Марина стояла біля вікна, спостерігаючи, як сонце повільно тоне за верхівками старих дубів. П’ятнадцять років. Звучить солідно.
П’ятнадцять років, наповнених запахом свіжоспечених булочок, гуркотом футбольних м’ячів у дворі та тихими, теплими ночами поруч із Олексієм. Її Олексій – надійний, передбачуваний, як швейцарський годинник. Це вона в ньому найбільше й цінувала.
“Мамо, ми пішли! Ярик, ти взяв той новий м’яч?” – крикнув молодший, восьмирічний Данило, на ходу застібаючи куртку.
“Так, Данилку, взяв. Мам, тато точно забере нас о шостій? У нас сьогодні важливе тренування,” – запитав тринадцятирічний Ярослав, завжди серйозний і відповідальний.
Марина підійшла до них, поцілувала обох у щоки. “Точно, хлопці. Я щойно говорила з ним. Сказав, що сьогодні у нього невідкладні справи, але до шостої встигне. Обіцяв навіть заїхати за нами додому і відразу на тренування. Не запізнюйтеся!”
Хлопці зникли за дверима. Марина повернулася до своїх звичайних справ: дистанційна робота, дзвінок свекрусі, сортування білизни. Усе йшло за планом. Але десь о другій годині дня на телефон прийшло повідомлення від Олексія.
Олексій : “Кохана, привіт. У мене форс-мажор на роботі. Надто важлива зустріч. Заберу хлопців сам, але значно пізніше, близько сьомої. Не готуй вечерю. Замовляй щось собі. Вибач, що підводжу.”
Марина насупилася. Це було незвично. Олексій ніколи не порушував їхні сімейні домовленості, а сьогодні у хлопців було важливе тренування.
Марина : “Ти впевнений? Я могла б сама. Що сталося?”
Олексій : “Не хвилюйся. Усе добре. Просто… усе вирішується. Ти вільна до вечора. Насолоджуйся часом для себе. Люблю!”
Ця двозначність насторожила її. «Усе вирішується»? Що саме? Може, підвищення? Чи, навпаки, якісь проблеми, про які він не хоче говорити? Марина спробувала відкинути тривожні думки. Напевно, просто робота.
Ближче до сьомої вечора Марина вже сиділа на дивані, переглядаючи каталог нових книг. Вона вирішила, що замовити собі суші буде чудовим завершенням дня.
Але двері відчинилися, і на порозі з’явилися не її чоловік чи сини, а їхня сусідка, пані Галина. Вона тримала в руках велику коробку й променисто усміхалася.
“Марино, добрий вечір! Олексій просив передати це,” – сказала Галина. – “І сказав, що це дуже крихке, і що ти маєш негайно це розпакувати.”
Марина спантеличено взяла коробку. “Галино, що це? А де хлопці? А Олексій?”
“Хлопці вдома, нагодовані й щасливі. Олексій просив передати, що сьогодні ти належиш тільки йому. Розпаковуй! А я вже побіжу, не хочу заважати!” – Галина, як завжди, була енергійна і загадкова.
Всередині коробки Марина знайшла три речі: пляшку напою, маленьку пляшечку парфумів, які вона носила 15 років тому, коли вони тільки познайомилися, і невеликий, старовинний компас. До компаса була прив’язана записка:
“Моя мила, ти завжди була моєю зіркою, що вказує шлях. Але сьогодні я хочу, щоб ти поклалася на прилад, що вказує напрямок. Пам’ятаєш, куди ти відправилася у свою першу довгу подорож, після того, як я вперше сказав, що люблю тебе? Шукай на північ.”
Марина відчула, як її серце починає битися швидше. Це був квест! Олексій, який завжди сміявся з її любові до детективів і загадок, влаштував квест!
“На північ… Перша подорож після освідчення…” – Марина пригадала. Це була їхня перша спільна поїздка на вихідні до старого Маяка, який стояв на високому березі північного моря. Вона завжди любила це місце за його самотність і велич.
Вона швидко переодяглася в джинси й улюблений светр, нанесла краплю тих самих парфумів і схопила ключі від машини.
Дорога до Маяка зайняла пів години. Коли Марина під’їхала, було вже зовсім темно. Світло Маяка оберталося повільно, кидаючи довгі білі промені на навколишній пейзаж.
На старому дерев’яному паркані біля входу висіла ще одна записка, цього разу згорнута в сувій і перев’язана червоною стрічкою:
“Твої очі – це два маяки, які завжди освітлюють мій шлях. Але сьогодні тобі потрібна інша допомога. Шукай там, де ми вперше зрозуміли, що наше майбутнє буде спільним. Місце, де ти сказала: ‘Ми ніколи не розлучимося’. На захід.”
Марина подивилася на компас. “На захід…” Це ж має бути Причал. Саме там, біля старого рибальського причалу, вони вдвох сиділи в холодному травні, коли вона, під дією емоцій, сказала ту фразу.
Вона швидко повернулася до машини, її думки вже мчали попереду неї. “Ми ніколи не розлучимося”. Тоді вони сміялися з такої дитячої клятви, але подивися на них тепер – 15 років і двоє синів!
Причал зустрів її тишею і легким солоним запахом. Було лише кілька ліхтарів, які ледь освітлювали дошки. Марина повільно вийшла з машини і пішла до краю причалу.
І тут вона побачила…
Там, на самому кінці, було обладнано маленьку, але чарівну сцену. Не стіл із вечерями, як вона очікувала. Це було щось інше. На старому ящику лежав грамофон, поруч стояла гітара, а над усім цим висів великий плакат, написаний рукою Олексія: “15 РОКІВ — ТІЛЬКИ ПОЧАТОК!”
Поруч стояв він. Олексій. Він був одягнений у свій улюблений светр, у якому він освідчувався їй, і тримав у руках… великий, трохи незграбний, але явно свіжоспечений торт, прикрашений 15 свічками.
“Сюрприз,” – тихо сказав Олексій, і його очі світилися.
Марина кинулася до нього. “Олексію! Це… це ти все сам? Я не очікувала! Що з роботою? Що з форс-мажором?”
Він поставив торт на ящик, обійняв її і поцілував у маківку.
“Форс-мажор був один: я мав усе встигнути. Я взяв вихідний, але сказав, що у мене важлива зустріч, щоб ти нічого не запідозрила.
Я нагодував хлопців, відправив їх до Галини на ‘вечір кіно’ – вони в безпеці. Я хотів, щоб цей вечір був лише наш.”
“Але ці записки, цей квест… Це ти?” – Марина відчула, як її очі наповнюються сльозами щастя.
“Я. Я хотів, щоб ти згадала, як ми починали. Як ми були безтурботні, коли єдиною нашою турботою було, куди ми поїдемо наступного тижня. А цей грамофон…” – він посміхнувся, – “Я купив його спеціально. Ти пам’ятаєш, що грала на нашому весіллі?”
“Звісно, пам’ятаю. Старий джаз,” – прошепотіла Марина.
“Саме так. А тепер… Сядь,” – він посадив її на невеликий плед, що лежав поруч. – “Ти думаєш, це все?”
Він підняв гітару. Марина здивовано подивилася на нього. Олексій ніколи не грав на інструментах.
“Олексію, ти… ти вмієш грати на гітарі?”
Він трохи почервонів. “Ні. Але я взяв кілька уроків. Звісно, я не професіонал, але я хотів зіграти тобі нашу пісню. Ту, під яку ми танцювали на нашому першому побаченні. І заради цього… заради тебе… я пішов на таку авантюру.”
Він невміло, але з неймовірною щирістю, почав грати мелодію, яку вони обоє знали напам’ять: старий, романтичний хіт. Його пальці ледь тремтіли, голос був трохи невпевнений, але для Марини це був найкращий концерт у її житті.
Вона сиділа, слухала, дивилася на чоловіка, який після 15 років рутинного життя, бізнесу і батьківства пішов на такий відчайдушний, романтичний і абсолютно неочікуваний крок, щоб нагадати їй, як сильно він її любить.
Коли він закінчив, Марина мовчки підійшла до нього, обійняла його і міцно поцілувала.
“Ти. Мій. Герой,” – сказала вона. – “Я так люблю тебе, Олексію. Ти мені показав, що наше життя – це не лише ‘форс-мажор на роботі’. Це справжнє свято.”
“І сьогодні ми святкуємо. 15 років ідеального життя. Запалюй свічки, кохана. І готуйся різати торт.
“І ніколи не думай, що я став передбачуваним,” – усміхнувся Олексій, і вони разом підійшли до причалу, де їх чекав їхній маленький, особистий ювілей.
Олеся Срібна
