Марта сиділа на кухні своєї старої квартири в Харкові, дивлячись на трьох своїх дітей, які гралися на підлозі. Старшому, Андрійку, було вісім, середній Каті — шість, а маленькій Ані — всього чотири.
Вони малювали кольоровими олівцями, сміючись і сварячись по-дитячому. Марта посміхнулася, але в очах її була втома.
Після розлучення з чоловіком три роки тому, вона працювала на двох роботах: вранці в магазині, ввечері — фрілансером, пишучи тексти для сайтів. Життя було важким, але стабільним.
Квартира, яку вона успадкувала від бабусі, була їхнім єдиним прихистком.
Двері відчинилися, і ввійшла мати Марти, Галина Іванівна. Їй було шістдесят, але виглядала молодшою: фарбоване волосся, яскравий макіяж і нова сукня.
«Марто, доню, ти не уявляєш, що сталося!» — вигукнула вона, сяючи від радості.
Марта підвелася, обіймаючи матір. «Мамо, ти така щаслива. Що трапилося? Знову виграла в лотерею?»
Галина засміялася. «Краще! Я зустріла чоловіка. Його звати Василь. Він удівець, має свій бізнес — ремонтує машини. І він такий уважний! Запросив мене на вечерю в ресторан. Давно я не відчувала себе такою бажаною».
Марта посміхнулася. «Рада за тебе, мамо. Тільки будь обережна. Після тата ти заслуговуєш на щастя, але чоловіки бувають різні».
«Ой, не бурчи, доню. Василь — не такий, як твій колишній. Він серйозний. І в нього є син, Олег. Хлопцеві двадцять п’ять, працює в банку. Розумний, як тато».
Діти підбігли до бабусі, обіймаючи її. «Бабусю, принесла цукерки?» — запитала Катя.
Галина витягла з сумки пакунок. «Звичайно, мої скарби. А тепер біжіть гратися, бо бабуся з мамою поговорять».
Того вечора Марта лягла спати з теплим відчуттям. Мати заслужила на щастя після років самотності. Але щось у її словах про Василя турбувало. «Бізнес, син у банку… Звучать надто ідеально», — подумала вона.
Минуло кілька тижнів. Галина приходила частіше, завжди з подарунками для дітей і розповідями про Василя.
«Уявляєш, Марто, Василь хоче, щоб ми одружилися! — сказала вона якось за чаєм. — Він каже: „Галино, ти — моя доля.
Давай жити разом, у моїй квартирі. Вона велика, з садом“».
Марта здивувалася. «Так швидко? Ви знайомі всього місяць. А що з нашою квартирою? Ти ж тут живеш зі мною».
Галина махнула рукою. «Ой, доню, ти ж доросла. У тебе діти, робота. Я переїду до Василя, а квартира залишиться тобі. Ти ж і так тут господиня».
Марта полегшено зітхнула. «Добре, мамо. Головне, щоб ти була щаслива».
Але незабаром все змінилося. Одного вечора Галина прийшла схвильована.
«Марто, треба поговорити серйозно. Василь… у нього проблеми. Його син, Олег, взяв кредит на бізнес, але щось пішло не так. Тепер банк тисне, хочуть забрати майно».
Марта нахмурилася. «І що? Це їхні проблеми, мамо».
Галина взяла її за руку. «Доню, ти не розумієш. Василь каже, що якщо ми допоможемо Олегу, то все буде добре. Олег — хороший хлопець, просто помилився. Василь просить, щоб я позичила гроші… або, краще, заклала квартиру».
Марта відсахнулася. «Що?! Мамо, це наша квартира! Бабусина спадщина! Я з дітьми тут живу. Ти не можеш!»
«Ти егоїстка! — вигукнула Галина. — Василь — мій шанс на щастя. А Олег — як син для мене. Він обіцяє повернути все з відсотками. Це тимчасово. Підпиши папери, доню. Я не можу без тебе, бо квартира на твоє ім’я».
Марта похитала головою. «Ні, мамо. Я не ризикуватиму майбутнім дітей заради чужого сина».
Галина заплакала. «Ти мене не любиш. Після всього, що я для тебе зробила… Я тебе виростила одна, після того, як батько пішов. А тепер ти мене кидаєш?»
Марта обійняла матір. «Мамо, я люблю тебе. Але це божевілля. Давай подумаємо інше рішення».
Але Галина не вгамовувалася. Кожного дня вона приходила з новими аргументами. «Василь каже, що Олег знайде інвестора за місяць». «Олег такий талановитий, просто не пощастило». «Якщо не допоможемо, Василь мене покине».
Діти відчували напругу. Андрійко запитав: «Мамо, чому бабуся плаче?»
«Все добре, синочку. Дорослі справи», — відповіла Марта, але серце стискалося.
Нарешті, після тижня сліз і вмовлянь, Марта здалася. «Гаразд, мамо. Але тільки позика під заставу, не продаж. І нехай Олег підпише договір про повернення».
Галина сяяла. «Доню, ти найкраща! Василь буде такий вдячний».
Вони пішли до нотаріуса. Марта підписала папери, відчуваючи холод усередині. Квартира тепер була заставою за кредит Олега на 500 тисяч гривень.
«Дякую, Марто, — сказав Василь, тиснучи їй руку. Він був високий, з сивою бородою і хитрими очима. — Ти врятувала мою родину. Олег поверне все, обіцяю».
Олег, худорлявий хлопець з модною зачіскою, посміхнувся. «Тітко Марто, ви не пошкодуєте. Я вже маю план».
Марта кивнула, але не вірила.
Минуло два місяці. Галина переїхала до Василя. Марта жила з дітьми, працювала, сподівалася на повернення грошей. Але дзвінки від матері ставали рідшими.
Одного дня подзвонив банк. «Пані Марто, ваш кредит прострочено. Якщо не заплатите, ми заберемо заставу».
Марта похолола. «Який кредит? Я не брала!»
«Ви підписали заставу. Боржник — Олег Васильович. Він не платить уже місяць».
Марта подзвонила матері. «Мамо, що відбувається? Олег не платить!»
Галина зітхнула. «Доню, в Олега проблеми. Бізнес не пішов. Але Василь каже, що все владнає».
«Мамо, банк хоче забрати квартиру! Ми з дітьми опинимося на вулиці!»
«Не перебільшуй. Василь знайде вихід. Він мене любить».
Марта поїхала до них. Василь відчинив двері. «Марто, заспокойся. Олег шукає роботу. Потерпи».
«Потерпіти?! — вигукнула Марта. — Це моя квартира! Мої діти!»
Олег вийшов з кімнати. «Тітко, вибачте. Я не думав, що так вийде. Але кредити… їх більше, ніж я казав. Мільйон».
Марта отетеріла. «Більше?! Ви обманули нас!»
Галина втрутилася. «Доню, не кричи. Олег — жертва. Банк його підставив».
«Мамо, це ти мене підставила! Заради чужого сина!»
Василь нахмурився. «Марто, ти егоїстка. Галина — моя дружина тепер. Ми родина».
Марта пішла, плачучи. Вона найняла адвоката, але той сказав: «Папери підписані. Застава дійсна. Якщо не заплатите, втратите квартиру».
Минуло ще місяць. Банк надіслав повістку. Марта боролася, просила розстрочку, але марно. Олег зник, Василь і Галина уникали дзвінків.
Одного ранку прийшли виконавці. «Пані, ви маєте виселитися. Квартира йде на аукціон».
Діти плакали. «Мамо, куди ми підемо?» — запитала Аня.
Марта обійняла їх. «Не бійтеся. Ми знайдемо новий дім».
Вони переїхали до подруги тимчасово. Марта працювала ще більше, шукаючи житло. Але з трьома дітьми важко.
Вона подзвонила матері востаннє. «Мамо, ми на вулиці. Через тебе».
Галина заплакала. «Доню, пробач. Василь сказав, що все буде добре. Але Олег… він утік. З грошима».
«Ти обрала їх, а не нас. Прощавай».
Марта почала нове життя. Знайшла дешеву оренду, влаштувала дітей у школу. Подруги допомагали.
Через рік вона дізналася: Василь покинув Галину, коли гроші скінчилися. Мати повернулася, благаючи прощення.
«Доню, я помилилася. Василь — шахрай. Олег мав кредити на мільйони».
Марта дивилася холодно. «Мамо, ти підставила мене заради них. Я пробачу, але жити окремо».
Галина кивнула. «Я розумію. Допоможи мені, будь ласка».
Марта допомогла, але серце боліло. Історія навчила: кров не завжди захищає.
Але Марта стала сильнішою. З дітьми вони побудували нове життя, без зрад
Марта шукала роботу. «Потрібна посада з гнучким графіком», — казала на співбесідах.
Знайшла — менеджер в онлайн-магазині. Зарплата краща.
Діти адаптувалися. Катя малювала: «Наш новий дім — з садом».
Аня плакала ночами: «Хочу бабусю».
Марта обіймала: «Бабуся помилилася, але любить нас».
Галина дзвонила: «Доню, пробач. Я сліпа була».
«Мамо, чому ти не перевірила Олега?»
«Василь казав, що все добре. Він мене зачарував».
Виявилося, Олег мав судимість за шахрайство. Василь знав, але мовчав.
Марта найняла детектива. «Ваші підозри вірні. Вони планували використати квартиру».
Але гроші пішли.
Марта подала в суд на матір. «За зраду довіри».
Адвокат: «Шанси малі, але спробуємо».
Суд: Галина плакала. «Я не хотіла. Люблю дочку».
Суддя: «Пані Галино, ви підписали, знаючи ризики».
Марта виграла компенсацію — 100 тисяч. Невеликі, але на старт.
Вона купила маленьку квартиру в кредит. «Діти, це наш новий дім».
Андрійко: «Класно, мамо! Я буду допомагати».
Галина прийшла на новосілля. «Доню, дякую, що впустила».
«Для дітей, мамо. Не для тебе».
Вони помирилися повільно. Галина допомагала з онуками.
Марта зустріла чоловіка — сусіда Івана. «Марто, ти сильна. Я захоплююся».
Вони почали зустрічатися. «Діти, це дядько Іван. Він добрий».
Аня: «Він буде нашим татом?»
«Можливо, сонечко».
Світлана Малосвітна
