Марина пам’ятала той день до найдрібніших деталей. Сонце заливало коридори університету, а в її сумці лежав щойно отриманий залік. Вона була на другому курсі філфаку, коли біля воріт загальмував чорний позашляховик. З нього вийшов Андрій. Він був старшим на десять років — впевнений, пахнув дорогим одеколоном і успіхом.
— Дівчино, ви згубили усмішку, — банально, але дієво сказав він.
За місяць Марина вже не чула лекцій. Вона чула лише його обіцянки.
— Навіщо тобі ці конспекти, Мариш? — Андрій ніжно забирав у неї ручку. — Я заробляю достатньо для нас обох. Ти будеш моєю королевою. Навіщо тобі сидіти в цих запилених аудиторіях?
Батько Марини, Ігор Петрович, дізнавшись про плани доньки кинути навчання, вперше в житті підвищив голос:
— Марино, дурна ти дитино! Кохання — це дим, а диплом — це піч, яка грітиме тебе все життя. Не кидай інститут!
— Тату, ти просто застряг у минулому столітті! — кричала вона у відповідь, пакуючи речі. — Андрій мене кохає! Він забезпечить мене так, як ти маму ніколи не міг!
Мати лише плакала в кутку, притискаючи хустку до обличчя:
— Донечко, чоловік — це сьогодні є, а завтра немає. А що в тебе залишиться?
Марина грюкнула дверима. Вона переїхала до Андрія. Весілля не було — «навіщо ці формальності, ми ж і так сім’я». За рік народився Артемко, ще за два — маленька Софійка. Марина розчинилася в побуті. Її світ звузився до стерильно вимитої підлоги, пюре з кабачків та очікування звуку мотора під вікном.
Минуло шість років. Андрій ставав дедалі холоднішим. Тепер він не приносив квітів, а його зауваження ставали гострими, як бритва.
— Марин, ти знову в цьому халаті? — кинув він якось увечері, навіть не глянувши на неї. — Я обідав з партнерами, їхні дружини виглядають як з обкладинки журналу. А ти… пахнеш котлетами.
— Андрію, я цілий день з дітьми, Софійка зубки ріже… — почала вона, але він перебив:
— Діти — це твоя робота. Я даю гроші. Виконуй свою частину угоди добре.
Поступово він почав затримуватися. Спочатку до дев’ятої, потім до півночі. Згодом — не приходив зовсім, відключаючи телефон. Коли Марина намагалася вияснити стосунки, він просто відштовхував її:
— Не винось мені мізки. Ти нічого не робиш, тільки сидиш на моїй шиї.
Того фатального вечора він прийшов тверезим і надто спокійним. Марина готувала вечерю.
— Не заставляй стіл, — сказав він, сідаючи в крісло. — Я зустрів іншу. Вона — мій бізнес-партнер. Розумна, амбітна, з нею є про що поговорити, крім підгузків.
— Що ти таке кажеш? — ніж випав з її рук. — А як же я? А діти?
— Ти? — він цинічно засміявся. — А хто ти, Марино? Ти ніхто. У тебе немає освіти, немає професії, ти ні дня в житті не працювала. Ти просто додаток до моєї квартири, який застарів. Я хочу, щоб до кінця тижня тебе тут не було.
— Куди мені йти? У мене немає грошей!
— Твої проблеми. Можеш дітей з собою забрати, мені вони зараз заважатимуть. Або залишай — найму няню. Хоча, кому я брешу? Ти їх забереш, бо це єдине, що ти вмієш — бути квочкою.
Ніч була холодною. Марина стояла на вокзалі з двома валізами та двома заспаними дітьми. В кишені — кілька тисяч гривень, які вона потай відкладала «на чорний день». День виявився не просто чорним — він був непроглядним.
Коли таксі під’їхало до батьківського будинку, руки Марини тремтіли. Вона не дзвонила їм пів року, бо було соромно зізнатися, що вони мали рацію.
Двері відчинив батько. Він постарів, волосся зовсім посивіло.
— Тату… я… — вона захлинулася сльозами.
Ігор Петрович мовчки взяв Артемка на руки, іншою рукою пригорнув доньку.
— Заходь, — тихо сказав він. — Чай уже закипає. Ми чекали на тебе шість років.
Наступні місяці були пеклом. Сором перед сусідами, депресія, усвідомлення власної безпорадності. Андрій не дзвонив. Він лише надіслав повідомлення: «Подаю на розірвання фактичних шлюбних відносин. На аліменти не розраховуй, я офіційно на мінімалці».
Марина дивилася в дзеркало і не впізнавала себе. Згасла жінка без майбутнього.
Аж поки одного ранку мати не поставила перед нею чашку кави й стару папку.
— Що це? — запитала Марина.
— Твоя заліковка, — відповіла мама. — Я не дала батькові її викинути. І твої документи з університету теж тут. Тобі двадцять шість, Марино. Життя тільки починається.
Це було важко. Вона відновилася на навчання, але вже на заочне, щоб мати змогу працювати. Вдень вона мила підлогу в торговельному центрі, ввечері вчила літературу, а вночі — заколисувала дітей.
— Куди ти лізеш? — сміялися колишні подруги, які вдало вийшли заміж. — Кому ти потрібна з двома «хвостами» і без досвіду?
Марина мовчала. Вона більше не вірила в казки про принців. Вона вірила тільки у власні мозолі та безсонні ночі.
Минуло три роки. Марина отримала диплом. Її знання мови та природна грамотність допомогли їй влаштуватися копірайтером у велике видавництво. Потім — редактором. Вона почала писати сама. Її блог про життя жінки, яка почала з нуля, набрав тисячі підписників.
Одного разу вона йшла центром міста — стильна, впевнена, з ноутбуком у сумці. Біля офісу вона побачила знайому автівку. Вона була вже не такою новою і блискучою. З неї вийшов Андрій. Він виглядав втомленим, під очима були мішки. Побачивши Марину, він зупинився.
— Марино? Ого… Ти змінилася. Виглядаєш… дорого.
— Я просто виглядаю як людина, яка сама собі господар, Андрію, — спокійно відповіла вона.
— Слухай, — він зам’явся. — З тією жінкою у нас не склалося. Виявилося, їй потрібні були тільки мої активи. Може… пообідаємо? Дітей побачу. Я скучив.
Марина подивилася на нього і відчула… нічого. Ні злості, ні болю. Тільки легку огиду.
— Дітей ти можеш побачити в суботу, через адвоката. А обідати мені ніколи. У мене зустріч із видавцем. І знаєш що, Андрію? — вона посміхнулася. — Дякую тобі.
— За що? — здивувався він.
— За те, що виставив мене тоді. Якби не твоя жорстокість, я б так і залишилася твоїм «халатом». А тепер я — це я.
Сьогодні Марина живе у власній квартирі, купленій у кредит, який вона виплачує сама. Артемко та Софійка пишаються мамою, чиє ім’я тепер на обкладинках книг.
Батько, сидячи на її кухні за вечерею, тихо каже:
— Знаєш, доню, я тоді помилився.
— В чому, тату?
— Я сказав, що диплом — це піч. Але ні. Твій дух — це піч. А диплом — то лише дрова. Ти сама себе обігріла.
Ніколи не кидайте свою мрію заради того, хто обіцяє вам «весь світ». Бо той, хто дає вам цей світ, може в будь-який момент забрати його назад. Будуйте власний світ. Надійний. Свій.
