Марина сиділа на дивані й дивилася перед собою. Щойно вона повернулася з похорону. Андрій, як справжній чоловік, супроводжував її, попри те, що через два дні у них розлучення. Але Марина розуміла – справжнім чоловіком він хотів здаватися для оточуючих.
З нею вже не церемонився. І зараз вона дуже шкодувала, що чоловік з нею поїхав.
– Марин, ти тепер дівка заможна, таку спадщину отримала.
Марина мовчала. Бабуся на дух не переносила Андрія. Завжди відкрито йому це говорила. Він намагався не попадатися їй на очі. Спочатку просив, а потім і забороняв Марині до неї їздити.
Скільки в них було скандалів через Іраїду Анатоліївну. Марина намагалася навідувати бабусю, коли Андрія не було вдома. Але він завжди якимось дивом дізнавався про це. Вони сварилися. Чоловік називав її такими словами, що інша давно б пішла. Але вона – ні. Все терпіла. Усе сподівалася, що налагодиться у них. Не налагодилося.
Андрій подав на розлучення, а Марина знову на щось сподівалася. Потім їй подзвонили. Сказали, бабусі нестало. Єдина рідна людина, яку вона ледь не проміняла на чоловіка.
– Марине, а баба-то твоя, виявляється, з гумором. І дім продала, і все, що було. А тобі-то, тобі такий скарб залишила, що тепер будеш завидною нареченою.
Марина підвела на нього очі.
– Замовкни!
Андрій розсміявся.
– Нє, ну чого ти нервуєш, а? Холодильник! Причому такий, що літ сто вже не працює. Це ж мрія, а не спадщина!
Андрій реготав. А Марина раптом зрозуміла, що вона його ненавидить. Ненавидить так, що навіть на душі боляче. Вона встала. Розуміла, що всі її надії розсипалися.
І навіть не тому, що чоловік не змінив до неї відношення, а тому, що свою думку про нього змінила вона. Отак, в одну мить. Марина збирала речі, чоловік ходив за нею по п’ятах.
– Може, грошей дати щоб перевезти? Такий-то скарб. Ну, щоб з охороною і всі справи.
Марина мовчки складала речі в сумки.
– А ти знаєш, ти його в спальню постав, щоби найдорожче, що в тебе є, завжди було поруч.
Вона подивилася на чоловіка.
– Скажи, а от ти мене коли-небудь кохав?
– Кохав? О боже, тільки не починай. Яке кохання? Кохання вигадали дурні люди, такі як ти. Такі, які думають, що вони чогось там варті. А насправді ні самі, ні їхня сімейка нічого не можуть і не змогли. Мені просто цікаво, через який час ти по смітниках підеш? А, так, тобі ж можна продати батьківську квартирку. Вона, здається, в якомусь брудному бараці. Навряд чи продаси. Адже я тебе вже звільнив зі своєї фірми.
Марина винесла сумки, повернулася, одяглася. Потім обернулася до чоловіка.
– Я сподіваюся, що все у тебе буде добре, і ти колись перестанеш плюватися отрутою.
Андрій розсміявся.
– І покличу тебе назад? Ха, не мрій! На твоє місце вже черга!
Марина стояла перед будинком, у якому знаходилася квартира її батьків. Тих нестало давно, коли їй було всього шість. Її виховувала бабуся. Люди не дуже любили бабусю. Говорили, що груба, зла на язик і жадібна.
Але Марина ніколи не помічала нічого подібного по відношенню до себе. Бабуся її дуже любила, як могла балувала, допомагала з уроками й заспокоювала у п’ятому класі. Коли онука розчарувалася в коханні, не сміялася, не лаялася, а розмовляла, наче Марина доросла. Вона цінувала кожну мить, проведену з бабусею.
І лаяла себе за те, що останнім часом не могла часто до неї їздити. Усе хотілося уникнути непотрібних скандалів у сім’ї.
– Тіточко, давайте я вам допоможу, вам же важко.
Марина здригнулася. Обернулася. Поруч із нею стояв хлопчисько років десяти, судячи з вигляду – безпритульний.
– Ти звідки такий узявся? Навіть не чула, як ти підійшов.
Хлопчисько усміхнувся.
– А якщо мене всі чутимуть, я голодним залишусь. То що, допомогти вам? Не бійтеся, у вас нічого не вкраду. Не вкраду у людей, які нещасні.
– А чому це ти вирішив, що я нещасна?
– Ну так щасливі люди-то не ревуть, стоячи посеред вулиці з валізами.
Марина швидко доторкнулася до щоки рукою. І справді, мокра. Вона й не помітила, що плаче.
– Ну, допомагай. Правда, не знаю, що мене там чекає.
Хлопчисько підхопив велику сумку й спитав.
– А ти що, давно там не була?
– Ну, літ п’ять так уже точно.
Він присвистнув.
– Нічого собі! У людини житло є, а вона там не з’являється. По тобі не скажеш, що на вулиці жила.
Марина мимоволі розсміялася.
– Так я й не жила на вулиці. Так, довга історія. Якщо ти мені в квартирі допоможеш, я тобі заплачу.
Хлопчик кивнув.
– О, такі ділові стосунки мені подобаються.
Марині сподобався цей парубок. Так, брудний, худий, але такий товариський і явно не дурний. Коли вони увійшли в квартиру, хлопчисько пройшовся. Відчинив одні двері, другі. Сказав:
– Та за пару годинок тут нічого не зробиш. Тиждень потрібно все відмивати.
Марина усміхнулася.
– Ну, ти ж мене не кинеш? Допоможеш?
Він кивнув, а вона поспішно сказала:
– Ми сьогодні з тобою приберемо те, що зможемо. І тут є вільний диван, так що можеш займати.
Він із здивуванням підняв брови.
– І що, не потрібно буде йти на вулицю?
– А навіщо? Де спати є, що їсти я приготую.
Він присвистнув.
– Нічого собі, сто років не спав по-людськи.
Відчинив двері, де знаходився душ і туалет.
– І що, навіть вода є? А ось цього не знаю. Спробуй.
Вода була. Ржава, не дуже чиста, але була. Мабуть, пора міняти труби. Хлопчик махнув рукою.
– Нічого, промиється.
А ввечері, після вечері, чистий Сергій розповів свою історію.
– Мамка та тато пили дуже, але мене нікуди не віддавали, бо якісь гроші отримували. А потім я гуляв з пацанами… Загалом, згорів і дім, і вони. Я поплакав та втік. Вирішив, що в дитячий дім не піду.
– А чому? Невже на вулиці краще?
– Так і мамка, і тато з дитячого будинку. І їхні собутильники теж. Вони завжди казали, ті, хто пройшов дитячий будинок, нормальною людиною не стане. А я дуже хочу стати нормальним.
Марина погладила його по голові.
– Ну, якщо ти хочеш стати нормальною людиною, то жодний дитячий будинок тобі не завадить. Ти це запам’ятай, будь ласка.
Сергій клював носом. Марина швидко застелила йому.
– Так, ну-ка в ліжко. Вранці прокинешся, мене не буде, ти не лякайся. Мені треба сходити розлучитися, тож побудеш сам. Ну, а до обіду я повернуся.
– Гаразд, тоді не буду прокидатися. А ти з чоловіком розлучаєшся?
– Ну так.
– А чому?
– Ну, довго розповідати.
Сергій зовсім сонно кивнув.
– Ну, тоді потім.
Марина вранці збиралася тихо. Заглянула до Сергія, а той міцно спав. Вона усміхнулася, поправила ковдру й тихо вийшла. Розлучення пройшло. Брудно. Якщо таке слово можна застосувати.
Марина намагалася не відповідати на випади чоловіка, але іноді стриматися просто не могла. У підсумку вийшла на вулицю, вичавлена як лимон. Хотіла поїхати додому, але згадала, що нові господарі просили вивезти той самий злощасний холодильник.
Перерахувала гроші. Так, не густо. Але якщо бабуся вирішила залишити їй цей зламаний холодильник, значить, їй це для чогось було потрібно. До речі, Марина, як і бабуся, не могла одразу позбуватися непотрібних речей. Якийсь час не викидала. Думаючи, а чи можна їм знайти якесь застосування. Вона зайшла в інтернет. Одразу знайшла оголошення про вантажоперевезення.
І всю дорогу слухала від вантажників жарти про її холодильник. А коли вони нарешті пішли, полегшено зітхнула. Із кімнати показалася кудлата голова Сергія. Він сонно моргав очима.
– Ти що, досі спиш?
– Ну так. Так класно, прямо прокидатися не хотілося. А це що, той самий?
– Так, той самий. Навіть не знаю, скільки йому років.
Вони попили чай із бутербродом і взялися за прибирання. Сергій, хоч був зовсім невеликим, але виявився спритним і витривалим. Марина тільки дивувалася, як це у нього все так вміло виходить.
– Сергію, а от ти ким би хотів стати, коли виростеш?
– Ну, не знаю. Мабуть, буду водієм потяга.
– Машиністом, чи що?
– А ну так, ним.
– А в школу ходиш?
Хлопчисько зітхнув.
– Ходив один рік, а потім ні.
– Ну, ти ж не зможеш навчитися на машиніста, якщо в тебе не буде шкільної освіти.
Сергій зітхнув.
– І що, домовитися не вийде?
Марина розсміялася.
– Ні, ну ти, звичайно, про багато чого домовитися зможеш, але… Ти ж будеш відповідати за життя людей. А ніхто тобі цього не довірить, якщо ти не будеш все це вміти.
– Ну так. Ну, я ж можу возити не людей, а щось інше. Потім знову зітхнув і відповів сам собі. – Не дозволять, мабуть.
Час від часу він підходив до холодильника.
– А як думаєш, полагодити його можна?
Марина знизала плечима.
– Думаю, що ні. Він же стояв не робочий у бабусі літ п’ять, не менше. Якось запропонувала його викинути, так вона так лаялася на мене. Загалом…
– Ні, значить не можна викидати. Тобі ж бабуся дорога. Придумаємо йому якесь застосування.
Марина усміхнулася. Шкода, що в неї немає дітей. Можливо, у неї був би такий самий хороший син. Їй навіть прийшла думка, що можна спробувати взяти над ним опіку. Хто ж їй дасть? Умови проживання такі собі, розлучена й без роботи.
Ввечері, приготувавши вечерю, Марина зрозуміла, що гроші підходять до кінця і потрібно дуже терміново шукати роботу. Адже тоді Сергій знову піде на вулицю. Вони поїли й хлопчик знову пішов навколо холодильника. Марина розсміялася.
– Все ніяк не можеш від нього відійти?
– Та от не розумію, щось не так.
– В якому сенсі?
Сергій зупинився, довго дивився на холодильник, а потім покликав її.
– Ну ось дивись, з цього боку стінка звичайна, а з цього товста. Неправильно якось, не однаково.
Марина підійшла, подивилася, куди він показував.
– І справді дивно. А дивись-но, тут якась щілина. Давай відігнемо?
– Давай. Обережненько, так?
Марина ножем розширила щілину, і внутрішня панель легко відійшла повністю. Вони навіть злякалися. А потім одночасно прошепотіли:
– Нічого собі!
Друга сторона холодильника, яка була закрита панеллю, рясніла пачками грошей. Причому не місцевих. Було кілька коробочок, невеликих.
– Ну-ка, давай цю стінку відігнемо.
З другого боку те саме. Сергій пошіпки сказав:
– Ну, тепер зрозуміло, чому улюблена бабуся заповіла тобі цей холодильник.
Марина пригорнула хлопчиська до себе.
– Та ти хоч розумієш, що це означає?
– Ні, а чого?
– Та з такими грошима можна купити нормальне житло і спробувати взяти опіку над тобою. Щоб ти жив у людських умовах і навчився на машиніста.
Сергій повільно повернув до неї голову.
– Правда? Ти правда хочеш це зробити?
– Дуже сильно
Минуло кілька років.
– Мам, ну як?
Марина ахнула.
– Сергію, та тобі на весілля потрібно в такому вигляді, а не диплом отримувати.
– Ні, я спочатку диплом, а про весілля потім подумаємо.
– Ну ти задоволений?
– Та я не просто задоволений. Я такий щасливий, але…
– Можна одне питання?
– Ну звичайно.
– Мам, а чому ти… ну, чому весь час даєш відворіт-поворот Левові Ігоровичу?
Марина почервоніла.
– Сергію, ну про що ти? Мені вже сорок шість.
– Серйозно, чи що? Та ти в мене красива й молода. І знаєш що? Подумай про себе, га? А то я вважаю, що це все через мене.
– Гаразд, гаразд, пішли вже, шантажист.
У залі було повно людей. Сьогодні тут були й «покупці». Так називали тих, хто шукав кадри до своїх фірм. Але на Сергія був особливий попит. Він єдиний, хто отримав червоний диплом. Машиністом не став, а от фінансистом – так.
Коли Марина побачила серед відвідувачів Андрія, вона хотіла втекти, але потім взяла себе в руки. Чого це вона? Вони ж давно чужі люди. Андрій теж помітив її і здивовано вивів брову. Син одразу запитав:
– А це хто? Якийсь неприємний тип.
– Це колишній чоловік.
– Той, з яким ти розлучалася, коли ми познайомилися?
– Він самий.
Сергій кивнув. І Марина подумала, що більше ім’я її колишнього ніде не спливє. Але не тут-то було. Її колишній вийшов першим, щоб розписати переваги роботи у нього в компанії. Сергій кивав, слухав, потім заговорив.
– Колись я жив на вулиці.
Усі затамували подих. Навіть педагоги втупилися на свого вихованця.
– Так-так, це правда. До тринадцяти років. Ну, не весь час, звісно. Мене підібрала жінка, яку вигнав чоловік. Розлучився. Дуже хитро зробивши так, що їй нічого не дісталося.
І знаєте, я вам вдячний за те, що ви так вчинили зі своєю дружиною і з моєю майбутньою мамою. Якби ви виявилися людянішими, ми б із нею ніколи не зустрілися. І як ви розумієте, працювати з такою людиною я не буду. Да і всім іншим раджу – не зв’язуйтеся.
Він присів, обійняв зхвильовану й зніяковілу маму, і вони вийшли із зали. Наступного дня всі місцеві газети рясніли заголовками про підлого бізнесмена. Мати з ним справу майже ніхто не хотів. Ну а Марина погодилася на побачення з Левом Ігоровичем.
