— Марино, ми маємо розійтися. Не можу більше приховувати, в мене інша жінка, збираємося одружитися. Я зрозумів, що ти — не моя історія.
— Максиме, це жарт? Ми ж рік разом були, і ти любив мене, я це відчувала… Як же швидко змінилися почуття, дивно…
— Нічого дивного. Якби любив — то не з’явилася б інша. Ти хороша, просто не підходиш мені, от і все. Будь щаслива, Марино. Бувай.
Максим встав і пішов швидким кроком. Марина впала в заціпеніння, настільки несподівано прозвучали його слова.
Так, стали рідко бачитися останнім часом, менше спілкуватися, але це через його роботу. Тепер зрозуміло, що це були відмовки. Яка ж вона наївна й сліпа…
Мріяла, що вийде заміж, народить сина й дочку, і тепер усі її мрії розлетілися як пил… Коли запросив у кафе, зраділа, думала пропозицію робитиме, а воно он що…
Як же боляче втрачати людину, п’ять хвилин тому вони були парою, а тепер чужі люди. Покохав він там когось…
Марина важко зітхнула й вийшла на вулицю. Сіла в машину й заплакала. Чому їй так не щастить? У подруг уже по двоє дітей, щасливі сім’ї, одна вона невлаштована…
Завела машину й поїхала додому. Година пік, машин повно на дорозі, усі поспішають додому…
Зателефонувала мама, відповіла.
— Марино, мені потрібні гроші!
— На що тепер? Я ж нещодавно давала тобі десять тисяч!
— Та що мені ті копійки? Продукти дорогі які, ти бачила? А в мене пенсія не скоро ще!
— А роботу шукаєш? Співмешканець твій чому грошей не дає? Чому я повинна утримувати вас, не розумію?
— Ти як з матір’ю розмовляєш? Я тебе виростила, тепер ти зобов’язана мені допомагати!
— Якби ви менше пили, і гроші були б, і робота! Більше не проси допомоги! Ідіть працюйте!
— Ну, дякую, доню! Тому ти й одна досі, бо невдячна! Максим не одружиться з тобою, ось побачиш, знайде нормальну бабу! А ти все життя сама будеш кукувати! І матері в тебе більше немає! Не потрібна мені дочка така безтолкова!
Пролунали гудки. От і поговорили…
Батька Марини не стало п’ять років тому. Мати після похорону наче з глузду з’їхала. Почала пити, водити незрозумілих чоловіків.
Рік тому зійшлася з якимось невдалим поетом, пила менше, працювала. Потім поет пішов, прийняла такого ж Гришу. Періодично просила грошей у Марини, на ліки, на їжу. Марина злилася на неї, але давала. Все чекала, коли мати за розум візьметься.
А тепер ось вона погана дочка стала, немає грошей — і не потрібна, значить… Може, це й на краще. Поживе спокійно хоч, без вічних прохань і скарг.
У дитинстві Марину любили батьки, і ніколи б вона не подумала, що мати перетвориться на таке… Алкоголь перетворює людину на тварину.
Добре, що Марина давно вже жила самостійно, у квартирі, що дісталася від бабусі, батькової матері. Працювала в будівельній організації, зарплата хороша, на життя вистачало.
До Максима в неї був чоловік, розумний, добрий, красивий. Але одружений. Коли дізналася правду, одразу розлучилася з ним. Хоч і любила.
З Максимом познайомилася в друзів. Одразу якось потягнулися одне до одного, почали зустрічатися. Думала, ну ось воно, щастя, а тепер знову одна…
Майнув придорожній щит з написом — «Водію, не поспішай, тебе чекають вдома!»
Марина усміхнулася. Як же, чекають її… Наречений кинув, матері не потрібна, батька немає, бабусь-дідусів теж немає…
Від сумних думок очі знову наповнилися слізьми. Різке світло, гуркіт, скрегіт металу, і тиша…
Марина розплющила очі. Її машина вся понівечена, в’їхала в стовп на швидкості. Приїхала швидка допомога, поліція, і її дістали з машини…
Вона бачила це все збоку. Нічого не боліло, відчувала неймовірну легкість.
Усе, як у фільмах, які вона бачила. Її завантажили й відвезли до лікарні, отже не жива…
За частку секунди Марина опинилася в лікарні. Як вона це робила — не розуміла. Силою думки переміщалася на будь-яку відстань. Тіла як такого в неї не було, якась оболонка прозора. Але вона все бачить і розуміє. Чудеса…
Час летів з неймовірною швидкістю, наче на перемотуванні. Марина бачила, що її розмістили в реанімації, підключили апарати. Вона була в комі, а душа вільно переміщалася.
Марина наблизилася до власного тіла. Від нього виходили вібрації, і ніби тягнуло до нього, але вона не розуміла, як у нього можна ввійти. У фільмах це відбувається легко й просто.
Скільки минуло часу, Марина не знала. Вона переміщалася туди, куди захоче, достатньо було просто подумати про це місце.
Ось вона вдома в мами. Тій повідомили, що дочка в комі.
— От же зараза ця Маринка! Вляпалася! Не вмієш їздити за кермом нормально — не берись! Зараз ще гроші почнуть вимагати з лікарні за її лікування, де їх брати?
— Одні проблеми створює… Уже краще б на той світ пішла вже й усе, кажуть, там виплати від держави є на поховання, — п’яний співмешканець мами міркував, сидячи за столом. На якому стояла пляшка, відкрита банка консервів з бичками в томатному соусі.
Мама Марини щось простогнала у відповідь і налила «біленької» в чарку. Їй байдуже, виходить, що дочка в лікарні…
Марина повернулася до свого тіла в лікарню. Нікому вона не потрібна, і сенс тоді жити? Нехай уже серце зупиниться, і вона припинить своє земне існування…
Вібрації від тіла були дуже слабкі. Марина відчувала, що скоро цей зв’язок перерветься. Що буде далі, вона не знала, але в даний момент їй було добре й легко.
Раптом вона почула тоненький дитячий голосок: «Тьотя Марина забере мене, вона хороша, добра, і не забуде про мене!»
Та це ж Варя! Сусідська дівчинка семи років. Марина часто приходила в гості до неї та її мами Ольги.
Приїхали вони з невеликого селища. Оля — сирота, виховувала її бабуся. Після школи Оля вступила до училища, зустрічалася з хлопцем, дізналася, що дитину чекає. Одружуватися відмовився, дитину не визнав, звинувативши її, що нагуляла і хоче повісити на нього.
Бабуся допомагала, чим могла. Коли Варі виповнилося п’ять років, бабусі нестало. Її будинок зайняв син із сім’єю, Ольгу з дитиною вигнав. Вона поїхала в місто, зняла квартиру, знайшла роботу, Варя ходила в дитячий садок.
Марині подобалася Ольга. Проста, добродушна, дуже любить доньку.
Часто вони гуляли разом, Марина купувала Варі іграшки, солодощі, їй хотілося порадувати цю милу біляву дівчинку. Вона мріяла, що колись у неї теж буде така донечка.
Ольга часто брала підробітки ввечері й залишала доньку в Марини. Вона була тільки рада. Максим з несхваленням ставився до цього.
— Воно тобі треба, сидіти з чужою дитиною? Це її проблема, хіба ні? Я не збираюся сидіти тут з вами в ляльки гратися, поїду з пацанами в більярд пограю, а ти няньчися тут…
Часто Варя обіймала Марину своїми тоненькими рученятами, і Марина мліла від дитячої безпосередності. Які все-таки діти щирі.
— Тьотя Мариночко, я тебе так люблю! Після мами… Ти така добра, хороша. А дядя Максим злий… Не любить він тебе…
— Варечко, Максим хороший, ти його погано знаєш…
— Поганий, я знаю… Давай у Барбі пограємося.
І Марина гралася. І варила какао, смажила млинці, які Варя потім уплітала зі згущеним молоком.
І ось тепер Марина бачить Варю в дитячому будинку. Вона дивиться у вікно і чекає на неї.
— Варю, відійди від вікна, я сказала! Іди лягай у ліжко вже, всі діти вляглися, одна ти бродиш! Не прийде за тобою ніхто! Ти сирота тепер, мами немає більше! І Марина не прийде твоя! Будеш жити тут тепер, це твій дім!
Варя розмазувала сльози по обличчю, не хотіла вірити в почуте. Мами немає, кажуть, що під машину потрапила. Варя в цей час була в лікарні, в спеціальній палаті. Потім її відправили в дитячий будинок.
Вона не хоче тут жити. Їй тут не подобається! Злі тьоті, які кричать увесь час, несмачна їжа, діти, які знущаються з неї, обзиваючи підкидьком… Тьотя Марина дізнається, що вона тут, і обов’язково забере.
Варя вночі гірко плакала в подушку, сильно сумувала за мамою…
Марину, побачивши й дізнавшись усе це, ніби вдарило струмом. Варя потребує її! Вона її любить і чекає! Але чим вона може допомогти, адже сама лежить у лікарні…
Треба щось робити! Марина перенеслася в палату. Все було стабільно. Апарати пищали, її тіло лежало під простирадлом.
Вона зрозуміла, що хоче жити далі. Заради Варі. Вона зобов’язана допомогти цій беззахисній дитині!
— Марино, допоможи донечці…
До неї підійшла оболонка Ольги. Вона її бачила і чула.
— Олю, що з тобою сталося?
— П’яний водій збив увечері, коли я йшла за Варею до садка. Мій життєвий шлях закінчився. Я поки ще прив’язана до цього світу, але скоро я піду і дуже переживаю за дочку. Крім тебе, їй нікому допомогти…
— Олю, я люблю Вареньку, і з радістю допомогла б. Але моє тіло там — а я тут. Як мені бути? Я не знаю, що робити…
— Я допоможу тобі. Дивись, тобі потрібно подумки ввійти у своє тіло, але потрібно зібрати всі свої сили, це непросто — увійти у фізичне тіло, і навіть боляче. Але ти зможеш, у тебе все вийде!
Марина напружилася і спробувала ввійти в тіло, але нічого не виходило. Десь удалині вона почула, як плаче Варя і кличе її. Це надало їй сил. Зібравшись у згусток енергії, вона влетіла в тіло. Її ніби вдарило струмом, було дуже боляче й неприємно.
Заблимали лампочки на апаратах, пролунали гучні звуки. До палати вбігла медсестра.
— Вона прийшла до тями! Дівчатка, ідіть сюди!
З дитячого будинку виходила жінка з дівчинкою, яка радісно всміхалася і міцно тримала її за руку.
— Тьотя Марина, я тебе кликала весь час, я знала, що ти прийдеш!
— Я знаю, Варюшо! Я тебе почула, і ось я тут! Ти тепер будеш жити в мене, я все оформила, як належить! І до речі, я бачила твою маму… Уві сні. Вона просила передати, що дуже любить тебе, і що все буде добре!
Варя заусміхалася. Вона завжди пам’ятатиме і любитиме свою матусю…
Тепер, проїжджаючи повз щит з написом: «Водію, не поспішай, тебе чекають вдома!» Марина усміхалася, а не плакала, як тоді, в той злощасний вечір. Її чекають вдома, її люблять. І нехай це всього лише одна маленька дівчинка — але це так важливо, це так цінно… І все в них буде добре.
