— Марино, подивися на себе! Тобі тридцять вісім, твій найкращий співрозмовник — рудий кіт Барсик, а сукні пахнуть котячою м’ятою та бібліотечним пилом. Я не дозволю тобі заживо поховати себе в цій квартирі! У суботу ти йдеш на побачення з Едуардом. Він серйозна людина, у нього мережа аптек і він не терпить котів. Тобі доведеться обирати: або твоє котяче царство, або шанс на нормальне людське життя.
Квартира Марини була зоною відчуження для всіх, хто цінував мінімалізм та стерильність. Тут на підвіконнях грілися коти: від обережного чорного Вуглика до величезного, схожого на хмару, Барсика. Марина знала характер кожного, їхні звички та страхи. Вона працювала коректором у видавництві, і тиша була її професійним інструментом.
Але тиша вибухнула, коли двері відчинилися ключем Світлани.
— Жах! Марино, тут знову пахне вовною! — Світлана зайшла як дезінфектор у зону зараження. — Я домовилася. Завтра о сьомій вечора у «Гранд Кафе». Його звати Едуард. Він вдівець, солідний, і, що головне — він шукає жінку, яка буде мовчати і створювати затишок. Ти ідеально підходиш. Тільки котів треба… ну, кудись подіти. Хоча б на вечір.
Марина повільно відклала рукопис.
— Світлано, я не просила тебе шукати мені вдівця. І коти — це не меблі, їх не можна «кудись подіти».
— Ти просто боїшся жити! — вигукнула сестра. — Ти сховалася за цими хвостами від реальності. Але я твоя кров, і я витягну тебе з цього болота, навіть якщо ти будеш дряпатися, як твій Барсик.
Субота стала днем екзекуції. Світлана притягла професійну візажистку та сукню, в якій Марина почувалася як загорнута в колючий дріт.
— Посміхайся, — інструктувала сестра. — Говори про театр, про книги, але не згадуй, що ти лікуєш лишай у вуличних котів. Чоловіки люблять ефірних створінь, а не ветеринарів-аматорів.
Побачення з Едуардом було катастрофою. Він сорок хвилин розповідав про свої успіхи в логістиці аптечних складів і про те, що жіноче призначення — це «бути окрасою вечора». Коли Марина випадково згадала, що в неї вдома п’ять котів, Едуард скривився, наче з’їв лимон.
— Коти — це антисанітарія і ознака психічного розладу, — заявив він. — Я б на вашому місці зробив повну дезінфекцію.
Марина встала, не дочекавшись десерту.
— Знаєте, Едуарде, мої коти набагато краще розбираються в людях, ніж ви — у дезінфекції. Прощавайте.
Світлана була в люті. Вона не могла повірити, що її «ідеальний план» провалився через «якихось тварин».
— Ти егоїстка, Марино! — кричала вона по телефону. — Ти хочеш залишитися сама в старості? Хто тобі склянку води подасть? Котів своїх попросиш? Марина слухала це і відчувала, як всередині наростає глуха стіна. Вона розуміла, що Світлана діє з любові, але ця любов була задушливою, як петля.
— Світлано, ти щаслива зі своїм Ігорем? — раптом запитала Марина. Запала довга пауза.
— До чого тут це? У нас все стабільно. Він забезпечує сім’ю, діти в приватній школі… — Я запитала, чи ти щаслива. Чи ти відчуваєш тишу всередині?
— Щастя — це праця, а не тиша! — відрізала Світлана і кинула слухавку.
Через тиждень Марина пішла в зоомагазин за лікувальним кормом. Почалася злива, і вона застрягла під навісом невеликої майстерні з ремонту музичних інструментів. Поруч стояв чоловік — розпатланий, у старому светрі, з футляром від віолончелі.
— Здається, це надовго, — сказав він, посміхаючись. — Я Павло. А це — Ларрі, він дуже нервує через грім. Марина помітила, що з-під його куртки виглядає маленьке, тремтяче цуценя.
— О, він крихітний… — Марина мимоволі потягнулася погладити малого.
— Знайшов у водостічній трубі сьогодні. Не зміг пройти повз. Тепер думаю, як його познайомити зі своєю скрипкою. Він, здається, не фанат Моцарта.
Вони проговорили дві години. Павло виявився музикантом, який більше цінував звук старої деревини, ніж блиск дорогих авто. Він не запитував про її «статус» чи плани на заміжжя. Він запитував, як Барсик реагує на класичну музику.
Марина почала зустрічатися з Павлом потай від сестри. Вона знала: якщо Світлана дізнається, що її обранець — «бідний музикант із підвалу з собакою-дворнягою», почнеться нова хвиля «порятунку».
З Павлом було легко. Вони могли мовчати годинами. Він приходив до неї, і коти, які зазвичай ховалися від чужих, обсідали його з усіх боків. Барсик навіть дозволив Павлу почухати себе за вухом — це був вищий знак довіри.
Марина вперше за тридцять вісім років відчула, що її не намагаються «виправити». Павло любив її саме такою: з її котячою вовною на светрах, з її любов’ю до складних текстів і з її тихим сміхом.
Світлана все ж таки дізналася. Вона побачила їх у парку — Марину в старій куртці і Павла, який щось захоплено розповідав, розмахуючи руками. Наступного дня вона була у Марини.
— Це хто? Це твій «принц»? — Світлана була на межі істерики. — Марино, він виглядає як безхатько! Він музикант? Ти знаєш, скільки вони заробляють? Ти хочеш до кінця життя їсти мівіну разом із котами?
— Світлано, зупинись, — тихо сказала Марина. — Він — людина, з якою мені не треба грати роль. Він бачить мене, а не твою ідею про те, якою я маю бути.
— Я бажаю тобі добра! — кричала сестра. — Я знайшла тобі Едуарда!
— Едуард хотів купити мені нове життя, викинувши моє старе. А Павло просто став частиною мого життя.
Криза в сім’ї Світлани вибухнула несподівано. Її «ідеальний» Ігор оголосив, що йде до іншої — «менш ідеальної, але живої». Світлана залишилася в своєму стерильному будинку з ідеальними серветками і порожнечею в серці.
Вона приїхала до Марини вночі. Вона сиділа на кухні, а навколо неї кружляли коти. Барсик, відчувши її біль, заскочив їй на коліна і почав голосно муркотіти. Світлана, яка завжди ненавиділа котів, вперше в житті занурила пальці в теплу м’яку вовну і розплакалася.
— Чому так, Марино? Я все робила правильно. У мене були всі пункти зі списку «щастя»…
— Бо щастя — це не список, Свєто. Це резонанс. Тобі просто треба почути свою власну мелодію, а не ту, яку грають усі навколо.
Весілля Марини та Павла було дивним для всіх, крім них самих. Вони розписалися в будній день. На Марині була проста сукня, а в волоссі — жива квітка. Замість ресторану вони влаштували пікнік у дворі їхнього будинку для друзів-музикантів та волонтерів.
Світлана прийшла. Вона була тихою і вперше не давала порад. Вона дивилася, як Павло грає на віолончелі для Марини, і як коти поважно ходять між гостями. Вона бачила, як сяє Марина — не тим фальшивим блиском, якого Світлана намагалася домогтися через візажистів, а справжнім, внутрішнім світлом.
Марина і Павло орендували великий будинок на околиці міста. Тепер у них було ще більше місця для котів і для Ларрі. Павло відкрив свою школу музики для дітей із бідних родин, а Марина почала редагувати книги з психології тварин.
Їхній дім став місцем, куди люди приходили лікувати душі. Там завжди було трохи хаотично, пахло кавою та старою деревиною, але там було те, чого Світлана так довго шукала в журналах — щирість.
Світлана часто приїжджала до них. Вона почала займатися йогою і нарешті завела собі кота — маленьку, задиристу кицьку, яку назвала Матильдою.
— Знаєш, Марино, — сказала вона одного разу, сидячи на ганку. — Я все життя намагалася виставити тобі оцінку «незадовільно». А виявилося, що це я не знала предмету.
— Ми просто вчили різні мови, Свєто, — посміхнулася Марина.
Марина, яку колись називали «старою дівою з котами», виявилася жінкою, яка просто вміла чекати свого звуку. І цей звук виявився найкращою симфонією, яку вона коли-небудь чула.
