Марина вимкнула двигун і ще хвилину посиділа в машині. Дача позаду, попереду — рідна квартира і довгоочікувана тиша. Максим на роботі до восьмої, діти — у бабусі до неділі. Добре, що моя мама забирає їх. Ідеальний вечір для себе: ванна, улюблений серіал, без жодних приготувань і прибирання.
Підіймаючись сходами типової дев’ятиповерхівки, Марина подумки складала план: спершу душ — змити дачний пил. Потім чай із тими самим печивом, яке вона ховала від домашніх на верхній полиці. І якийсь легкий фільм, без глибокого сенсу, просто щоб розслабитися.
Ключ м’яко провернувся у замку, майже беззвучно. Та запах зустрів її у передпокої. Не той звичний аромат дому — щось інше, офіційне. Дорогі парфуми і борщ. Справжній український борщ із пампушками.
— А ти що так рано? — долинув знайомий голос із кухні.
Марина Марина дивилася на цю елегантну жінку й раптом зрозуміла: сукня, хоч і дорога на вигляд, — ще з минулого століття, просто добре збережена. Ідеальна зачіска — не від салону, а від багаторічної звички виглядати гідно за будь-яких обставин. А купівля продуктів — спроба бути корисною, знайти собі виправдання в цьому домі.завмерла, стискаючи в руці дачну сумку. Єлизавета Михайлівна. Свекруха — у її домі.
— У п’ятницю ввечері я живу тут, — повільно відповіла Марина, знімаючи кросівки. — Добрий вечір, Єлизавето Михайлівно.
Свекруха з’явилася у дверях — елегантна, у домашній сукні смарагдового кольору. Волосся ідеально укладене. Як їй вдається виглядати так навіть удома? Ніколи невістка цього не розуміла, але хотіла навчитися теж бути охайною й елегантною, навіть удома.
— Доню, ти така втомлена, — промовила вона, окидаючи Марину поглядом. Та стояла розпатлана після дороги, у вицвілому кардигані. — Максим казав, ти до завтра на дачі.
— Плани змінилися, — коротко відповіла жінка.
Вона пройшла до вітальні — і відразу помітила: усе інакше. Диванні подушки лежали не так, як раніше. Пульт від телевізора на «законному» місці, на столику, а не там, де вона його лишила. Квіти у вазі переставлені до вікна. Дрібниці, але дім став не таким.
— Борщ готовий, сідай вечеряти, — позвала свекруха з кухні. — Я за твоїм рецептом, тільки трохи підкоригувала. Буряк довше тушкувала.
“За моїм рецептом?” — повторила подумки Марина. Вона ніколи не ділилася з Єлизаветою Михайлівною рецептом свого борщу. І, що важливіше, терпіти не могла, коли хтось господарює на її кухні.
На плиті й справді булькала каструля. Поруч — сковорідка з рештками пампушок. На столі — найкращий сервіз Марини, весільний подарунок, який вона діставала лише на свята.
— Не варто було так старатися, — сказала жінка, намагаючись говорити рівно.
— Що ти, доню, мені в радість! — відказала свекруха, впевнено розливаючи борщ по тарілках.
Рухи — точні, спокійні, як у справжньої господині дому.
— А де Максим? — запитала невістка.
— Затримується на роботі. Дзвонив пів години тому, сказав, що пізно буде.
Марина сіла за стіл. Борщ був добрий. Навіть — треба визнати — кращий за її власний, і від цього ставало ще прикріше.
— Єлизавето Михайлівно, а як ви потрапили у квартиру?
— Максим ключі дав. Учора ще. Сказав: «Мамо, зайди, доглянь за домом».
Доглянь за домом. Отже, син вважає, що його дружина не справляється? Або що квартира потребує «додаткової турботи»? Марина відчула, як усередині все стислося.
— Зрозуміло, — вимовила вона сухо.
— І продукти я купила, — продовжувала свекруха, наче нічого не сталося. — У холодильнику порожньо було зовсім. Тільки йогурти та ковбаса. Як можна так харчуватися, Марино?
Жінка відклала ложку. У холодильнику було все необхідне. Може, й небагато, але родині цього вистачало. А тепер полиці ломилися від дорогих сирів, імпортних йогуртів, парної телятини.
— На ваші гроші, сподіваюсь? — тихо запитала Марина.
— Що за питання, доню? Ми ж сім’я.
“Ми ж сім’я”. Це речення повисло в повітрі. Єлизавета Михайлівна продовжувала спокійно їсти, лише час від часу кидала на Марину оціночний погляд. Раптом у передпокої грюкнули двері.
— Мамо, привіт! Привіт, мої дорогі! — долинув голос Максима.
— Як справи? Марино, ти вже вдома?
Він з’явився у дверях кухні — високий, трохи втомлений, із букетом польових квітів у руці. Звичайний букет, куплений, мабуть, біля метро.
— Ось, квіточки приніс, — усміхнувся він, підходячи до дружини. Поцілував її у щоку — швидко, майже механічно, — і поставив букет у вазу, яку мати встигла приготувати на столі.
— Максиме, нам потрібно поговорити, — тихо сказала дружина.
— Звісно, рідна, тільки спочатку повечеряймо. Мама так старалася.
Він сів, похвалив борщ, подякував матері. Марина мовчала, відчуваючи себе гостею у власному домі. Після вечері Єлизавета Михайлівна заварила чай. У найкращому сервізі — тому самому, що стояв у серванті «на свята». На стіл виставила дороге італійське печиво — не ті прості крекери, які жінка ховала від домашніх на верхній полиці.
Коли свекруха вийшла у ванну, Марина не витримала:
— Максиме, що відбувається?
— У якому сенсі? — розгубився він.
— Твоя мама тут без попередження.
— Я ж тобі казав… учора.
— Не казав. Може, збирався, але не сказав.
Максим знітився, провів рукою по скронях — так він завжди робив, коли нервував.
— Слухай, вона просто хотіла допомогти. Одній вдома сумно, а тут — ми…
— Ми що? — холодно перебила Марина.
— Та нічого особливого. Вона просто скучила.
Марина подивилася на чоловіка пильно. У його поведінці щось було не так: уникав погляду, теребив серветку, говорив надто швидко.
— Максиме, я питаю востаннє. Що відбувається?
Він глибоко зітхнув, відклав серветку.
— У мами… проблеми. Фінансові. Серйозні.
Марина відчула, як у неї під ногами наче хитнулася підлога.
— Пенсії зовсім не вистачає. Комуналка зросла, ліки подорожчали. Вона не хотіла говорити, але я випадково дізнався — сусідка розповіла. Мама другий місяць у боргах за квартиру.
— І ти подумав, що ми могли б допомогти?
— Тимчасово. Поки не вирішимо, як краще.
Марина мовчала. У голові повільно складалася нова картина.
— Вона переїде до нас? — спитала нарешті.
— Можливо. Або будемо допомагати грошима. Але тоді доведеться економити на всьому.
У цей момент Єлизавета Михайлівна повернулася, сіла за стіл і уважно глянула на подружжя.
— Розповів? — тихо спитала вона сина.
— Розповів, мамо, — відповів Максим.
— Я знаю, що це незручно, — промовила вона. — Знаю, що втручаюся у ваше життя… але у мене просто немає вибору.
Вперше за вечір її голос затремтів. Марина вперше побачила в очах свекрухи не впевненість, а розгубленість.
— Я все життя працювала — у школі, потім в інституті. Думала, на пенсію вистачить. А тепер… комунальні платежі забирають усе. На їжу — копійки, на ліки — взагалі нічого.
Марина дивилася на цю елегантну жінку й раптом зрозуміла: сукня, хоч і дорога на вигляд, — ще з минулого століття, просто добре збережена. Ідеальна зачіска — не від салону, а від багаторічної звички виглядати гідно за будь-яких обставин. А купівля продуктів — спроба бути корисною, знайти собі виправдання в цьому домі.
— Єлизавето Михайлівно, чому ви одразу не сказали?
— Як я могла просити у дітей грошей? — винувато відповіла жінка.
— А переставляти меблі у чужому домі — не нормально? — вирвалося у Марини гостріше, ніж вона хотіла.
Свекруха здригнулася.
— Я просто хотіла… показати, що можу бути потрібною. Що не стану тягарем. Що вмію вести господарство.
Марина встала, підійшла до вікна. Надворі темнішало. У будинках навпроти спалахували вогні — звичайна п’ятнична вечірня метушня.
— Максиме, — сказала вона нарешті, — що ти пропонуєш?
— Не знаю, чесно. Можемо доплачувати мамі за її квартиру. Або… вона житиме тут, а її квартиру здавати.
— Тут, — повторила Марина, повертаючись до свекрухи.
Та сиділа прямо, склавши руки, але в очах світилося благання.
— А діти? Як вони це сприймуть?
— Які діти? — не зрозумів Максим.
— Наші, Максиме. Якщо бабуся житиме з нами.
— Зазвичай діти люблять бабусь, — тихо сказала Єлизавета Михайлівна.
— Зазвичай бабусі не критикують їхніх мам, — спокійно відповіла Марина.
апала тиша. Максим переводив погляд то на дружину, то на матір.
— Марино, — нарешті вимовив він, — я розумію, що це складно. Але вона — моя мама.
— А я — твоя дружина. І саме тому розраховую на твоє розуміння, — твердо відповіла вона.
Марина сіла навпроти свекрухи.
— Єлизавето Михайлівно, якщо ми спробуємо… якщо ви залишитесь, мені потрібні гарантії.
— Які саме? — обережно спитала та.
— Що це мій дім. Що я тут господиня. І що мої правила — головні.
Свекруха кивнула.
— І що ви не будете мене виховувати. Ні мене, ні дітей. Ми самі впораємося.
— Я розумію, — м’яко відповіла вона.
— І готуватиму я — за своїми рецептами, — додала Марина.
Єлизавета Михайлівна вперше за вечір щиро усміхнулася:
— А я можу іноді робити пампушки? У мене вони гарно виходять.
— Пампушки — можна, — сказала Марина.
Максим із полегшенням видихнув.
— Отже, спробуймо? — обережно спитав він.
Марина подивилася на них обох: на чоловіка, який метався між двома дорогими йому жінками, і на свекруху, яка не вміла просити про допомогу.
Свекруха жила в них недовго — менше місяця. Здавалося, щойно в домі почало встановлюватися нові умови життя, як усе знову змінилося.
Її квартиру Максим швидко здав квартирантам — молодій парі з немовлям, і з полегшенням повідомив матері, що тепер у неї не буде боргів. Та вже за кілька тижнів зателефонувала Олена, старша донька Єлизавети Михайлівни.
— Мамо, я тебе прошу, приїжджай, — благала вона з Німеччини. — Мені на днях у пологовий, а двох малих нікому глядіти. Ти ж знаєш, як тут дорого знайти няню.
Єлизавета Михайлівна не довго вагалася. Вона зібрала речі ще до того, як устигла посваритися з невісткою — що, мабуть, було наймудрішим рішенням.
— Я не хочу бути вам тягарем, — сказала вона на прощання, стискаючи руки Марини. — І дякую за гостинність. У тебе гарний дім, доню. Ти справжня господиня.
Марина лише кивнула. Їй і справді було шкода цю правильну жінку, яка все життя вчила інших триматися, навіть коли важко.
Коли за свекрухою зачинилися двері, у квартирі стало незвично тихо. Ні запаху борщу, ні переставлених вазонів, ні повчань. Тиша, якої так бракувало, але, водночас, і не вистачало.
Максим обійняв дружину за плечі:
— Дивно, правда? Тільки звикли — і вже порожньо.
— Дивно, — погодилася Марина, — але добре. Хай там їй буде легше.
І справді — через тиждень Єлизавета Михайлівна надсилала з Німеччини фото усміхнених онуків і повідомлення: «Я щаслива. Тут у мене справжня місія».
Марина дивилася на ці знімки й думала, що, може, вперше за довгий час кожен із них опинився саме там, де мав бути.
