Марина — «світла душа». Вона рятує покинутих кошенят, пікетує забудови та пише розлогі пости про духовність. Її мати, Катерина, — «темна сила», яка працює на двох роботах, рахує кожну гривню і сміє нагадувати доньці, що культурологічна освіта не звільняє від обов’язку купувати хліб.
Ранок у їх квартирі починався по-різному. Наталя о 6:30 вже стояла на зупинці, щоб встигнути на першу зміну, а потім заступити на підробіток у кол-центрі. Марина ж прокидалася об одинадцятій, пила каву, яку купила мати, і занурювалася в «порятунок світу».
— Марино, я залишала тобі гроші на аптеку, прохала купити мені мазь для суглобів, — казала Наталя ввечері, ледь пересуваючи ноги.
— Ой, мам, ти ж знаєш, я забігла у притулок, там у песика була термінова операція… я віддала ті гроші. Ти ж розумієш, це питання життя і смерті! А суглоби… ну, помаж йодом, це ж психосоматика, ти просто забагато думаєш про матеріальне.
Наталя мовчала. Вона звикла, що її втома — це «низькі вібрації», а Маринине неробство — «пошук величного». Марина рік як закінчила університет, але жодна вакансія не була достатньо «монументальною» для її амбіцій.
Блог Марини процвітав. Підписники захоплювалися: «Яка тендітна і сильна дівчина! Справжній ангел!». Марина справді могла весь день провести під дощем, ловлячи хвору кішку. Вона була щирою у своєму бажанні допомагати. Але була одна деталь: після «змін» у притулку вона поверталася додому, де на неї чекала гаряча вечеря, чиста білизна і оплачений інтернет.
Коли Наталя спробувала заговорити про роботу офіціанткою, Марина зробила великі очі:
— Мам, ти що? Офіціантка — це обслуговуючий персонал. Це вбиває творчу енергію. Як я зможу писати про культуру Відродження, якщо буду розносити пиво? І моє здоров’я… ти ж знаєш, у мене тиск падає від стресу. А в АТБ — там же люди злі, вони висмокчуть з мене все світло.
Кінець лютого видався лютим. Наталя отримала платіжку за опалення, яка дорівнювала половині її зарплатні. Вона сіла на кухні, виклала на стіл гаманець, де лежало кілька купюр до кінця місяця.
— Марино, послухай. У мене відпустка за свій рахунок на тиждень, грошей немає. Ми будемо їсти тільки кашу і хліб. Мені 50 років, я більше не витягую дві роботи. Будь ласка, знайди хоч щось. Твої однолітки вже кар’єру будують, у декретах підробляють… Марина відірвалася від телефону, де саме монтувала відео про «усвідомлене споживання».
— Ну мам! Знову ти про свої копійки. Ти піклуєшся тільки про матеріальне! Коли б я мала час на притулок, якби сиділа в офісі з 9 до 18? Я роблю світ кращим! А ти навіть у наш фонд не донатиш. Вважай, що твоя зарплата — це твій внесок у порятунок планети. Я жертвую часом, а ти — грошима. Ми партнери!
Наталя подивилася на доньку. У цей момент вона побачила не «тендітну культурологиню», а здорового, ситого паразита, який зручно вмостився на її зношеному хребті й повчає про «духовність».
— Партнери? — тихо запитала Наталя. — Добре. Значить, переходимо на ринкові відносини.
Наступного ранку Марина прокинулася від холоду. Виявилося, що Наталя вимкнула бойлер і забрала роутер із собою на роботу. На столі лежала записка: «Доню, порятунок планети починається з економії ресурсів. Оскільки я більше не маю змоги спонсорувати твій внесок у всесвіт, я перевела нашу квартиру в режим “повного детоксу”. Кава закінчилася, інтернет — це надлишок цивілізації. З сьогоднішнього дня твій “внесок” — це 50% оплати комірного. Чекаю гроші до суботи».
— Це шантаж! — кричала Марина в слухавку, коли нарешті додзвонилася до матері з вуличного вай-фаю. — Ти вбиваєш мою творчість!
— Ні, люба, — спокійно відповіла Наталя. — Я просто перестала бути твоїм меценатом. Ти ж хочеш створювати монументальне? Почни з монументальної перемоги над власною лінню.
Перші три дні після оголошення Катериною «економічного детоксу» Марина тримала оборону з мазохістичною ретельністю. Це був перформанс у стилі класичного «високого страждання». Вона демонстративно не виходила зі своєї кімнати, закутавшись у три шари ковдр, створюючи образ непризнаного генія, що гине від нечутливості світу.
Весь свій час вона витрачала на написання розлогих, екзистенційних постів у блог. Вона описувала свій стан як «духовне голодування» та «кризу сенсів у лапах споживацького монстра». Марина пила порожній, ледь підфарбований чай без цукру, розглядаючи це як акт сакральної жертви. Вона щиро вірила, що Катерина — звичайна жінка з «заземленим» мисленням — ось-ось розплачеться від провини, побачивши блідість та витончені муки своєї доньки.
Проте сучасний волонтер — істота залежна не лише від ідей, а й від електромереж. До кінця третього дня світ ілюзій почав руйнуватися під тиском фізики. Спершу помер телефон: цифра «2%» на екрані здалася Марині смертним вироком її медійному впливу.
Без заряду вона не могла рятувати кошенят у режимі онлайн, не могла отримувати дози схвалення від підписників, а отже — переставала існувати для Всесвіту. До того ж, у шлунку почалася справжня революція. Бурчання було настільки інтенсивним і болісним, що воно повністю заглушало думки про метафізику та порятунок екосистеми.
Марина, тремтячи від холоду та слабкості, вийшла на кухню. Катерина щойно повернулася з другої роботи. Вона виглядала як людина, яку пропустили через м’ясорубку буднів: обличчя сіре, плечі опущені під вагою втоми. Вона сиділа на табуреті й повільно, з тихим стогоном, розтирала набряклі, важкі ноги.
— Мам, досить цього цирку. Я хочу їсти. Дай мені грошей на хліб і на щось до хліба, — голос Марини здригнувся від роздратування, яке вона видавала за праведний гнів.
Катерина навіть не підвела очей. Її погляд був прикутий до власних рук, якими вона намагалася повернути чутливість занімілим пальцям.
— У верхній шафі, на другій полиці, є пакет перловки. Без масла, звісно. Це неймовірно екологічна крупа, мінімум обробки. Вважатимемо це твоїм постом, корисно для очищення карми від зайвих уподобань. А щодо хліба, доню… — Катерина нарешті подивилася на неї, і в цьому погляді Марина побачила не злість, а крижану втому. — Хліб — це складний продукт. Він потребує палива для тракторів, праці пекарів, величезних енерговитрат на логістику. Оскільки ти свідомо обрала шлях «поза системою» і не береш участі в економічному циклі, ти не маєш жодного морального чи юридичного права претендувати на результат чужої праці. Справедливий обмін, чи не так?
— Ти просто стала монстром! Бездушною машиною для заробляння копійок! — вигукнула Марина, відчуваючи, як до горла підступають сльози безсилля.
— Ні, Марино, — спокійно відгукнулася матір, повертаючись до своїх хворих ніг. — Я просто офіційно вийшла на пенсію як твій довічний спонсор. Тепер ти — вільний агент у вільному світі. Насолоджуйся.
Марина вирішила, що кровна спорідненість — це пережиток минулого, а справжня родина — це однодумці. Вона гарячково зателефонувала колегам по волонтерському цеху і, посипаючи голову попелом, попросилася «перекантуватися» хоча б тиждень, бо вдома панує «невитримана токсична атмосфера, що пригнічує особистість».
Її прийняв Олег — харизматичний активіст, який жив у орендованій «трикімнатці» разом із цілою комуною таких же рятівників світу. Марина очікувала на інтелектуальні бесіди за чаєм та спільні медитації про долю планети. Проте реальність зустріла її запахом хлорки та собачої шерсті. Вже на ранок другого дня з’ясувалося те, що Марина воліла не помічати роками: у Олега не було мами Катерини, яка невидимою феєю прибирала за нею брудні горнятка.
У комуні панував жорсткий військовий порядок. На дверях кухні висів графік чергувань, де кожна хвилина була розписана.
— Марин, тримай ганчірку, — Олег кинув їй шматок старого рушника. — Твоя черга мити коридор. Там тимчасово живуть три собаки після важких операцій, їх треба вигулювати кожні три години, а після — вимивати все з антисептиком. І ось список продуктів: з тебе сто гривень на загальний котел сьогодні до вечора.
— Сто гривень? У мене немає грошей! До того ж, ти знаєш моє тендітне здоров’я, у мене від запаху антисептиків починається мігрень… Я думала, ми тут про ідеї, про спільний рух… Олег зупинився і подивився на неї з професійним цинізмом людини, яка бачила сотні таких «ангелів».
— Дивись сюди, Марино. Ти або йдеш завтра о восьмій ранку на роздачу рекламних листівок біля метро — це чотири години на ногах, — щоб закрити свою частку за оренду і їжу, або вибачай. Ми тут усі щиро рятуємо світ, але наш орендодавець — не зоозахисник і не святий. Йому потрібні гривні на картку, а не твої роздуми про культурологію.
Раптом виявилося, що «світові ідеали» дуже швидко тьмяніють, коли треба власними руками вигрібати бруд за хворими тваринами без надії на мамині млинці на сніданок. Марина вперше усвідомила страшну істину: її волонтерство було легким, естетичним і «білосніжним» лише тому, що весь брудний, смердючий та важкий побутовий тил роками мовчки закривала Катерина.
Рівно через тиждень Марина повернулася додому. Вона не влаштовувала сцен. Вона була тихою, похмурою і дивно зібраною. Її голова була вимита, а погляд втратив ту звичну розсіяну мрійливість, яка так дратувала матір.
— Я влаштувалася в кол-центр провайдера. Нічна зміна, — коротко кинула вона, проходячи повз Катерину. Катерина лише стримано кивнула. Вона не дозволила собі жодної переможної посмішки, хоча всередині її серце вперше за довгі місяці заспокоїлося. Вона розуміла: крига скресла.
— Там важко? — обережно запитала мати через кілька днів, коли побачила, як Марина готує собі термос із міцною кавою.
— Там жахливо, мамо, — відрізала Марина, і в її голосі не було звичного ниття, лише констатація факту. — Люди сваряться, техніка постійно висне, клієнти вважають тебе особистим ворогом, якщо у них відключили інтернет. Це не має нічого спільного з «величним». Це брудна, невдячна психологічна робота. Але… там платять щотижня. Справжніми грошима. На картку.
Минув місяць. Марина приходила додому о восьмій ранку — виснажена, з червоними від монітора очима, з попелястим кольором обличчя. Проте з неї дивним чином вивітрився весь пафос про «високі вібрації». Натомість у неї прокинулася дивовижна здатність — вона почала помічати деталі навколишнього світу.
Вона вперше по-справжньому побачила, що в Катерини пальці набрякають і стають вузлуватими від нескінченної роботи за клавіатурою. Вона помітила, що в холодильнику вже понад пів року не з’являвся мамин улюблений дорогий сир із пліснявою, бо всі кошти до останньої копійки йшли на «культурологічні пошуки» доньки та порятунок чергового кошеняти.
Настала субота — день традиційного підбиття сімейного бюджету. Катерина сиділа за столом, обкладена платіжками, намагаючись звести кінці з кінцями. Марина підійшла нечутно, як тінь. Вона мовчки поклала на стіл товстий білий конверт.
— Тут моя частина за комунальні послуги. Повна. І за інтернет теж. І… ось ще, візьми.
Вона простягнула матері невеликий, охайно загорнутий пакунок. Катерина відкрила його тремтячими руками. Всередині була та сама дорога німецька мазь для суглобів, про яку вона мріяла місяцями, і велика коробка елітних цукерок — тих самих, які Катерина дозволяла собі купувати лише раз на рік, напередодні Нового року.
— Це з моєї зарплати, — Марина відвела погляд, бо сором і гордість водночас душили її. — Я вчора ввечері сіла і просто підрахувала… Я за цей місяць встигла і в притулок тричі заїхати, і кожну нічну зміну відпрацювати. Виявляється, якщо не спати до обіду і не витрачати години на рефлексії перед дзеркалом, то день стає неймовірно довгим. У ньому вистачає місця для всього.
— І як твої «монументальні плани»? Культурологія не постраждала? — обережно, без іронії запитала Катерина.
— Я домовилася з одним приватним арт-центром, — Марина вперше за довгий час посміхнулася — сумно, але щиро. — Буду по суботах вести у них екскурсії як волонтер, щоб напрацювати реальне портфоліо та зв’язки. А в кол-центрі залишуся на пів ставки, щоб мати стабільний дохід. Мам… вибач мені. Я була переконана, що порятунок світу — це щось глобальне, що стоїть над побутом. Я думала, що це важливіше, ніж купувати картоплю чи платити за світло.
— Картопля — це теж частина світу, Марино, — тихо відповіла Катерина. — Особливо тоді, коли її нема за що купити, а їсти хочеться сьогодні.
Минуло ще кілька місяців. Катерина вперше за п’ять років змогла піти у повноцінну відпустку. Вона не поїхала на курорт — вона просто залишилася вдома, щоб виспатися, почитати книги і нарешті відчути, що її спина більше не слугує опорою для чужого егоїзму.
Марина продовжує вести свій блог. Тепер у ньому набагато менше прикметників та екзальтації, але набагато більше справжньої, сухої і чесної правди. Вона зрозуміла: справжня духовність і волонтерство починаються не з пікетів, а з поваги до тієї людини, яка щоранку варить тобі каву, поки ти ще бачиш сни про великі звершення. Кожен порятунок має свою ціну, і тепер Марина платить її сама.
