— Марку, я не розумію твоїх претензій. Ми з батьком дали вам сімдесят відсотків вартості цієї квартири в центрі Львова. Хіба це забагато — попросити, щоб у вітальні стояли меблі, які подобаються мені, а не ці ваші пластикові стільці? І взагалі, чому в мене досі немає дубліката ключів?
Львів — місто, де традиції та родинні зв’язки цінуються понад усе. Марк і Олена були класичною парою «молодої інтелігенції»: він — талановитий реставратор, вона — викладачка іноземних мов. Вони мріяли про власне гніздечко, але реальність орендних квартир на Сихові з «бабусиним» ремонтом пригнічувала.
На допомогу прийшли батьки Марка. Степан Йосипович, власник антикварної крамниці, та пані Софія, жінка, чиє слово в родині було законом, загорнутим у шовкову хустинку.
— Діти, — почала пані Софія під час недільного обіду в ресторані «Атляс», — ми зі Степаном вирішили. Досить вам поневірятися по чужих кутках. Ми додамо вам грошей на квартиру. І не де-небудь, а в австрійському люксі біля парку Франка. Це інвестиція в наш рід.
— Мамо, тату, це неймовірно! — Марк сяяв від щастя. — Ми повернемо, як тільки зможемо.
— Ой, Марку, не кажи дурниць, — лагідно посміхнулася мати. — Ми ж одна сім’я. Нам важливо, щоб ви жили достойно. Тільки… давайте ми з татом допоможемо з вибором, щоб ви не купили якусь новобудову з картону.
Олена відчула перший тривожний сигнал ще на етапі переглядів. Кожен варіант, який подобався їй — світлий, мінімалістичний, із великими вікнами — пані Софія відкидала з гримасою жаху.
— Оленочко, ну що це за скандинавський стиль? Це ж як у лікарні! — вигукувала вона. — У такому будинку має бути історія, дух Львова! Ось ця квартира на другому поверсі — високі стелі, ліпнина, пічки-каміни. Це статус!
— Пані Софіє, але там ремонт коштуватиме як ще одна квартира, — намагалася заперечити Олена. — І нам з Марком ближче сучасний дизайн…
— Дитинко, ти ще молода і не розумієш, що таке справжня цінність. Степане, виписуй завдаток. Ми беремо цю.
Марк лише розвів руками: «Оленко, ну вони ж платять більшу частину. Давай не будемо сперечатися, це ж розкішний район». Так молодята стали власниками «статусного» житла, яке вони не могли собі дозволити, і в якому не могли нічого вирішувати.
Ремонт став справжнім випробуванням. Пані Софія з’являлася на об’єкті щодня, раніше за майстрів. Вона власноруч обирала колір стін (тільки «палена умбра» або «королівський беж»), замовляла важкі штори з китицями і заборонила зносити стару перегородку, бо «це ж архітектурна спадщина».
— Марку, я більше не можу! — плакала Олена ввечері. — Вона замовила в спальню ліжко з балдахіном! Я почуваюся як у музеї, а не вдома. Це наша квартира чи її філія антикварної лавки?
— Оленко, сонечко, потерпи. Мама хоче як краще. Вона стільки грошей вклала… Як я їй скажу «ні»? Вона відразу хапається за серце і каже, що ми невдячні.
Одного разу, повернувшись з роботи, Олена застала вдома пані Софію, яка розставляла на кухні сервіз.
— Ой, Оленочко, ти вже прийшла? Я тут ключі собі зробила, ну, про всяк випадок. Раптом квіти полити чи перевірити, чи праска вимкнена. Ви ж такі забудькуваті.
— Ви зробили дублікат ключів без нашого відома? — голос Олени затремтів.
— А що тут такого? — пані Софія щиро здивувалася. — Це ж і наше майно також. Ми з батьком маємо право зайти в гості до рідного сина.
Після переїзду життя перетворилося на реаліті-шоу під наглядом. Пані Софія могла зайти о восьмій ранку в суботу зі словами: «Я принесла свіжі круасани, чому ви ще спите? Це нездорово!». Вона переставляла посуд у шафах, бо «так логічніше», і давала поради, як Олені треба одягатися, щоб «відповідати такому інтер’єру».
Конфлікт досяг піку, коли Олена завагітніла.
— Оленочко, я вже пригледіла няню, — заявила свекруха за чаєм. — Пані Стефа, дуже порядна жінка з Борислава. І дитячу кімнату ми зробимо в темно-зелених тонах, це заспокоює.
— Досить! — Олена поставила чашку так різко, що кришталь дзижчав. — Це наша дитина. І наша кімната. Ми самі виберемо няню і колір стін. І будь ласка, пані Софіє, поверніть ключі. Ви не можете приходити сюди без дзвінка.
У кімнаті запала така тиша, що було чутно, як на площі Ринок дзвонить ратуша. Пані Софія повільно піднялася, притиснула хустинку до губ.
— Степане… ти чув? — прошепотіла вона чоловікові. — Ми їм — усе. Найкращі роки, гроші, душу… А нас виставляють за двері, як злодіїв. Марку, ти теж так думаєш? Ти дозволиш цій жінці так принижувати твою матір?
— Олено, ну нащо ти так різко? — Марк опустив голову. — Мама просто хоче допомогти…
Того вечора вдома відбулася грандіозна сварка. Олена поставила ультиматум: або вони продають цю квартиру, віддають батькам гроші і купують маленьку однушку в кредиті, але свою, або вона йде до своїх батьків.
— Ти не розумієш, Марку! — кричала вона. — Вони купили не квартиру, вони купили нас! Кожна ця штора — це кайдани. Ми не живемо своїм життям, ми граємо ролі в спектаклі твоєї мами. Я не хочу, щоб моя дитина росла в атмосфері «вічного боргу».
Марк усю ніч ходив по квартирі. Він дивився на дорогі шпалери, на камін, на ліпнину. І раптом він відчув те саме — це місце було йому чужим. Воно пахло не любов’ю, а контролем.
Наступного дня Марк прийшов до батьків. Степан Йосипович мовчки протирав старе срібло, а пані Софія лежала на канапі з компресом.
— Тату, мамо. Ось ключі. Ми з Оленою виїжджаємо.
— Що?! — пані Софія підскочила, забувши про «мігрень». — Куди? У ту діру на околиці? Після всього, що ми зробили?
— Так. Ми вдячні за допомогу, правда. Але ми не можемо платити за неї своєю свободою. Квартиру продавайте, гроші забирайте собі. Ми повернемо ту частину, яку вже встигли витратити на ремонт, поступово.
— Ти невдячний хлопчисько! — закричала свекруха. — Я тебе прокляну! Ти проміняв матір на цю… вчительку!
Переїзд був важким. Вони зняли маленьку квартиру на околиці, де зі стін обсипалася штукатурка, а меблі були зі старого складу. Батьки Марка оголосили їм повний бойкот. Пані Софія видалила Марка з друзів у соцмережах і заборонила родичам згадувати його ім’я.
Перші місяці були фінансовим пеклом. Марк брав підробітки, Олена вела уроки по зуму до пізньої ночі, незважаючи на живіт. Але вечорами, сидячи на старому дивані з горнятком дешевого чаю, вони вперше за довгий час сміялися.
— Дивись, Оленко, — Марк показував на стіну. — Я тут поличку прибив. Сам. І вона крива. І твоя мама не прийде її перевіряти нівеліром.
— Вона прекрасна, Марку. Бо вона наша.
Минуло два роки. У Марка і Олени народився син Павлик. Батьки Марка не привітали їх ні з народженням, ні з першим роком дитини. Квартира біля парку Франка стояла зачиненою — пані Софія не хотіла її продавати, сподіваючись, що «блудний син приповзе на колінах».
Але син не приповз. Він став успішним реставратором, відкрив власну майстерню. Про їхню родину у Львові почали говорити як про людей, що «зробили себе самі».
Одного дня Степан Йосипович прийшов до Марка в майстерню. Він виглядав дуже старим і втомленим.
— Марку… Мама дуже сумує. Вона не скаже цього ніколи, горда занадто. Але вона щодня переглядає фотографії Павлика, які знаходить в інтернеті. Квартиру ми продали. Гроші лежать на рахунку — на освіту онука. Ми не будемо більше втручатися. Просто… дозволь нам іноді бачити малого.
Вони почали спілкуватися знову. Дуже обережно, як люди, що ходять по тонкому льоду. Пані Софія тепер, заходячи в гості в нову, вже власну квартиру сина, зціплювала зуби, щоб не прокоментувати колір фіранок. Вона зрозуміла: краще бути бабусею в «лікарняному» скандинавському інтер’єрі, ніж самотньою королевою в антикварному музеї.
Марк і Олена винесли свій урок: найдорожчий подарунок — це той, за який не треба платити своєю особистістю. А у Львові, на площі Ринок, як і раніше, п’ють каву. Тільки тепер Марк знає: гіркий присмак має не кава, а допомога, яка вимагає в замін твою душу.
