Марина витирала тарілки з такою силою, наче намагалася стерти з них сам малюнок. Поруч, закинувши ногу на ногу, сиділа її подруга та сусідка Катерина, неспішно попиваючи каву.
— Ну от поясни мені, Катю, де тут логіка? — Марина різко поставила керамічний кухоль на стіл. — Я три дні з кухні не вилазила! Голубці крутила, м’ясо запікала, торт триповерховий спекла. Думала, людина з Італії їде, треба зустріти як королеву. А в результаті?
— Ой, Маринко, не тримай у собі, розказуй, — підбадьорила подруга. — Що там твоя Тамара Петрівна знову витворила?
Марина важко зітхнула, сідаючи навпроти. Перед очима досі стояли події вчорашнього вечора.
Все почалося за добу до приїзду свекрухи. Марина якраз виймала з духовки пиріг, коли задзвонив телефон. На екрані висвітилося: «Зовиця Аліна».
— Мариночко, привіт! — голос Аліни аж дзвенів від щастя. — Ой, ти не уявляєш, яке свято! Мама вже в нас! Приїхала на два тижні!
— Привіт, Аліно. Ну, вітаю. До нас вона коли збирається? — спокійно запитала Марина.
— Та завтра приїде, не переживай. Слухай, Марино, я просто вражена у мене руки трясуться! Мама нам двадцять п’ять тисяч євро привезла! Розумієш?! Ми тепер нарешті закриємо кредит за трикімнатну і почнемо ремонт у вітальні! Ой, матуся у нас просто свята жінка, так нас любить!
Марина тоді ледве спромоглася видавити з себе слова привітання. Двадцять п’ять тисяч євро. Сума, про яку вони з чоловіком Ігорем могли тільки мріяти, важко працюючи на двох роботах і щомісяця віддаючи левову частку доходу за іпотеку.
«Ну, — подумала Марина, — якщо Аліні така допомога, то і нам Ігорчиком хоч щось перепаде. Може, не стільки, але борги підтягнемо».
Наступного дня Тамара Петрівна з’явилася на порозі — засмагла, доглянута, з величезною валізою на коліщатках.
— Ой, синочку! Маринко! Ну привіт, мої рідні! — з порога защебетала свекруха, підставляючи щоки для поцілунків.
Онукам вона одразу ж вручила по новенькій купюрі у п’ятдесят євро. Діти радісно заверещали і втекли до кімнати. Марина затамувала подих. Тамара Петрівна залізла у свою бездонну валізу і з урочистим виглядом витягла звідти величезний, шелесткий пакунок.
— А це вам, дорогі мої! Справжні італійські делікатеси! Тут і оливкова олія першого віджиму, і пармезан дворічний, і кава, і паста з твердих сортів, і ковбаски їхні знамениті! Їжте на здоров’я, у нас такого в магазинах не купиш!
Марина застигла з цим пакунком у руках. Пакет макаронів і шматок сиру. Проти двадцяти п’яти тисяч євро для доньки.
За святковим столом панувала напружена тиша, яку розбавляв лише голос Ігоря. Він щиро розпитував матір про життя в Римі, про роботу, про погоду. Тамара Петрівна охоче ділилася враженнями, підкладаючи собі в тарілку салати.
Марина сиділа мов на голках. Кожен шматочок європейського сиру ставав їй поперек горла. Вона згадувала, як три роки тому свекруха купила Аліні машину, мотивуючи це тим, що «дитині важко з малечею в автобусах».
А те, що Марина з Ігорем у той самий час ходили пішки в лютий мороз, бо грошей на ремонт старої автівки не було — нікого не хвилювало.
Згадалося і весілля: Аліні влаштували бенкет на дві сотні гостей у заміському комплексі, а їм з Ігорем Тамара Петрівна виділила «символічну суму», якої ледве вистачило на скромний фуршет для найближчих.
Коли з вечерею було покінчено, а Ігор вийшов на балкон покурити, Марина не витримала. Вона поставила перед свекрухою чашку з чаєм і прямо подивилася їй в очі.
— Тамаро Петрівно, я перепрошую, але хочу запитати. Нам Аліна телефонувала, хвасталася вашим щедрим подарунком. Двадцять п’ять тисяч євро — це величезні гроші.
Свекруха миттєво змінилася в обличчі, її посмішка зникла.
— І що з того, Марино? Так, привезла. Я свої гроші важкою працею заробляю і маю право розпоряджатися ними, як хочу.
— Звичайно, маєте право, — голос Марини здригнувся, але вона трималася. — Тільки мені цікаво: чому Аліні — гроші на квартиру, а нам — макарони й олія? Ви ж чудово знаєте, що ми з Ігорем ледве кінці з кінцями зводимо через ту іпотеку. Чому така колосальна різниця?
Тамара Петрівна відставила чашку, склала руки на грудях і подивилася на невістку з явним роздратуванням:
— Марино, ну що ти починаєш рахувати чужі гроші? Аліна — моя донька! Вона мені ближча, рідніша, якщо хочеш знати. Це моя кров!
— А Ігор, по-вашому, хто? Чужий підкидьок? — спалахнула Марина. — Він ваш рідний син! Чи він менше заслуговує на материнську підтримку?
— Ігор — чоловік! — відрізала свекруха, підвищуючи голос. — Він голова сім’ї! Чоловік має сам заробляти, будувати дім і забезпечувати свою родину, а не чекати, поки мати з Італії копійку привезе. Я сина виховувала самостійним, а не альфонсом!
— Чекайте, але в Аліни теж є чоловік! — Марина вже не стримувала емоцій, її обличчя почервоніло. — Сергій що, не чоловік? Чому ж він сам не заробляє на квартиру? Чому ви йому в рот заглядаєте і гроші торбами возите, а вашому сину кажете «крутися сам»?
— Ти не смій мого зятя чіпати! — Тамара Петрівна піднялася зі стільця, її очі метали блискавки. — Сергій старається, як може! Але Аліночка — дівчинка, вона слабка, їй важко. А ти, я бачу, тільки й чекаєш, щоб на готовеньке сісти! Заздрість тебе гризе, Марино! Звичайна жіноча заздрість!
— Це не заздрість, це почуття справедливості! — вигукнула Марина. — Ви просто ділите дітей на першосортних і другосортних! Доньці — все, а сину — дуля з маком і торба сиру на додачу!
У цей момент до кухні зайшов Ігор. Почувши крики, він розгублено переводив погляд з дружини на матір.
— Дівчата, ви чого? Що тут відбувається? — тихо запитав він.
— Ігорю, скажи хоч ти їй! — повернулася до нього Марина, сподіваючись на підтримку. — Твоя мама вважає, що Аліні треба дати тисячі євро, бо вона «слабка дівчинка», а ти маєш жити на роботі, бо ти чоловік! Тобі не обідно? Ну скажи!
Ігор зам’явся, опустив очі й почав благально дивитися на дружину.
— Марин, ну годі тобі… Мама приїхала в гості, навіщо ці свари? Мама сама знає, кому допомагати. Ми ж справляємося…
Марину наче холодним душем облили. Вона подивилася на чоловіка, який стояв як побитий пес, боючись слово сказати проти своєї матері.
— Справляємося? — прошепотіла вона. — Ми з боргів не вилазимо, Ігорю! А твоя мати відкритим текстом каже, що ти для неї на другому місці! І ти мовчиш?
— Ой, подивіться на неї, яка артистка! — заплескала в долоні Тамара Петрівна. — Сина проти матері налаштовує! Ігорю, синку, ти бачиш, кого ти в дім привів? Вона ж твої копійки рахує і мою дитину, Аліночку, брудом поливає! Невістка називається! Прийшла на все готове, а тепер їй мільйони подавай!
— Я не поливаю брудом! — кричала Марина, з очей уже капали сльози безсилля. — Я просто хочу, щоб до мого чоловіка ставилися як до сина, а не як до безкоштовного додатка! Ви приїжджаєте раз на два роки, привозите нам недоїдки з панського столу і вважаєте себе благодійницею!
— Недоїдки?! — обурилася свекруха. — Та цей пармезан коштує більше, ніж твоя денна зарплата! Невдячна ти хвастуха! Ігорю, я в цьому домі більше ні хвилини не залишуся! Замовляй мені таксі назад до Аліни. Там мене принаймні поважають і в кишеню не заглядають!
— Мамо, ну почекайте, куди ви на ніч дивлячись… — закрутився навколо неї Ігор.
— Ні, синку! З цією… істеричкою я під одним дахом не спатиму! Нехай навчиться язика за зубами тримати і чоловіка поважати, а не гроші вимагати!
Катерина мовчки вислухала емоційну сповідь подруги, лише зрідка хитаючи головою.
— І що? Поїхала? — запитала сусідка.
— Поїхала, — зітхнула Марина, витираючи сльозу, що підкотилася до ока. — Ігор побіг за нею, чемодан ніс, вибачався за мене. Потім повернувся, ми з ним так посварилися, як ніколи в житті. Він кричав, що я зганьбила його перед матір’ю, що я меркантильна. А мені так боляче, Катю… Не за гроші ті нещасні, чесно. А за те, що мій чоловік для власної матері — порожнє місце. І найгірше, що він сам цього не хоче помічати, готовий терпіти будь-яке приниження, аби тільки «мама не образилася».
Катерина підійшла, обійняла подругу за плечі й тихо сказала:
— Ти все правильно їй сказала, Маринко. Справедливості ти там не знайдеш, бо такі матері ніколи не зміняться. Для неї донька завжди буде принцесою, а син — робочою конячкою. Тобі головне тепер з Ігорем мир навести, бо свекруха поїде назад в Італію, а вам тут жити. Тільки от чи зрозуміє він колись, на чиєму боці правда — це вже питання.
Минуло кілька днів, але тиша в квартирі стала настільки густою, що її, здавалося, можна було різати ножем. Ігор прихопив собі звичку затримуватися на роботі, а коли повертався, мовчки вечеряв, дивився в екран телефона і одразу лягав спати, відвернувшись до стіни. Марина трималася з останніх сил, але кожна невисловлена образа випікала зсередини.
Суботній ранок почався не з аромату кави, а з гуркоту посуду. Марина готувала сніданок, навмисно голосно стукаючи сковорідкою. Ігор вийшов на кухню, похмурий, із синцями під очима.
— Довго ти ще збираєшся ходити з таким обличчям? — першим не витримав він, сідаючи за стіл. — Мені вже набридло це вічне напруження в домі. Через твій довгий язик я тепер ворог для власної матері.
Марина повільно повернулася до нього, тримаючи в руці лопатку для яєчні.
— Через мій язик, Ігорю? То це я винна, що твоя мама витирає об тебе ноги, а ти ще й дякуєш за це? Я захищала ТВОЮ гідність! Бо мені боляче дивитися, як тебе тримають за третьосортного родича.
— Та хто мене тримає?! — вибухнув Ігор, стукнувши кулаком по столу. — Мама дала гроші Аліні, бо Аліна — жінка, їй важче! Що тут незрозумілого? Мама все життя тягне нас обох, вона там, в Італії, здоров’я своє гробить, спину гне на чужих людей! А ти сидиш тут і розказуєш, як їй треба було розділити її ж копійки!
— Двадцять п’ять тисяч євро — це копійки?! — Марина аж підскочила на місці. — Ігорю, відкрий очі! Твоя мати купила твоєму зятю машину, тепер дала гроші на квартиру. А ти працюєш на двох роботах, світу білого не бачиш, спиш по чотири години на добу, щоб ми могли закрити борг за нашу однушку! Чому Аліні важче? У неї що, рук-ніг немає? Чи Сергій її інвалід? Вони живуть у своє задоволення, а ти для своєї мами — просто безвідмовний інструмент, який сам усе вирішить!
— Досить! Не смій так говорити про мою маму! — Ігор підвівся, його голос тремтів від люті. — Вона привезла дітям гроші, привезла нам повний пакет дорогих продуктів! Вона хотіла як краще, а ти влаштувала сцену ревнощів, наче голодна злидарка, якій шматка хліба недодали! Мені соромно за тебе, Марино. Просто соромно. Аліна вчора дзвонила, плакала в трубку. Каже, що мама ходить сама не своя, тиск підскочив. Навіщо було псувати родині свято?
— Родині? — Марина гірко усміхнулася, і з її очей бризнули сльози. — А ми з дітьми — не твоя родина? Твоя родина — це Аліночка і Тамара Петрівна? Ти подивись на себе! Ти готовий мене розірвати, готовий власних дітей позбавити спокою, аби тільки твоя матуся, яка згадує про тебе раз на рік, не дай Боже, не подумала, що ти маєш власну думку! Ти хоч раз замислювався, чому вона ніколи не питає, чи є у нас гроші на ліки, чи взуті діти до школи? Бо їй байдуже, Ігорю! Бай-ду-же!
— Вона мене любить! — закричав Ігор так, що на стіні задзенчав декоративний таріль. — Вона мене виростила! Вона вважає мене сильним, тому й не лізе зі своїми подачками! Це повага, розумієш ти своїм міщанським розумом чи ні?! Вона вірить у те, що я сам усе можу!
— Це не повага, це зручна відмовка, щоб не ділитися з тобою! — Марина зірвала з себе фартух і кинула його на підлогу. — Зручно любити сина, який нічого не просить і мовчки ковтає образи. Тобі просто бракує сміливості визнати, що твоя мати тебе недолюблює порівняно з Аліною. Тобі простіше звинуватити мене у меркантильності, ніж подивитися правді в очі!
Ігор важко дихав, його кулаки були стиснуті до білих кісточок. Він хотів щось сказати, відкрив рот, але слова застрягли в горлі. Правдиві, жорстокі слова дружини вдарили точно в ціль, туди, де роками зріла його власна, глибоко прихована дитяча образа.
Він розвернувся, схопив куртку і з гуркотом зачинив за собою вхідні двері, залишивши Марину одну посеред розгромленої кухні.
Валентина Довга
