. Поліція, сльози, крики.
– Тітко, як ви могли? – кричала Олена, тримаючи дитину.
– Ви самі довели, – відповіла Марія.
Тарас мовчав, пакуючи речі.
Галина приїхала допомогти.
– Маріє, ти пошкодуєш. Родина – це все.
Але Марія не пошкодувала рішення. Вона пошкодувала тільки те, що погодилася спочатку.
Квартиру довелося ремонтувати: повернути стіни в бежевий, викинути нову техніку (стару пральну знайшли на смітнику, відремонтували), собачі сліди прибрати.
Минуло два місяці. Марія сиділа на кухні, пила чай. Телефон задзвонив – Галина.
– Марієчко, привіт. Як ти? Ми з Тарасиком помирилися б?
– Ні, Галино. Досить.
Вона поклала слухавку. Нарешті спокій.
Але в глибині душі Марія знала: родина – це не завжди добро. Іноді це випробування.
Валентина Довга
