Олег повільно йшов по вулиці, ледве пересуваючи ноги.
Як же він втомився за цей рік. Мішки під очима красномовно вказували на його стан. Одяг висів на ньому, тому що він сильно схуд.
Моральний стан був не краще фізичного самопочуття.
Сьогодні він все висловив дружині, що накипіло. Вона зібрала речі і голосно зачинила двері із зворотного боку.
Їх шлюб підійшов до кінця, як би він не старався зберегти його.
Чоловік подивився на свою руку, де блищала обручка. Він гірко стиснув губи і почав знімати тепер уже непотрібний атрибут сімейного життя.
Шкода, що не можна було ось так же легко розірвати коло, по якому він ходить. Чоловік не мав сили. Непробудна порожнеча заповнила його виснажену душу.
У свої 37 Олег відчував себе на всі 55. Усе через спосіб життя, який вів останній рік. Але в цьому не було його вини. Це лише збіг обставин.
У нього захворіла мама. Тата давно немає на цьому світі. Він єдина дитина в сім’ї. Всі турботи про хвору людину лягли на плечі чоловіка. Але чоловік і не збирався уникати відповідальності.
– Марино, давай маму візьмемо до себе?
– Ні! – категорично заявила дружина.
– В сенсі?
– Твоя мама завжди недолюблювала мене. Уявляєш нас на одній території. Олежику, я розумію все. Вона твоя мама. Ти єдиний син і подбати про неї більше нікому, але й мене зрозумій.
– Марино, я не кину маму!
– А і не треба кидати. Давай наймемо доглядальницю, яка забезпечить постійний професійний догляд. А ми щодня будемо відвідувати Зою Іванівну. Та й їй самій краще буде вдома, в знайомій обстановці.
Медсестра доглядала за жінкою тільки з ранку і до вечора. Після роботи Марина з Олегом провідували маму, а на ніч Зоя залишалася одна.
Але потім доглядальниця стала говорити, що вранці знаходить жінку на підлозі. Звідки у неї були сили, так пересуватися? Стало зрозуміло, що маму не можна залишати вночі на самоті.
Олег попросив Марину залишатися у мами по черзі з ночівлею. Дружина відмовилася ходити до Зої Іванівні. Допомоги чоловікові чекати було ні від кого. А потім і доглядальниця відмовилася працювати.
– Занадто вона примхлива. Мені важко. Вибачте, але я більше не буду приходити, – поставила перед фактом медсестра.
Нічого не залишалося, як забрати маму до себе, наперекір дружині.
Марина – своєрідна жінка. Вона молодша на 7 років. Одружилися вони 10 років тому, коли Марина була ще зовсім молоденькою дівчиною. Хто ж міг подумати, що за ці 10 років вона стане такою злою і жорстокою. Дружина відмовилася сидіти зі свекрухою.
– Знаєш що? Я не буду сидіти з твоєю мамою! Ніхто мене не змусить перебувати поруч з цією жінкою. Знайди пансіонат який-небудь!
– Марино, ти що? Це ж моя мама! Та що ти таке кажеш? – на очах у чоловіка навернулися сльози.
– Це не мій обов’язок – виносити горшки. – продовжувала Марина. – Олеже, вибирай: або я, або вона!
Олегу довелося взяти все на себе. А Марина зібрала речі і пішла. Так вони розлучилися.
Однак життя тривало. І потрібно було думати, що робити далі. Олег шукав нову доглядальницю.
Один знайомий дав йому номер медсестри, послугами якої колись користувався. Олег розгорнув папірець з номером телефону. Він набрав цифри на мобільнику. Після двох гудків пролунав приємний жіночий голос:
– Я слухаю.
– Вітаю. Ми не знайомі, але мені вас порекомендували. Ви зараз працюєте доглядальницею?
– Ні, я вже рік, як не працюю.
– Дуже шкода. – Олег важко зітхнув. – Вибачте. Всього найкращого.
– Зачекайте. А що саме ви хотіли?
Олег пояснив всю ситуацію. Чомусь йому особливо сильно захотілося поділитися бідою з цією жінкою. З незрозумілої причини він не тільки пояснив, які послуги йому були потрібні, а й розповів усі останні події свого життя.
Жінка мовчки слухала, а потім сказала, що завтра прийде, щоб обговорити умови. Олег назвав адресу. Вони домовилися про час.
Коли Олег відключив телефон, то його серце сильно билося. Пульс почастішав після того, як він почув ім’я жінки – Любов. Нову доглядальницю мами звали Люба.
Це ім’я викликало у нього суперечливі почуття, тому що колись він був закоханий в одну дівчину, Любов. І все життя це ім’я викликало у нього сумні спогади про перше нерозділене кохання.
На наступний день Олег з нетерпінням чекав доглядальницю. Коли у двері подзвонили, він якраз годував маму. Відкривши двері, він втратив дар мови. Перед ним стояла та сама Люба – дівчина, про яку він колись мріяв. Звичайно, вона змінилася, але він одразу впізнав її. Вона його теж. Люба мовчки стояла і дивилася на нього.
– Ну, здрастуй, Люба.
– Здрастуй, Олег. – злегка посміхнулася вона.
– Ти допоможеш мені? – очима повними надії Олег дивився на жінку.
– Знаєш, я вже давно не працюю доглядальницею. Мені це не потрібно. Але по телефону я почула голос, який звучав так, ніби людина в розпачі. Я вирішила просто прийти і подивитися, може, порадити що-небудь, може що ще. Але коли я побачила тебе, я зрозуміла, що не можу залишити тебе в біді. Адже ти мені колись був дуже дорогий. Тому так, я допоможу тобі.
– Дякую … – посміхнувся Олег.
Він навіть не підозрював, що колись подобався їй. Ця дівчинка здавалася йому недосяжною. Він проводжав її зі школи додому, але жодного разу не взяв за руку. Вона ніби тримала його на відстані. І це «ти колись був мені дорогий», немов теплий літній вітерець зігрів його.
На душі у Олега відразу стало спокійно і легко. Чомусь йому спало на думку про те, що у неї дуже красиві губи. Але він швидко прогнав від себе всі недоречні думки.
Люба приходила щодня через кілька годин після того, як Олег йшов на роботу.
На подив Олега мама перестала вередувати. Люба одразу знайшла з нею спільну мову. Мама не доставляла їй особливих проблем. А Олег тепер із задоволенням приходив з роботи додому, тому що кожен день він міг бачити Любу.
Перший час жінка швидко йшла після його приходу. Через місяць вона стала вже не так поспішати. Один раз Олег запропонував їй залишитися і випити з ним кави. Вона погодилася.
Вони розговорилися, і Олег з’ясував, що Люба не заміжня. І навіть ніколи не була.
Олег став помічати за собою, що постійно думає про Любу. Він не міг знову втратити її через недомовленості. Тепер він не сором’язливий юнак, а дорослий чоловік.
– Любо, ти будеш зі мною? Просто скажи мені, щоб я більше не піднімав цю тему, якщо вона тобі неприємна. Від твоєї відповіді залежить зараз все. Якщо я не подобаюся тобі, то я ніколи більше навіть не заїкнися …
Люба просто поцілувала його. Олег розумів, що це другий шанс на щастя з жінкою з минулого, який він не упустить.
Минув рік.
Марина знала, що Зої Іванівни нещодавно не стало. І вирішила, що тепер нічого не заважає їм з Олегом бути разом. Тепер вона кусала лікті, що наполягла на розлученні. Додому до колишнього чоловіка вона не наважилася піти, тому останній місяць намагалася влаштувати випадкову зустріч. Зіткнутися як би ненароком.
Чоловік ходив по торговому центру. Марина зрозуміла – ось прекрасна можливість. Вона попрямувала йому назустріч.
– Привіт, Олеже. Прекрасно виглядаєш. Знаю, що твоя мама відійшла у засвіти… Співчуваю.
Олег лише кивнув їй у відповідь. Марина чекала, що в його очах майнуть проблиски колишніх почуттів. Він же плакав тоді, коли вона йшла від нього. І тепер сподівалася, що зрадіє її раптовій появі.
Але Олег спокійно поставився до Марини. Він мовчки дивився, чекаючи, що буде далі. Вона вже плавно збиралася підвести свій монолог до їх можливого возз’єднання, як раптом поруч з нею пролунав жіночий голос:
– Прошу вибачення. Ми з вами не знайомі? .. Я Люба.
Марина різко підняла голову і побачила красиву струнку жінку, яка привітно посміхалася їй.
Олег поцілував жінку в щоку.
– Познайомся, це моя майбутня дружина, – сказав він Марині.
Марина від злості не могла нічого сказати, з ненавистю переводила погляд з Олега на Любу, з Люби на Олега.
Вона зрозуміла, що запізнилася з примиренням і повернути Олега не вийде. Швидким кроком, прикусивши нижню губу, Марина попрямувала до виходу з торгового центру.
Вона не могла тут більше знаходитися і бачити ці щасливі обличчя.
