Марина була жінкою, яку в їхньому елітному котеджному містечку називали «Святою». Її газон був підстрижений до міліметра, її діти пахли кондиціонером для білизни «Весняна свіжість», а її чоловік, Вадим, завжди мав на вечерю три страви, розкладені за кольоровою гамою.
Вадим був людиною системи. Він обожнював контроль.
— Марино, чому на дзеркалі у ванній крапля? — запитував він, навіть не підвищуючи голосу. Цей спокій був страшнішим за крик.
— Ми ж домовлялися: порядок у домі — порядок у голові.
Марина кивала, витирала краплю і посміхалася. Вона була професійним «буфером» між хаосом світу та ідеальною бульбашкою Вадима.
На їхнє 12-річчя Вадим зробив «королівський жест».
— Ти виснажена, люба. Поїдь у Хорватію на два тижні. Я знайшов ідеальний готель, де все за розкладом. Навіть сніданки подають строго о 08:00. Тобі корисно побути в системі, яка працює без твоїх зусиль.
Він не знав, що відправляє її не на відпочинок, а на детонацію.
Прибувши в Дубровнік місто в Хорватії, Марина перші два дні жила за інерцією. Вона прокидалася о шостій, застеляла ліжко в готелі так, ніби його мав перевіряти сержант, і йшла на сніданок.
На третій день вона зіткнулася в ліфті з жінкою, якій було далеко за сімдесят. У неї було яскраво-синє волосся, величезні сонцезахисні окуляри в стразах і футболка з написом: «Я не загубилася, я досліджую».
Жінка впустила пакет з апельсинами. Марина кинулася допомагати.
— Ой, обережно, вони ж розкотяться! Я зараз усе складу за розміром…
— Навіщо? — засміялася старенька. — Нехай котяться. Може, вони хочуть подивитися на море так само, як і я.
Марина завмерла з апельсином у руці.
— Але ж… порядок…
— Дитинко, — старенька зняла окуляри, і Марина побачила неймовірно живі очі. — Ти виглядаєш як людина, яка все життя тримає в руках кришталеву вазу, боїться її розбити, і зовсім не помічає, що ваза вже давно порожня. Кинь її. Вона важка.
Жінка пішла, наспівуючи щось італійське, а Марина залишилася стояти в ліфті. Її ваза вперше дала тріщину.
Через два дні Марина пішла на віддалений пляж, подалі від ідеального готелю. Там вона зустріла Марко. Йому було сорок, він латав сіті біля старого човна.
Марина сіла неподалік, дістала блокнот і почала записувати меню на тиждень (звичка, яку Вадим вимагав підтримувати навіть у відпустці).
— Гей, синьйоро! — гукнув Марко. — Ви пишете заповіт? У вас такий серйозний вид, ніби ви вирішуєте долю світу.
— Я планую вечері на вересень, — сухо відповіла вона.
— На вересень? Зараз липень! Риба у морі ще не знає, що ви її з’їсте у вересні. Ви вбиваєте сьогоднішній день заради того, який може ніколи не настати.
Він підійшов ближче і простягнув їй шматок свіжого хліба з сиром.
— Скуштуй. Це не входить у твій план, але це смак свободи. Хліб ще теплий, сир занадто солоний, а ти занадто гарна, щоб рахувати грами в блокноті.
Того вечора Марина вперше не пішла на вечерю в готель. Вона пила домашнє вино з Марко, слухала історії про шторми й зрозуміла, що її «стерильне життя» — це лише красиво оформлена клітка.
На десятий день зателефонував Вадим.
— Марино, чому ти не відповідала дві години? Я перевірив твій банківський рахунок — ти купила… сукню з квітами? Ми ж обговорювали: твій стиль — це монохром. І чому ти не надіслала мені список продуктів, які треба закупити до твого приїзду?
Марина слухала його голос. Раніше він здавався їй надійним, як фундамент. Тепер — скрипучим, як старі двері в підвал.
— Вадиме, я не приїду.
— В сенсі? Рейс у неділю. Я вже замовив мийку машини, щоб зустріти тебе як належить.
— Я залишаюся тут.
— Не говори дурниць. У тебе там сонячний удар. Поклади слухавку, випий води й збери валізи. Я не збираюся терпіти цей бунт. Ти — моя дружина, ти — частина мого дому.
— Я не частина твого дому, Вадиме. Я — людина. А людина не може бути меблями, навіть дуже дорогими.
Вона вимкнула телефон і кинула його в море. Сплеск був тихим, але в її голові він пролунав як вибух.
Вона залишилася. Грошей на картці було небагато (Вадим швидко заблокував основні рахунки), але Марина вперше відчула азарт. Вона оселилася в невеликому хостелі.
Одного разу вранці на набережній вона побачила чоловіка. Він малював неймовірні пейзажі Адріатики, тримаючи пензель… пальцями ніг. У нього не було рук.
Марина стояла поруч годину. Коли він закінчив, він подивився на неї.
— Красиво? — запитав він.
— Це неймовірно. Як ви… як ви не здалися?
— Знаєте, синьйоро, коли ти втрачаєш те, що всі вважають обов’язковим, ти раптом виявляєш, що у тебе є тисяча інших способів бути щасливим. Головне — не намагатися повернути те, чого вже немає. Треба малювати тим, що залишилося.
Марина подивилася на свої руки. Вони були на місці. Але вони десятиліттями робили тільки те, що подобалося Вадиму.
Минуло пів року. Вадим був упевнений, що вона повернеться через місяць, коли «голод і реальність» притиснуть її до стіни. Він навіть не шукав її — був надто гордим.
Але одного разу він отримав офіційного листа. Це був позов про поділ майна, але не це його вразило. До позову була додана копія статті з міжнародного журналу про дизайн та архітектуру.
На головному фото була Марина. Вона стояла на фоні відреставрованого старовинного маєтку в передмісті Спліта. Стаття називалася: «Українка, яка повернула душу занедбаним каменям».
Виявилося, що Марина, яка колись закінчила архітектурний факультет з відзнакою (про що Вадим велів «забути, бо дружина бізнесмена не має працювати»), почала з того, що допомогла Марко перепланувати його стару таверну. Потім був будинок старенької з синім волоссям (яка виявилася вдовою відомого мецената).
Марина не просто «залишилася відпочивати». Вона викупила занедбану руїну за безцінь, використовуючи свої знання і зв’язки, які вона миттєво обросла завдяки своїй щирості.
Коли Вадим прилетів у Хорватію, щоб «поставити її на місце», він знайшов її в офісі її власної фірми.
— Ти думала, що обікрала мене? Те майно, яке ми ділимо… я знищу тебе судами! — кричав він.
Марина спокійно підняла очі від креслень.
— Вадиме, ти запізнився. Ти так довго стежив за краплями на дзеркалі, що проґавив океан. Пам’ятаєш ту фірму, через яку ти проводив офшорні транзакції на моє ім’я, бо «так безпечніше»?
Вадим заціпенів.
— Так ось, — продовжила вона, — я виявилася не лише зразковою дружиною, а й дуже уважним читачем документів, які ти давав мені підписувати між подачею супу та десерту. Ця компанія тепер є власником твого котеджного містечка. Ти не можеш мене засудити, бо ти фактично працюєш на мене.
Вона підійшла до вікна, за яким шуміло море.
— І знаєш, що найсмішніше? Я більше не витираю краплі на дзеркалах. Я на них просто дивлюся і бачу там щасливу жінку.
Вадим вийшов, спотикаючись об власну тінь. А Марина взяла пензель і почала малювати план нового будинку — будинку, де вікна завжди будуть відчинені для вітру, і де ніхто ніколи не запитає, чому вечеря не за розкладом.
Автор: Наталія
