Сонце заглядало у вікна старої київської квартири так само безцеремонно, як і кур’єр, що притягнув три величезні коробки. Три сестри — Марта, Ліза та Софія — стояли над ними, як над скринями з піратським скарбом, от тільки замість золота там була італійська любов їхньої мами, густо пересипана сімейними претензіями.
— Чур, найбільша моя! — Марта, старша, вже вчепилася в коробку з написом «Per la mia primogenita» (Моїй первістці).
— З якого це дива? — Ліза, середня, різко відштовхнула руку сестри. — Ти вже минулого разу «випадково» забрала кашеміровий светр, який мама купувала мені. Мама завжди пише «найбільша», бо знає, що ти все гребеш під себе!
— Дівчата, заспокойтеся, — пропищала молодша Софія, марно намагаючись протиснутися між двома розлюченими фуріями. — Там підписано імена. Давайте просто відкриємо.
Марта першою роздерла скотч. З коробки вдарив запах дорогої шкіри та прянощів. Вона витягла… величезну головку витриманого пармезану, три пляшки оливкової олії та набір каструль з нержавійки.
— Каструлі?! — Марта мало не впустила кришку. — Вона знущається? Я дизайнерка, я творча особистість! Нащо мені цей металобрухт? Вона що, натякає, що я маю засісти на кухні й варити борщі своєму колишньому, щоб він повернувся?
— Мама просто знає, що твій холодильник — це сейф для йогуртів, — уїдливо кинула Ліза, відкриваючи свою коробку. — О! А ось це — стиль. Це клас.
Ліза витягла шовкову сукню кольору стиглої оливи та пару туфель на таких шпильках, що ними можна було б колоти лід.
— Ти з глузду з’їхала? — Марта аж почервоніла. — Тобі сукню від Valentino, а мені — черпак?! Лізо, ти ж навіть з дому не виходиш, ти фрілансерка, ти в піжамі працюєш! Ти в цих туфлях тільки до туалету дійдеш і зламаєш собі щиколотку. Віддай, вона мені за кольором до очей підходить.
— Навіть не думай! — Ліза притиснула сукню до себе. — Це нагорода за те, що я хоча б слухаю мамині скарги по вайберу по три години, поки ти «зайнята на дедлайнах». Мама бачить, хто з нас справжня леді, а хто — куховарка в душі.
— Я — куховарка?! — Марта схопила ополоник і змахнула ним, як мечем. — Яка несправедливість! Софіє, ну скажи їй!
Софія тим часом мовчки розпакувала свою, найменшу коробку. Вона дістала звідти… пакунок сушеного перцю чилі, стару запилену книгу рецептів італійською та конверт.
— О, — Ліза пирснула зі сміху. — Соні дістався гербарій. Мама, мабуть, вирішила, що ти занадто прісна, от і прислала перчику, щоб ти хоч трохи ожила.
— Замовкніть обидві! — раптом крикнула Софія, і сестри заціпеніли. Молодша рідко підвищувала голос.
— Ви тільки подивіться на це. Марто, вона прислала тобі ці каструлі, бо написала в листі:
«Моїй любій Марті, щоб вона нарешті відкрила ту маленьку ресторацію, про яку мріяла в дитинстві, і перестала малювати логотипи за копійки».
Марта опустила ополоник. Її очі заблищали.
— А тобі, Лізо, — Софія повернулася до середньої, — вона прислала сукню, бо додала примітку: «Для моєї красуні, щоб вона нарешті вийшла з тіні монітора і пішла на побачення з тим симпатичним сусідом, про якого вона мені вуха прожужала».
Ліза густо почервоніла і раптом дуже зацікавилася швами на сукні.
— А тобі що? — тихо запитала Марта. — Перець і стара книга?
Софія відкрила конверт і витягла звідти квитки на літак до Мілана.
— Тут написано: «Софіє, ти єдина вивчила мову. Приїжджай, допоможеш мені розібратися з документами на купівлю нашої маленької оливкової ферми. А перець — це для твого характеру, щоб ти не давала цим двом сісти собі на голову, поки мене немає».
У квартирі запала тиша. Марта подивилася на свої каструлі вже не як на тягар, а як на блискуче майбутнє. Ліза обережно приміряла туфлю, хоча та була їй трохи завузька.
— Знаєте що? — сказала Марта, впираючи руки в боки. — Якщо я маю відкривати ресторан, то ви мені допомагатимете. Лізо, ти в цій сукні будеш хостес. З такою фізіономією — тільки гостей відлякувати, але сукня врятує.
— Ах ти ж… кухарка недороблена! — засміялася Ліза. — Тільки якщо Софія привезе нам справжніх оливок з маминої ферми.
— Привезу, — посміхнулася Софія, ховаючи квитки в кишеню. — Але спочатку — вимийте підлогу, бо ви розкидали пінопласт по всій хаті, поки билися за шмотки.
Сестри перезирнулися, готові знову почати суперечку про те, чия черга прибирати, але запах італійського перцю та нове життя вже лоскотали їм ніздрі, обіцяючи, що ця сварка — далеко не остання, але точно найсмачніша.
Ліза стояла перед дзеркалом, проклинаючи той день, коли мама вирішила, що вона — «італійська діва». Сукня кольору стиглої оливи облягала фігуру так щільно, що кожен вдих здавався розкішшю, а туфлі… туфлі були знаряддям тортур, замаскованим під високу моду.
— Ти йдеш на побачення чи на страту? — Марта зазирнула в кімнату, жуючи селеру. — Обличчя простіше зроби. Сусід Артем — хлопець простий, він не звик до такого драматичного виразу «я зараз знепритомнію від нестачі кисню».
— Тобі легко казати! — прошипіла Ліза, намагаючись не ворушити плечима. — Ти у своїх нових каструлях цілими днями качине конфі тушкуєш, а мені треба тримати спину і не впасти на сходах. Софіє, допоможи мені з застібкою!
Софія, яка вже пакувала валізу до Італії, підійшла і критично оглянула сестру.
— Мама знала, що робить. Ти в цій сукні виглядаєш як головна героїня фільму Фелліні. Тільки не здумай замовляти пасту з томатами — один ляп, і твоє «Valentino» стане «Ketchup Edition».
Дзвінок у двері пролунав як гонг на боксерському рингу. Ліза здригнулася, ледь не вибивши собі око щіточкою для вій.
— Іди відчиняй! — Марта штовхнула Лізу ліктем. — Тільки йди красиво, а не як пінгвін на льоду.
Ліза зробила перший крок. Потім другий. На третьому ліва туфля видала зловісний хрускіт.
— Якщо я впаду і розіб’ю носа, я подам на маму в суд, — прошепотіла вона, відчиняючи двері.
На порозі стояв Артем. У руках він тримав… коробку з піцою та пляшку. Побачивши Лізу, він заціпенів. Його очі повільно промандрували від шовкових бретелей до десятисантиметрових шпильок.
— Оу… — видавив він. — Я думав, ми подивимося «Дюну» і просто посидимо… А ти… ти виглядаєш так, ніби ми зараз летимо в Ла Скала. Я в кедах, Лізо.
— А я тобі казала! — крикнула з кухні Марта. — Знімай ці лабутени, Лізо, він тебе боїться!
— Замовкни, Марто! — огризнулася Ліза, натягнувши на обличчя найчарівнішу посмішку, на яку була здатна. — Артеме, не звертай уваги. Це просто… італійський настрій. Заходь. Але піцу доведеться їсти дуже обережно.
Через годину ситуація загострилася. Артем сидів на дивані, боячись поворухнутися, щоб не зачепити «високу моду», а Ліза сиділа рівно, як статуя, відчуваючи, що корсет сукні починає перемагати її.
— Слухай, — не витримав Артем, — ти дуже гарна. Чесно. Але ти сидиш так, ніби проковтнула лом. Може, переодягнешся в те, у чому можна… ну, дихати?
— Ні! — відрізала Ліза. — Мама прислала цю сукню не для того, щоб вона висіла в шафі. Це символ мого виходу в світ!
— Тоді виходь! — знову вставила свої п’ять копійок Марта, проходячи повз із черговою сковорідкою. — Йдіть гуляти в парк! Там якраз сонце сідає. Тільки дивись, Артеме, якщо вона підверне ногу, нестимеш її на руках через весь район.
— Я її й так можу нести, — буркнув Артем, підводячись. — Йдемо?
Ліза героїчно кивнула. Вихід із квартири нагадував спуск із Евересту. Софія та Марта спостерігали за ними через щілину в дверях.
— Ставлю сто гривень, що вона зніме туфлі біля першого ж фонтану, — шепнула Софія.
— Ставлю двісті, що вона змусить його купити їй пластирі в першій же аптеці, — відповіла Марта.
Через двадцять хвилин телефон Софії завібрував. Повідомлення від Лізи: «Він несе мої туфлі в руках, я йду боса по траві. Він такий милий! Мама була права щодо нього, але скажіть їй, що наступного разу нехай присилає кросівки!»
Сестри перезирнулися і розреготалися. Італійський «перчик» подіяв саме так, як треба: вибив усіх із зони комфорту, залишивши після себе приємний післясмак сімейного божевілля.
Аеропорт Мілана зустрів сестер спекою, запахом еспресо та італійським хаосом. Мама стояла біля виходу, розмахуючи солом’яним капелюхом так енергійно, ніби саджала літак на злітну смугу.
— Мої дівчатка! Bellissime! — вона кинулася обіймати їх усіх водночас, ледь не збивши Марту з ніг її ж власною дорожньою сумкою. — Марто, ти схудла, де твої щоки? Лізо, боже, ти в кросівках? Софіє, скажи їм, що в Італії так не ходять!
— Мамо, ми тільки з літака! — засміялася Софія, намагаючись виплутати волосся з маминих сережок. — Давай спочатку доїдемо до твоєї ферми.
Коли старенький «Фіат» під’їхав до пагорба, де розкинулася оливкова роща, сестри замовкли. Маленький кам’яний будинок з терасою виглядав як з картинки, але… поруч стояв величезний іржавий трактор і гора ящиків.
— Мамо, — Марта першою вийшла з машини, при мруживши очі. — Ти казала, що це «маленька ферма». Тут роботи на цілий полк! Де обіцяний відпочинок і апероль на терасі?
— Апероль буде після збору врожаю! — мама бадьоро ляснула Марту по плечу. — Марто, ти ж хотіла ресторан? Ось тобі продукти прямо з дерева. Лізо, ти хотіла вийти з дому? Ось тобі сонце, засмагнеш так, що жоден фільтр в інстаграмі не знадобиться. Софіє, а ти… ти йди перевіряй рахунки, бо цей синьйор Джузеппе намагається продати мені добрива за ціною золота!
— Я так і знала! — Ліза кинула свою валізу просто в пилюку. — Це була пастка! Ті посилки… каструлі, сукня… це був просто кастинг на безкоштовну робочу силу! Мамо, ти геній маніпуляції!
— Яка маніпуляція? — мама театрально приклала руку до серця. — Це сімейний бізнес! Гроші на твою сукню, Лізо, я відкладала пів року, щоб ти зрозуміла: ти варта найкращого. А каструлі Марті — це професійний інструмент! Ну що ви стоїте? Живо переодягайтеся. Марто, на кухні чекає мішок борошна, будемо вчитися робити справжню пасту.
— Я не буду робити пасту в сорок градусів спеки! — вигукнула Марта.
— Будеш, — відрізала мама, — бо інакше на вечерю отримаєш тільки оливкову кісточку.
Вечір настав раптово, принісши прохолоду і запах розмарину. Сестри сиділи на терасі, втомлені, з мозолями на руках, але дивно спокійні. На столі стояла величезна тарілка пасти, яку Марта зварила в тих самих «маминих каструлях».
— Знаєте, — Софія відпила ковток вина, — а мама таки мала рацію. Тобі, Марто, пасує борошно на носі більше, ніж дизайн логотипів.
— А тобі, Лізо, — додав голос мами з темряви саду, — пасує цей рум’янець більше, ніж світло монітора.
Ліза поглянула на свої руки, забруднені землею, і посміхнулася.
— Мамо, а ти знала, що Артем допоміг мені вибрати ці кросівки перед від’їздом? Він сказав, що в них зручніше втікати, якщо ти змусиш мене працювати.
— Розумний хлопець, — мама вийшла на світло лампи. — Треба було присилати йому не перець, а пляшку.
— Наступного разу, мамо, — засміялася Марта, підкладаючи всім добавку. — Наступного разу ми самі все привеземо. Але тільки якщо ти пообіцяєш більше ніяких «сюрпризів» у посилках.
Мама хитро прижмурилася і промовчала. У її кишені вже лежав буклет про невеликий виноградник на Сицилії, який терміново потребував «трьох енергійних дівчат і багато терпіння».
Валерія Тодоренко
