Марина Павлівна стояла біля кухонних дверей із чашкою чаю в руках і завмерла. Двері до квартири були відчинені — вона щойно повернулася з магазину й ще не встигла їх зачинити на всі замки.
А в передпокої, ніби вдома, уже скидала високі чоботи яскраво-рожева дівчина років двадцяти п’яти. Волосся — платиновий блонд з ідеальними локонами, губи —наче з обкладинки журналу, нігті — довгі, з блискітками. І запах… солодкий, важкий, наче хтось вилив на себе цілу пляшку найдешевших парфумів з ринку.
Марина Павлівна мимоволі відсахнулася. Запах ударив у ніс так, що в очах запекло.
— Добрий день… — сказала вона обережно, намагаючись зрозуміти, хто це і як опинилася в її квартирі. — Ви до кого?
Дівчина підняла очі — великі, з накладними віями — і посміхнулася так, ніби Марина Павлівна була старою знайомою.
— Ой, привіт! Ви, напевно, Марина Павлівна? Я — Соломія. Соломійка. — Вона простягнула руку з блискучими нігтями. — Я до вашого сина. До Богданчика.
Марина Павлівна не потиснула руку. Вона просто дивилася. Богданчик? Її син Богдан уже п’ятнадцять років не був «Богданчиком». Йому тридцять два. І жодного разу він не приводив додому отаких… ляльок.
— Богдана зараз немає, — сказала вона сухо. — Він на роботі.
— Та я знаю! — Соломія безцеремонно пройшла повз неї в коридор, скинула куртку на вішалку (прямо на пальто Марини Павлівни) і оглянулася. — Він мені сказав, що ключі в вас. Я подумала — зайду, почекаю. Ви ж не проти, правда?
Марина Павлівна відчула, як у скронях застукало.
— Ключі? Які ключі? Богдан нічого мені не казав.
Соломія закотила очі й дістала телефон. Швидко набрала щось, потім повернула екран до Марини Павлівни. Там було повідомлення:
«Люба, мама вдома, ключі в неї під килимком. Заходь, я скоро буду. Цілую»
Марина Павлівна відвела погляд. Під килимком? Серйозно? Вона навіть не знала, що там щось лежить.
— Вибачте, дівчино, але я вас вперше бачу. І я не люблю, коли до моєї квартири заходять без мого дозволу.
Соломія знизала плечима.
— Ой, та що ви одразу така серйозна? Я ж не злодійка. Я — дівчина Богдана. Ми вже три місяці разом. Він про мене не розказував?
Три місяці? Марина Павлівна відчула, як у горлі пересохло. Богдан не те що не розказував — він взагалі нічого про особисте життя не говорив.
Після тієї історії з квартирою бабусі, після скандалу зі Златою він став ще більш замкнутим. Дзвонив раз на тиждень, питав про здоров’я, але про дівчат — ні слова.
— Ні, не розказував, — сказала Марина Павлівна холодно. — І я б дуже просила вас зачекати на вулиці. Або в під’їзді. Коли Богдан прийде — хай сам вирішує.
Соломія надула губи.
— Та ви що? На вулиці холодно! І я в нових чоботях, не хочу їх псувати. Я тут посиджу, почекаю. Ви ж не виженете мене, правда? Богданчик образиться.
Вона пройшла на кухню, ніби це була її квартира, сіла за стіл і почала гортати телефон.
Марина Павлівна стояла в дверях і не знала, що робити. Кричати? Викликати поліцію? Це ж смішно — викликати поліцію через дівчину сина. Але й терпіти цю нахабу…
— Ви чай будете? — раптом запитала Соломія, не піднімаючи очей від екрану. — Або каву? Я можу зварити. Я взагалі добре готую. Богданчик каже, що мої котлетки — найкращі.
Марина Павлівна відчула, як усе всередині скипіло.
— Дівчино. Я вас не запрошувала. І я не люблю, коли мене називають «ви» в такому тоні. Встаньте і вийдіть. Будь ласка.
Соломія нарешті підняла очі. Усмішка зникла.
— Ого. Ви серйозно? Та я ж нічого поганого не роблю. Просто чекаю свого хлопця. Ви що, мене ревнуєте чи що?
— Я вас не знаю. І не хочу знати. Поки мій син сам мені вас не представить.
Соломія встала. Повільно, демонстративно. Підійшла ближче.
— Слухайте, Марино Павлівно. Я розумію, ви стара школа. Але часи міняються. Богдан — дорослий чоловік. Він має право на особисте життя. І я — частина цього життя. То краще звикайте.
Вона взяла куртку, накинула на плечі й пішла до дверей.
— Передайте Богданчику, що я чекала. І що я образилася. Дуже.
Двері грюкнули.
Марина Павлівна залишилася стояти посеред кухні. Запах парфумів усе ще висів у повітрі. Вона підійшла до вікна, відчинила навстіж. Холодне січневе повітря увірвалося в квартиру.
Вона дістала телефон і набрала Богдана.
— Синку, — сказала вона, коли він узяв трубку. — У тебе є дівчина?
Пауза.
— Мамо… Звідки ти знаєш?
— Вона щойно була тут. Зайшла без дзвінка. Сказала, що ти дав ключі.
Знову пауза.
— Мамо, вибач. Я не думав, що вона так одразу… Я хотів спочатку сам розповісти.
— Розказуй зараз.
Богдан зітхнув.
— Її звати Соломія. Ми познайомилися в кафе. Вона… весела. Яскрава. Після всього того… зі Златою, з квартирою… мені хотілося чогось легкого. Без драм.
Марина Павлівна мовчала.
— Мамо, ти що думаєш?
— Я думаю, що вона нахаба. І що ти заслуговуєш на кращу.
— Мамо…
— І ще думаю, що ключі під килимком — це останній раз. Наступного разу хай дзвонить у двері. Як нормальна людина.
Вона поклала трубку.
Потім сіла за стіл, налила собі ще чаю. І довго дивилася у вікно.
Може, Богдан і справді втомився від драм. Але чи готова була вона терпіти цю… Соломійку?
Питання залишалося відкритим.
Богдан прийшов того ж вечора, десь о восьмій. Марина Павлівна почула, як він повертає ключ у замку — повільно, ніби вагається. Вона сиділа у вітальні з вимкненим телевізором, тримаючи в руках ту саму чашку, що вже давно охолола.
Він зайшов, скинув куртку, підійшов і поцілував маму в щоку.
— Мамо, вибач. Я справді не думав, що Соломія так одразу прийде. Я просто… написав їй, що вдома, і ключі під килимком.
Думав, вона почекає мене, а не…
— А не увірветься, як до себе додому? — тихо закінчила Марина Павлівна.
Богдан сів навпроти, опустив голову.
— Вона така… імпульсивна. Завжди робить усе одразу. Мені це сподобалося спочатку. Після всього спокою, після самотності — як ковток свіжого повітря.
Марина Павлівна подивилася на сина уважно. Він схуднув за ці місяці. Очі втомлені. Руки — нервово стиснуті.
— А тепер?
— А тепер… я не знаю, мамо. Вона весела, красива, завжди щось придумує. З нею не нудно. Ми ходимо в клуби, на концерти, вона знайомить мене зі своїми друзями. Але іноді… іноді я відчуваю себе якимось аксесуаром. Вона вирішує, куди ми йдемо, що я вдягаю, з ким розмовляю. А коли я кажу «ні» — ображається на три дні.
Марина Павлівна мовчала. Вона пам’ятала, як Богдан у дитинстві ніколи не сперечався. Завжди поступався. Златі, друзям, навіть їй самій.
— І сьогодні вона дзвонила. Плакала. Казала, що ти її образила. Що ти мене проти неї налаштовуєш.
— А ти що?
— Я сказав, що ми поговоримо. Що так не робиться — заходити без дозволу. Вона відповіла: «Тоді скажи мамі, щоб вибачилася. Бо інакше я не прийду».
Марина Павлівна підняла брови.
— Вибачитися? За те, що захищала свою квартиру?
Богдан усміхнувся криво.
— Я знаю, мамо. Я їй те саме сказав. Вона кинула трубку.
Вони посиділи мовчки. За вікном шумів Львів — трамваї, голоси перехожих, далекий сміх.
— Синку, — нарешті сказала Марина Павлівна. — Ти дорослий. Я не буду тобі казати, з ким зустрічатися. Але запам’ятай одне: якщо людина з першого дня не поважає твої кордони — і твої, і мої — то далі буде тільки гірше.
Ти вже один раз поступився занадто багато. Златі. Квартирою. Не повторюй.
Богдан кивнув.
— Я розумію. Просто… страшно знову бути самім.
— Самотність — це не найгірше, що може бути. Гірше — бути з кимось і все одно самім.
Наступного дня Соломія написала: «Я готова вибачитися перед твоєю мамою, якщо ти попросиш». Богдан прочитав і не відповів.
Через тиждень він прийшов до мами один. Без Соломії. Приніс її улюблені еклери з «Центральної».
— Ми розійшлися, — сказав тихо. — Вона сказала, що я «під маминою спідницею». А я сказав, що не хочу жити з людиною, яка не поважає мою сім’ю.
Марина Павлівна обійняла сина. Він був теплий, знайомий, рідний.
— І правильно зробив, — прошепотіла вона. — Колись прийде та, що не потребуватиме вибору між тобою і мною. Бо ми — одне ціле.
Богдан усміхнувся вперше за довгий час — щиро, по-дитячому.
— Я знаю, мамо. Я почекаю.
Віра Лісова
