Марина дев’ять років тому припустилася найбільшої помилки у своєму житті — вона взяла під опіку племінницю. Маленьку, налякану дівчинку з величезними бантами у волоссі. Її батька тоді несподівано не стало — нещасний випадок. А сестра Марини, Лариса, цього не витримала. Вона почала топити горе в пляшці, забувши, що в неї є дитина. Марина тоді не вагалася. Просто забрала Віку до себе. А тепер — розгрібала наслідки…
— Ніхто тебе так не називав, — тихо сказала Марина. — Дев’ять років я виховувала вас із Алісою однаково. Однакові сукні, путівки в той самий табір, до репетиторів ви ходили разом… Я ніколи не ділила вас на «рідну» й «чужу». Чому ж ти зараз намагаєшся все зруйнувати?
— Бо мене нудить від твоєї правильності! — раптом вибухнула Віка. — Ви всі тут нещирі, фальшиві, брехливі! Ти просто так поводиш себе перед сторонніми. Хочеш здаватися хорошою: «Подивіться, яка Марина молодець — племінницю від дитбудинку врятувала!» А насправді ти мене не терпиш за те, що я нагадую тобі про твою сестру.
Віка різко розвернулася й пішла до своєї кімнати. Марина опустилася на стілець. Руки в неї тремтіли. Де вона помилилася? У який момент та маленька дівчинка, що просила почитати казку перед сном, перетворилася на хамку?
Коли чоловік повернувся додому, з виразу обличчя дружини одразу зрозумів: у домі знову була сварка.
— Знову? — прямо спитав він.
— Знову… Олеже, я більше не можу. Я боюся повертатися у власний дім, бо вона тут!
— Вона підліток, Марино. У неї важка доля. До того ж мати знову телефонувала — грошей просила.
— Лариска дзвонила? І що ти?
— Сказав, що дам, але лише якщо вона приїде й хоча б годину погуляє з донькою. Знаєш, що вона відповіла? Що в неї «голова болить» і їй ніколи.
Марина закрила обличчя руками. Лариса з’являлася раз на місяць. Завжди приходила під обід, з’їдала все, що було в холодильнику, розповідала про свої «тимчасові труднощі» й ішла, навіть не спитавши, як у Віки справи в школі. А Віка, здається, брала приклад із матері.
Подружжя ще спокійно розмовляло, коли до кімнати зазирнула Аліса. Рідна донька Марини навчалася на архітектора й була тією самою «золотою дівчинкою», якій Віка так відчайдушно заздрила. Вона вступила в інститут після одинадцятого класу, а племінниця тільки перейшла у дев’ятий. Віці здавалося, що Алісі дістається все найкраще.
— Мамо, тату, ви не бачили мою заліковку? Я залишала її на столі у вітальні, — запитала Аліса.
— Ні, люба, не бачили, — Марина підвела голову.
— Її там немає. І моїх креслень для проєкту теж. Я точно пам’ятаю, що клала їх у теку. А сьогодні ж здавати!
Марина різко підвелася, пішла до кімнати Віки й, не постукавши, розчинила двері. Віка лежала на ліжку з телефоном у руках. На тітку вона навіть не звернула уваги. Марина підійшла до сміттєвого кошика й висипала його вміст на підлогу. Серед огризків яблук і обгорток лежала розірвана навпіл заліковка Аліси й клапті щільного паперу. Креслення, над якими Аліса працювала кілька тижнів.
— Це що таке?! — зірвалася Марина.
Віка навіть не здригнулася. Вона повільно повернула голову й єхидно всміхнулася.
— Ой, і справді, що це? Мабуть, випадково зачепила ті папірці, коли сміття викидала.
— Випадково порізала проєкт, над яким людина сиділа майже чотири тижні? Випадково знищила документ? — Марина зробила крок до неї. — Ти взагалі розумієш, що робиш? Віко, навіщо?!
— А щоб життя медом не здавалося, — Віка підскочила. — Вона ж у нас така успішна: хлопець — красень, тато на руках носить. А в мене що? Мати без чарки не може й ви зі своїми вічними подачками? Та я вас усіх не люблю!
— Вийди з цієї кімнати, — тихо сказала Марина. — Негайно. Іди на кухню й сиди там.
— А то що? В куток поставиш? — Віка криво всміхнулася, але на кухню все ж пішла.
Вечір, звісно, закінчився сваркою…
За тиждень усе наче трохи вщухло. Віка стала підозріло тихою, навіть перепросила в Аліси. Щоправда, крізь зуби. Марина вже почала сподіватися, що криза минула, але…
У п’ятницю Аліса пішла до бібліотеки, а Олег затримався на об’єкті. Марина повернулася додому раніше — хотіла приготувати святкову вечерю, щоб якось згладити кути.
У квартирі було тихо, лише з кімнати Аліси долинали приглушені голоси й сміх. Марина усміхнулася. Вона подумала, що Аліса повернулася раніше й вони з Вікою нарешті помирилися. Вона тихенько підійшла до кімнати племінниці — й остовпіла.
— Слухай, ну ж вона дізнається, — шепотів Кирило, хлопець її доньки.
— Та байдуже мені на неї, — сказала Віка. — Навіщо тобі та заучка? Далі власного носа не бачить. Ти на мене подивися, Кирилчику…
Марина штовхнула двері. Те, що вона побачила, не потребувало пояснень. Віка в короткому халаті Аліси сиділа в Кирила на ногах, обхопивши його за шию. Він виглядав розгубленим, але відштовхувати її не поспішав. У Марини потемніло в очах.
— Геть, — видихнула вона. — Обоє. Геть із цього дому.
Кирило схопився, ледь не скинувши Віку. Забелькотів щось, почав хапати куртку.
— Марино Володимирівно, це не те, що ви подумали… Вона сама…
— Я бачила достатньо. Іди, Кириле. Якщо я ще раз побачу тебе поруч із моєю донькою — за себе не ручаюся.
Хлопець вилетів із квартири, ледь не зіштовхнувшись у дверях з Алісою, яка саме повернулася з навчання.
— Що відбувається? — Аліса переводила погляд із двоюрідної сестри на маму.
Приховувати правду мати не збиралася.
— Твоя сестра, — Марина навмисне виділила це слово, — вирішила, що їй замало твоїх речей. Їй знадобився ще й твій хлопець.
Аліса зблідла. Вона подивилася на Віку, яка поправляла її халат.
— Навіщо, Віко? Я ж тебе захищала перед мамою. Я завжди була за тебе…
— Бо ти мене виводиш! — закричала Віка. — Мені твоя доброта дарма не здалася! Я хотіла побачити, як ти страждатимеш! Та нікчемний він, твій Кирило. Повівся одразу, навіть умовляти не довелося. От і живи тепер з цим!
Аліса затулила рот рукою й кинулася у ванну. Марина хотіла насварити племінницю, але не встигла — з’явилася сестра. Лариса вповзла в передпокій, гикнула й притулилася до стіни.
— О, а чого це ви всі тут стоїте? А я по гроші… Марино, виручай! Дуже потрібно…
Марина подивилася на сестру, потім на Віку. І раптом у її голові все стало на свої місця.
Вона сама винна. Своїми руками влаштувала для цих паразиток зручну годівницю…
— Грошей не буде, Ларисо, — твердо сказала Марина.
— Як це? — сестра витріщилася на неї каламутними очима. — Ти ж сестра… Ти ж обіцяла…
— Я свою обіцянку виконала. Дев’ять років я ростила твою доньку як власну. Все. Моє терпіння скінчилося. Віко, збирай речі.
Віка різко зблідла.
— У сенсі? Куди це я піду?
— До матері. За місцем прописки. У ту саму квартиру з обідраними шпалерами й порожнім холодильником. Де ніхто не прибиратиме за тобою і не готуватиме сніданків.
Ти хотіла свободи? Хотіла, щоб я перестала тебе постійно смикати? Твоє бажання здійснилося.
— Ти не маєш права! — завищала Віка. — Мені п’ятнадцять! Ти мій опікун!
— Я відмовлюся від опіки завтра ж зранку. Ларису не позбавили батьківських прав, її лише обмежили. Не хочеш жити з матір’ю — ласкаво просимо до дитячого будинку.
Лариса, почувши, що донька повертається до неї, замахала руками.
— Е ні! Куди мені її? У мене й так… обставини! Марино, ти що, з глузду з’їхала?!
— Обставини тепер у вас спільні, — Марина зайшла до кімнати Віки, дістала з шафи велику валізу й почала просто скидати туди речі з вішаків.
— Мамо, — на порозі з’явилася Аліса. — Нехай іде. Я більше не хочу бачити її тут. Ніколи.
Віка мовчки дивилася, як її речі летять у валізу. Вперше в її очах промайнув справжній страх. Вона звикла, що тітка завжди її пробачає.
— Алісо, тітко Марино, ну годі вам… — Віка миттєво змінила тон. — Ну погарячкувала я. Ну не хотіла я плутатися з тим Кирилом. Та він мені й не потрібен! Давайте просто все забудемо?
— Ні, Віко. Я так не вмію. Це ти забула, хто тебе лікував, коли ти хворіла, хто влаштовував тобі свята. А я все пам’ятаю: і заліковку Аліси, і зіпсований проєкт, і твої сварки на Олега, який, між іншим, і заради тебе працював на двох роботах.
Віка зрозуміла: цього разу захисту не буде. Вона подивилася на матір, яка все ще стояла в коридорі, прикидаючи, якби нишком поцупити срібні сережки з туалетного столика в спальні сестри.
— Та й йдіть ви всі! — виплюнула Віка, хапаючи валізу. — Думаєте, я без вас пропаду? Та я вже завтра знайду, де притулитися!
— Удачі, — сказала Марина. — Ларисо, на вихід.
— Собі залиш! — заверещала Лариса. — Все-таки погана ти, Марино! Ти ж знаєш, що мені нічим годувати дівчину! Я сама тижнями голодую! Невже тобі не шкода рідної племінниці? Дитину, яку ти стільки років виховувала? Марино, ти це… не дурій! Нехай Віка як жила в тебе, так і живе! Навіщо вона мені? У мене особисте життя намічається, я з Володькою з’їжджатися хочу. Навіщо мені в квартирі молода дівка, яка перед моїм чоловіком хвостом крутитиме?!
Марина скривилася. На кого перетворилася її сестра? У власній доньці вона бачить суперницю…
— Ларисо, на вихід. Віка тут більше жити не буде. Це моє останнє слово.
Сестра й племінниця, голосно вигукуючи якісь неприємні слова, пішли.
Марині, попри того що сталося, стало несподівано легко. Мабуть, давно вже час було поставити в цій історії крапку…
Про існування тітки Віка забула швидко — вже за два тижні після того, як Марина виставила її з квартири, вона переїхала до якогось хлопця жити. Той був повнолітнім і жив сам.
Аліса довго приходила до тями після зради, а згодом почала зустрічатися з одногрупником. Лариса й далі навідується до сестри, але Марина тримає оборону — більше жодної копійки сестрі вона не дає.
