— Марино, сьогодні історичний день, — проголосив Віктор, затягуючи на поясі фартух із написом «King of the Kitchen». — Досить цих гастрономічних компромісів. Діти ростуть, вони мають знати смак справжнього, канонічного борщу. Борщу мого діда, де копчені свинячі ребра зустрічаються з чорносливом у танці вогню та диму.
Недільний ранок у родині Петренків почався не з аромату кави, а з гуркоту десятилітрової каструлі з нержавіючої сталі, яку Віктор урочисто виставив у центр кухонного острова. Це був виклик. Рукавичка була кинута.
Марина, яка в цей момент спокійно пила зелений чай, повільно поставила чашку. Її очі звузилися.
— Чорнослив? У борщ? Вітю, ми ж домовилися ще десять років тому — сухофруктам місце в узварі, а не в першій страві. Справжній борщ — це легкість, біла квасоля, яку замочували всю ніч, і печений солодкий перець для тонкого аромату. Твоя копчена «каша» — це замах на здоров’я наших дітей.
З вітальні почулося дружнє важке зітхання. П’ятнадцятирічний Артем та сімнадцятирічна Софія перезирнулися. Вони знали цей тон. Це був тон «великої кулінарної реформації», яка зазвичай закінчувалася переклеюванням шпалер або мовчанням протягом трьох днів.
— Знаєш що, Марино? Якщо ти вважаєш свій дієтичний суп із квасолею борщем, то ми просто не можемо далі співіснувати на одній кухні! — Віктор театрально схопився за ніж для чищення овочів. — Це ідеологічна прірва! Якщо ми не зійдемося в рецепті, я не знаю, як ми будемо далі жити. Це розлучення! Гастрономічне розлучення!
— О, чудово! — підхопила Марина, енергійно шинкуючи капусту. — Тільки чур, діти залишаються зі мною! Я не дозволю тобі годувати їх цим «копченим гудроном». Софія, сонечко, ти ж підеш до мами? Мама навчить тебе відчувати баланс кислоти та цукру.
— Мам, тат, ви серйозно? — Артем підняв очі від смартфона. — Ви щойно «розлучилися» через буряк?
— Не через буряк, Артеме, а через принципи! — відчеканив Віктор. — Так, ділимо майно. Софія йде до мами — до «Секти Святої Квасолі». А ти, Артеме, як справжній чоловік і майбутній мисливець, ідеш до мене. Ми з тобою будемо варити Борщ Перемоги. З ребрами. З димком. З характером!
— Вітю, не вплутуй дітей у свої чорносливові махінації! — вигукнула Марина, розмахуючи пучком кропу. — Артем любить мій борщ! Софія, скажи йому!
— Я взагалі-то люблю піцу, — тихо прошепотіла Софія братові. — Слухай, Артеме, подивися на них. У них знову «фаза загострення». Може, почнемо шукати терапевта зараз? Я бачила оголошення: «Сімейна консультація для пар, що втратили зв’язок із реальністю».
Кухня перетворилася на зону активних переговорів. Віктор і Марина працювали пліч-о-пліч, але кожен на своїй ділянці, постійно стикаючись ліктями та кидаючи один на одного іскрометні погляди.
— Хто так ріже буряк, Марино? Це ж соломка, а не дрова для каміна! — бурчав Віктор, закладаючи свої копченості в окріп. — Ребра мають віддати душу бульйону, а твій перець тільки все зіпсує.
— Мій перець — це душа! — відпарувала Марина. — А твій чорнослив — це гастрономічна помилка природи! Якщо ти кинеш його туди, я кину туди цілу банку чилі!
Діти ошелешено спостерігали за цією картиною. Батьки нагадували двох алхіміків, що намагаються створити філософський камінь, паралельно обговорюючи графік відвідування дітей після «кулінарного розлучення».
— Значить так, — Віктор помішував бульйон із таким виглядом, ніби командував флотом. — Артем буде зі мною по непарних числах їсти м’ясо. Софія по парних — твою квасолю. Зустрічаємося на нейтральній території в McDonald’s. — Домовилися! — Марина кинула в каструлю лавровий лист так, ніби це була граната. — Але зауваж: аліменти ти будеш платити салом!
Артем непомітно дістав телефон і почав записувати відео.
— Світ має це бачити, — шепотів він. — Двоє дорослих людей з вищою освітою ділять нас за ознакою любові до копченостей. Софі, ти вже знайшла номер психолога?
— Так, — відповіла дівчина, швидко гортаючи екран. — Тут є фахівець із «немотивованої агресії в шлюбі». Думаю, нам потрібен сімейний абонемент. Мінімум на десять сеансів.
Минуло три години. Пара на кухні пройшла всі стадії: від гніву та заперечення до торгу і, нарешті, смирення. Повітря було густим від ароматів, які, на диво, не конфліктували, а створювали щось абсолютно нове.
Віктор подивився на Марину. Марина подивилася на Віктора. У каструлі кипів компроміс. Там були і ребра, і печений перець, і квасоля, і — о диво! — три маленькі чорносливини, які Віктор підступно, але з любов’ю закинув, поки Марина відвернулася за сіллю.
— Знаєш, — тихо сказав Віктор, знімаючи піну. — Твій перець пахне непогано.
— А твій бульйон… — Марина завагалася. — Добре, він має глибину. Може, не будемо розлучатися сьогодні?
— Ну, тільки якщо ти визнаєш, що чорнослив додає пікантності.
— Тільки якщо ти визнаєш, що без моєї квасолі це просто юшка!
Вони перезирнулися і раптом розреготалися. Віктор притягнув Марину до себе і поцілував у ніс, забруднений томатною пастою.
— Діти! Просимо до столу! — голос Віктора пролунав урочисто, як звук сурми.
Батьки вийшли з кухні разом. Віктор з великою пошаною ніс десятилітрову каструлю, наче це був Святий Грааль. Марина йшла поруч, тримаючи тарілку з нарізаним салом, домашньою сметаною та пампушками з часником, які вона встигла спекти в паузах між «судовими дебатами».
Вони виставили все це на стіл перед Артемом та Софією.
— Ось він, — прошепотіла Марина. — ТОЙ САМИЙ БОРЩ. Плід нашої… е-е-е… бурхливої співпраці.
— Наша спільна спадщина, — додав Віктор, витираючи чільце фартухом. — Скуштуйте і скажіть, що тато з мамою — найкраща команда у світі.
Підлітки сиділи нерухомо. Вони ошелешено дивилися на каструлю, потім на батьків, які ще п’ять хвилин тому ділили майно та опіку, а зараз світилися від щастя та кулінарного тріумфу.
Артем повільно взяв ложку, зачерпнув червону рідину і підняв її на рівень очей.
— Знаєте, що я вам скажу… — почав він серйозно. — Борщ пахне нереально. Але, Соф, ти записала номер того лікаря?
— Так, — Софія дістала візитку, яку заздалегідь роздрукувала на принтері. — Тату, мамо. Ми вас дуже любимо. Правда. Борщ ми з’їмо, і він, впевнена, геніальний. Але ось номер доктора психології Олександра Григоровича. Ми вже записали вас на вівторок, на вісім вечора.
— Навіщо це? — здивувався Віктор, наливаючи собі першу порцію.
— Тому що нормальні люди не розлучаються через чорнослив тричі за один ранок! — вигукнув Артем. — І не ділять дітей на «м’ясоїдів» та «квасолефілів»! Вам явно потрібна професійна допомога, щоб навчитися готувати без загрози для цілісності нашої родини.
Марина і Віктор перезирнулися. Потім подивилися на дітей. Потім на борщ.
— Ну що, Марино, підемо? — запитав Віктор, відкушуючи пампушку.
— Підемо, — зітхнула Марина, підливаючи дітям сметани. — Але тільки якщо доктор Олександр Григорович дозволить нам принести йому баночку на дегустацію.
На кухні панував мир. Борщ був ідеальним — димним, солодкуватим, густим і неймовірно ситним. А візитка психотерапевта так і залишилася лежати на столі, притиснута тарілкою з салом — як символ того, що в цій родині навіть безумство має чудовий смак.
