Старий будинок Маркіяна стояв на самому краї селища, і здавалося, що він тримається лише завдяки впертості свого господаря. Але всередині вирувало життя, яке більше нагадувало розбурханий вулик.
Маркіян, чоловік м’якої вдачі та залізного терпіння, примудрився за своє життя зробити неможливе: оселити під одним дахом двох своїх дружин і десятьох дітей.
— Маркіяне! Якщо твій Костик ще раз забере ляльку моєї Марійки, я за себе не відповідаю! — голос Ганни, першої дружини, прорізав ранкову тишу.
З кухні вигулькнула Олена, друга дружина, витираючи руки об фартух. Вона була молодшою, але в суперечках не поступалася ні на йоту.
— Твоя Марійка сама її кинула під стіл! Костик просто рятував іграшку від пилу. І взагалі, чому це він «твій»? Він — син нашого чоловіка!
— Нашого? — Ганна сплеснула руками. — Ти подивися на цей безлад! Десятеро дітей бігають хатою, як табун диких коней, а ти тільки й знаєш, що варення варити!
З кімнати вихопився справжній вихор. Старший син Ганни, Артем, намагався відібрати планшет у сина Олени, малого Дениска.
— Віддай, це мій черга! — кричав Артем.
— Тато сказав, що сьогодні я головний по іграх! — верещав Дениско, ховаючись за спідницю матері.
Маркіян, який у цей час намагався спокійно попити чаю в кутку, зітхнув.
— Діти, заспокойтеся. Ганно, Олено, ну навіщо ви знову починаєте? Хіба ми не домовилися про графік чергувань?
— Графік?! — в один голос вигукнули жінки.
— Твій графік працює так само, як старий годинник на ратуші — тобто ніяк! — Ганна підійшла ближче до чоловіка.
— Олена вчора не помила підлогу у вітальні, бо бачте, вона вчила з твоїм середнім, Павлусем, вірш про соловейка. А Павлусь — лінивий, як трутень!
— Як ти смієш називати мою дитину лінивою? — Олена обурено виставила вперед підборіддя. — Павлусь має хист до поезії, на відміну від твого Степана, який тільки й знає, що м’ячем вікна бити! До речі, Маркіяне, шибка у сараї знову розбита. Хто її склитиме?
— Я засклю, — тихо мовив Маркіян, але його ніхто не чув.
У коридорі почувся гуркіт — це п’ятеро молодших дітей вирішили, що кошик з білизною — це ідеальний корабель для подорожі океаном. Чиста білизна розлетілася по всій підлозі.
— О Боже! — Ганна схопилася за голову. — Я це прала три години! Олено, це твій Сашко веде цей корабель! Зупини його негайно!
— Мій Сашко? Там і твоя Софійка на борту! Вона — капітан, вона і винна! — парирувала Олена.
Сварка розгорілася з новою силою. Жінки згадали все: і підгорілу кашу минулого вівторка, і те, хто більше місця займає в шафі, і навіть те, чия черга вибирати колір штор.
— Ти завжди береш собі найкращі шматки м’яса для своїх дітей! — дорікала Ганна.
— А ти займаєш ванну на годину саме тоді, коли мені треба купати малюків! — не лишалася в боргу Олена.
Раптом у центрі кімнати почувся гучний «Трісь!». Усі завмерли. Наймолодша дитина, маленька Злата, стояла посеред руїн улюбленої вази Маркіяна. Вона подивилася на батька, потім на двох «мам», і зашморгала носом.
— Тато… я не хотіла… просто вони так голосно кричали…
У хаті запала незвична тиша. Маркіян підвівся, підійшов до доньки і взяв її на руки.
— Бачите? — спокійно сказав він, дивлячись на Ганну та Олену. — Ваші «війни» лякають дітей. У нас їх десять. Десять сердець, які дивляться на вас. Ви можете сперечатися за каструлі, але вони бачать лише те, що ви не можете знайти спокою.
Ганна подивилася на розкидану білизну, потім на Олену. Олена відвела погляд, поправляючи пасмо волосся.
— Добре, — видихнула Ганна. — Я зберу речі. Олено, допоможи мені, бо самій до вечора не впоратися. А ти, Маркіяне, йди склити шибку. Це хоча б принесе користь.
Олена кивнула, ледь помітно посміхнувшись кутиками вуст.
— Іди вже, миротворцю. А ми тут розберемося. Але врахуй: завтра сніданок готуєш ти на всіх дванадцятьох!
Маркіян вийшов на подвір’я, чуючи, як за спиною Ганна та Олена вже в два голоси сварять дітей за розкидані іграшки. Це була дивна, шумна, але все ж таки сім’я.
Світанок ще тільки торкався верхівок яблунь у садку, а Маркіян уже стояв посеред кухні, яка в напівтемряві здавалася полем майбутньої битви.
Напередодні він необачно погодився приготувати сніданок на всю свою ораву, і тепер дванадцять порожніх тарілок на столі дивилися на нього з німим докором.
— Так, головне — стратегія, — прошепотів він собі під ніс, розпалюючи плиту. — Десять дітей. Дві дружини. Одна сковорідка… Ні, сковорідок треба мінімум три.
Він почав діставати яйця. Одне, друге, десяте… На двадцятому він збився з рахунку. Раптом двері скрипнули, і на порозі з’явилася Ганна, схрестивши руки.
— Маркіяне, ти що, вирішив усю птахофабрику сьогодні винищити? — запитала вона, скептично піднявши брову. — Денис не їсть смажених яєць, йому треба тільки некруті. А Софійка взагалі хотіла вівсянку.
— Я впораюся, Ганно. Йди відпочивай, — бадьоро відказав він, хоча всередині вже зароджувалася паніка.
За хвилину на кухню «впливла» Олена, заспана, але, як завжди, готова до зауважень.
— Чому так пахне горілим маслом? Маркіяне, ти перегрів сковорідку! І не забудь, що Павлусь не терпить, коли жовток розтікається. Це ж трагедія на весь день буде!
— Жовток не розтікається, Денису некруті, Софійці кашу… — бурмотів Маркіян, намагаючись одночасно перевертати млинці, які він вирішив зробити «для масовки».
Раптом на кухню влетів перший десант — п’ятеро молодших.
— Тату, я хочу їсти! — закричав Сашко.
— А чому млинці криві? — запитала Марійка, тицяючи пальцем у тарілку.
— Вони не криві, вони — авторської форми! — захищався батько.
— Маркіяне, подивися, що ти робиш! — Ганна підскочила до плити. — Ти сиплеш сіль у каву, а цукор у кашу! Ти взагалі притомний?
— Я просто експериментую! — вигукнув Маркіян, відчуваючи, як піт котиться по спині. — Чому ви обидві стоїте над душею? Ви ж казали, що дасте мені спокій!
— Ми не можемо дивитися, як гине наш стратегічний запас продуктів! — Олена відсунула його стегном від плити. — Ганно, бери черпак, каша зараз втече!
— Я сама розберуся з кашею, Олено! Ти краще стеж за своїми млинцями, вони в тебе завжди як підошва! — відрізала Ганна.
— Мої млинці — найкращі в цьому домі, і ти це знаєш! Просто Маркіян уже встиг зіпсувати тісто! — Олена вихопила миску.
Поки жінки почали звичну словесну дуель за право володіння ополоником, діти зрозуміли, що сніданок затримується. У вітальні почалася справжня війна за стільці.
— Це мій стілець! — кричав Артем.
— Ні, мій, я перший прийшов! — відбивався Степан.
Почувся гуркіт — хтось перекинув глечик з молоком.
Маркіян заплющив очі на секунду. Він зрозумів: його план «тихого сніданку» провалився з тріском.
— ТИША! — гаркнув він так, що навіть муха на склі припинила дзижчати.
Усі завмерли. Ганна з ополоником у руці, Олена з рушником, і десятеро дітей, що застигли в найкумедніших позах.
— Значить так, — спокійно, але твердо почав Маркіян. — Ганно, ти робиш каву на трьох дорослих. Олено, ти досмажуєш млинці.
Діти — Артем і Степан прибирають молоко. Інші — сідають за стіл і мовчать, поки тарілка не опиниться перед носом. Якщо я почую ще хоч один коментар про «криві млинці» або «лінивого Павлуся» — сьогодні всі йдуть полоти город замість мультфільмів. Зрозуміло?
У хаті запала така тиша, якої Маркіян не чув з моменту свого весілля (першого). Ганна й Олена перезирнулися. Вперше за довгий час у їхніх очах не було виклику — лише мовчазна згода перед обличчям справжнього «головнокомандувача».
За п’ятнадцять хвилин вся родина сиділа за столом. Було чути лише стукіт ложок об тарілки. Маркіян сів на чолі столу, відпив кави (яка все ж таки була трохи солоною) і посміхнувся.
— Смачного, родино, — сказав він.
Ганна тихо підсунула Олені масло. Олена кивнула і передала Ганні серветки. Це не був мирний договір на віки, але це було перемир’я, скріплене ароматом пригорілих млинців і спільною відповідальністю за десятьох маленьких бешкетників.
Ідея пікніка народилася в голові Маркіяна в ту коротку хвилину затишшя, коли всі сиділи за столом і жували млинці. Він наївно вважав, що свіже повітря та простір втихомирять буйну вдачу його великої родини. О, як же він помилявся.
Збори почалися з хаосу. Хаос, власне, ніколи не покидав цей будинок, але цього разу він набув епічних масштабів.
— Де мій купальник?! — верещала Ганна, вивертаючи шафу в спальні. — Маркіяне, ти знову засунув мої речі на саму гору!
— Ганно, я твої речі взагалі не чіпав! — відгукнувся Маркіян з двору, де намагався втиснути в стару «Волгу» м’ячі, вудки та кошик з їжею.
На ґанок вийшла Олена, тримаючи на руках малу Злату, а поруч неї плуталися ще троє молодших. Вона була в капелюсі з широкими крисами і виглядала так, наче збиралася на прийом до королеви, а не на річку.
— Ганно, твій купальник висить на мотузці на вулиці. Вчора ж прали! — крикнула Олена. — І взагалі, чому ми збираємося так довго? Я думала, ми виїдемо на світанку!
— На світанку ми тільки снідали твоїми млинцями, які неможливо було проковтнути! — відрізала Ганна, вибігаючи на ґанок і хапаючи купальник з мотузки.
Діти, відчувши запах пригоди, бігали хатою та двором, як мурахи, яким зруйнували мурашник. Старший Артем намагався відібрати у Степана сонцезахисні окуляри.
— Віддай, це мої! — кричав Артем.
— А я сказав, що вони спільні! У нас все спільне, хіба ні? — дражнився Степан.
Павлусь, «поет», стояв осторонь і з сумним виглядом дивився на небо.
— Небо сьогодні кольору забутої мрії… — прошепотів він.
— Павле! — гаркнула Ганна. — Бери відро і неси до машини, «мрія» ти наша!
Через дві години, коли сонце вже піднялося високо, «Волга» Маркіяна нарешті виїхала за ворота. У машині сиділи Маркіян, дві дружини та п’ятеро наймолодших дітей.
Ганна та Олена, затиснуті дітьми, мовчали, але їхні погляди могли б плавити метал. Інші п’ятеро старших дітей їхали на велосипедах позаду, піднімаючи хмари пилу.
Коли вони нарешті дісталися річки, Маркіян відчув полегшення. Але воно було недовгим.
— Де моє місце для засмаги? — запитала Ганна, оглядаючи берег. — Олено, не смій розстилати своє покривало там, де я завжди лежу!
— Хто встиг, той і ліг! — кинула Олена, розгортаючи величезний рушник прямо по центру галявини.
— Ах так?! Маркіяне, ти бачиш це безчинство?! — закричала Ганна.
Маркіян тільки махнув рукою і пішов ставити вудки. Діти з радісними криками кинулися у воду. Артем і Дениско миттєво почали бризкати один в одного, і бризки полетіли прямо на Оленину сукню.
— Ви що, здуріли?! — вибухнула Олена. — Я тільки-но вдягла! Ганно, це твій Артем почав! Зупини його!
— Він просто дитина, яка радіє річці! А ти приїхала сюди як на подіум! Могла б і простіше одягнутися! — парирувала Ганна, допомагаючи малій Марійці шукати мушлі.
Раптом з боку води почувся переляканий вигук: «Тату! Дениско не вміє плавати на глибокому!»
Ганна й Олена, миттєво забувши про сварку, кинулися до води. Олена, в своїй розкішній сукні, першою вскочила у річку, хапаючи сина за руку. Ганна підхопила його з іншого боку. Маркіян, який уже був на півдорозі, зупинився.
Жінки витягли Дениска на берег. Він був наляканий, але цілий.
— Мамо… — прошепотів він, дивлячись на Олену.
— Я тут, я тут, — притискала його до себе Олена, її капелюх плавав десь біля берега.
Ганна підійшла ближче, поклала руку на плече Олені.
— Все добре. Він живий. Ти — молодець, — тихо сказала вона.
Олена підняла очі на Ганну. У них більше не було ворожнечі. Тільки спільний переляк і спільна полегшення.
День схилявся до вечора. Діти, втомлені, сиділи навколо вогнища, де Маркіян смажив сосиски. Ганна та Олена сиділи на одному покривалі, разом загортаючи Дениска в теплий рушник.
— Знаєш, — мовила Олена, дивлячись на вогонь, — твоя Софійка сьогодні назбирала найкрасивіші мушлі для Марійки. Вони справді дружать.
Ганна посміхнулася.
— А твій Сашко допомагав Артему полагодити ланцюг на велосипеді. Наші діти… вони кращі за нас.
Маркіян дивився на своїх двох дружин, які сиділи пліч-о-пліч, і на десятих дітей, які нарешті були спокійними. Його дім на два береги був галасливим, неспокійним, сповненим сварок і суперечок, але в моменти справжнього випробування він ставав єдиним цілим.
Він підняв шампур з сосискою.
— За нас. За нашу велику, божевільну родину, — сказав він.
І, на диво, ні Ганна, ні Олена не заперечили. Вони просто посміхнулися — кожна по-своєму, але в одному напрямку.
Навіть якщо завтра вони знову почнуть сваритися за підлогу чи варення, сьогодні на березі річки панував мир. Слабкий, але мир. І для Маркіяна це було найбільшою перемогою.
Галина Червона
