— Марино Олександрівно, ви або збираєте з батьків по п’ятсот гривень на “день народження ліцею”, або ваш 9-Б не отримає атестати з нормальними оцінками. Вибирайте: професійна солідарність чи ваші безглузді принципи.
Марина Олександрівна викладала англійську мову в одному з найпрестижніших ліцеїв Одеси. Молода, енергійна, вона була тією рідкісною вчителькою, яка щиро горіла своєю справою. Її уроки були схожі на захопливі подорожі: учні дивилися фільми в оригіналі, розігрували театральні сцени та дискутували про світові новини. 9-Б душі в ній не чув, проте за зачиненими дверима вчительської та в кабінеті директорки панували зовсім інші, неписані «одеські» правила життя.
Директорка, Алла Григорівна — жінка з монументальною зачіскою, важким поглядом і перлами на шиї, які коштували більше, ніж річна зарплата вчителя — вважала ліцей своєю приватною вотчиною. Фонди класу, фонди школи, нескінченні ремонти актового залу, «пакети» для перевіряючих комісій — грошовий потік від батьків не вщухав ні на день.
— Мариночко, ви ж розумієте, статус ліцею треба підтримувати, — солодко, з ноткою прихованої загрози казала директорка, попиваючи каву з порцелянової чашки. — Батьки у нас люди заможні, впливові, їм ці суми — на один обід у ресторані. Організуйте збір на «добровільні внески» до кінця тижня. Це частина вашої роботи як класного керівника.
Марина Олександрівна мовчала, стискаючи в руках журнал. Вона знала, що в її класі, попри елітарність закладу, є кілька дітей із родин, де кожна копійка на рахунку, де батьки працюють на двох роботах, щоб дитина мала шанс на кращу освіту. Для них ці «внески» були не просто витратами, а щомісячним приниженням.
Конфлікт, який назрівав місяцями, вибухнув на чергових батьківських зборах. Марина, замість того щоб зачитати список «потреб школи», прямо заявила:
— Шановні батьки, я офіційно забороняю будь-який збір грошей на подарунки мені чи адміністрації. Якщо ви справді хочете допомогти школі — купіть папір для принтера, нові книги в бібліотеку або оплатіть інтернет-платформу для навчання. Готівки, конвертів та «добровільних» поборів у моєму класі більше не буде.
У класі запала така тиша, що було чутно шум прибою з вулиці. Але замість очікуваної підтримки, Марина побачила розгубленість та роздратування. Голова батьківського комітету, пані Віолета — дружина місцевого забудовника в шубі, яка не пасувала до шкільної аудиторії — обурено вигукнула:
— Як це «не буде»?! Ми хочемо, щоб наші діти вчилися в найкращих умовах! Ми хочемо, щоб до них було «особливе» ставлення, щоб вчителі посміхалися їм ширше! Ви що, хочете, щоб наш клас вважали бідним? Щоб на нас тикали пальцями?
Того ж вечора в групі Viber почалося справжнє цифрове цькування. Марину звинувачували в «зарозумілості», «небажанні жити за стандартами ліцею» і навіть у тому, що вона спеціально принижує учнів, щоб витіснити конкурентів-репетиторів. Хоча всі знали: Марина ніколи не брала грошей за додаткові заняття зі своїми учнями.
Адміністрація ліцею перейшла в наступ за всіма канонами психологічної війни. Марині змінили розклад: тепер її уроки стояли «вікнами» — перша пара о восьмій ранку, а наступна — восьма за ліком, ближче до вечора. Її позбавили всіх премій за «порушення корпоративної етики та деструктивний вплив на колектив». Колеги-вчителі, які справно передавали «частку» Аллі Григорівні, тепер перестали з нею вітатися, демонстративно виходячи з учительської, коли вона заходила.
— Ти що, найрозумніша чи найчесніша? — просичала їй одного разу колега-історик, затиснувши в кутку коридору. — Нам усім треба жити, у всіх діти, кредити. Директорка ділиться з ким треба «нагорі», нас ніхто не зачепить. А тебе просто з’їдять. Звільняйся сама, поки вони не вигадали статтю, за якою ти ніде більше не знайдеш роботу.
Ситуація стала критичною перед іспитами. Під час перевірки контрольних робіт у 9-Б раптово «зникли» три роботи найсильніших учнів. Алла Григорівна негайно викликала Марину і звинуватила її в професійній недбалості:
— Ви втрачаєте документи суворої звітності! Це службова невідповідність. Ви або йдете нам назустріч у питаннях «фонду ліцею», або ми оформлюємо догану з подальшим звільненням.
Марина зрозуміла: грати за правилами в цьому гнилому закладі неможливо. Але вона була одеситкою в третьому поколінні — дочкою капітана та вчительки музики. Вона знала, що найкращий дезінфектор для плісняви — це сонячне світло.
Вона не пішла скаржитися в департамент — підозрювала, що там у Алли Григорівни все «схоплено» за багато років. Марина звернулася до своїх випускників — тих, кого вона вчила п’ять-сім років тому. Зараз багато хто з них працював успішними юристами, журналістами та аудиторами. Разом вони провели власне, неофіційне розслідування.
Результати були приголомшливими. Виявилося, що гроші, які батьки роками здавали на «капітальний ремонт басейну», перераховувалися на рахунки фірми-прокладки, що належала зятю директорки. Басейну в ліцеї як не було, так і немає — там просто щороку перефарбовували двері, створюючи ілюзію робіт.
Марина скликала позачергові батьківські збори, офіційно орендувавши приміщення в сусідньому будинку культури. Алла Григорівна намагалася заборонити вчителям та батькам туди йти, але на зустріч прийшли не тільки батьки 9-Б, а й журналісти міських телеканалів та активісти.
Марина вийшла на сцену. Замість граматичних правил англійської мови, вона вивела на великий екран фінансові звіти.
— Ось ваші «внески» за останні три роки, — спокійно казала вона, вказуючи на цифри. — А ось фотографії об’єктів, на які ці гроші нібито пішли. Хтось із вас бачить тут новий лінгафонний кабінет, за який ви здали по три тисячі гривень минулого вересня? Бо я бачу лише нову іномарку на парковці адміністрації та чергову квартиру в Аркадії.
Скандал вийшов на національний рівень. Відео зі зборів набрало сотні тисяч переглядів. Алла Григорівна терміново «захворіла», але лікарняний не врятував її від перевірки з міністерства та відкриття кримінального провадження за статтею про розтрату майна в особливо великих розмірах.
Батьківський комітет ліцею був розпущений. Пані Віолета, не витримавши публічного осуду, перевела свого сина в іншу школу, заявивши на прощання, що в цьому ліцеї «більше немає місця для еліти».
Марина Олександрівна залишилася в ліцеї. Колектив, який ще вчора її ігнорував, тепер дивився на неї з побоюванням та повагою. Їй пропонували посаду директорки, але вона ввічливо відмовилася.
— Я люблю вчити дітей, а не керувати бюджетами, — відповіла вона новому призначеному керівнику.
Сьогодні в її 9-Б справді немає жодних «фондів». На свята діти дарують їй квіти з власних клумб або печиво, яке спекли самі. А в ліцеї нарешті з’явився справжній лінгафонний кабінет — його купили за бюджетні кошти, які раніше просто «розчинялися» у високій зачісці Алли Григорівни.
Марина навчила своїх учнів найголовнішому уроку, якого немає в жодному підручнику: англійська мова — це важливо для кар’єри, але вміння чітко сказати «ні» несправедливості — це мова, якою має володіти кожен, хто хоче жити з високо піднятою головою.
