— Марино, я більше не зможу з тобою зустрічатися. Ти дівчина класна, симпатична, знайдеш собі іншого хлопця. Гаразд? Тільки не засмучуйся і не плач, терпіти цього не можу.
Марина дивилася на Германа і нічого не розуміла. Навіщо він це говорить? Про що він? Ці три тижні були найщасливішими в житті Марини. Вона була впевнена, що й Герман так само щасливий із нею. Мріяла, що вони скоро одружаться і на зло всім, однокласникам, які дражнили її «Гавчиком—самітником» за те, що вона ні з ким із хлопців не зустрічалася, дівчатам з її курсу, які уникали її за те, що вона думала тільки про навчання і нічого не тямила у модних речах, на зло батькам, які твердили їй, щоб була обережною з чоловіками і не підпускала їх близько до себе, на зло всім вона буде щаслива з коханиим чоловіком, особливо, коли в них народиться маля.
Про дитину і хотіла розповісти Марина Германові, але він почав першим і тепер вона нічого не розуміла. Марина тягла його за руку, щоб він зупинився, пояснив все нормально, але хлопець продовжував говорити:
— Ти ж не думала, що такий чоловік, як я, буде холостий? Мала б розуміти, що це тільки для задоволення, для пригоди, так би мовити. Загалом, мені з тобою було добре, сподіваюся, і тобі теж. До речі, те, що в тебе до мене нікого не було, було навіть кумедно. Гаразд, вибач, мені треба прибрати тут і бігти, дружину з сином зустрічати з відпустки. Сюди більше не приходь, це квартира друга, він теж скоро приїде. Ну все, бувай.
Герман став випихувати Марину за вхідні двері, але вона впиралася.
— Почекай, я нічого не розумію, — бурмотіла вона, — Яку дружину? Навіщо тоді говорив, що кохаєш мене? Я ж тобі повірила! Я закохалася в тебе. Гера, у мене буде дитина, — випалила з дрижанням у голосі Марина вже за дверима.
— Ага! Усі ви так говорите, — зареготав Герман, — Тобі грошей треба? На, — він сунув із-за дверей у руки дівчині якісь папірці, — То тобі на морозиво. Іди давай уже! — і він захлопнув двері.
Марина довго дивилася на якісь купюри, затиснуті в руці, потім огидно кинула їх на підлогу під’їзду, витерла руки об куртку, ніби вони були вимазані брудом, і вийшла на вулицю.
Три тижні щастя, двадцять два дні та ночі божевільного кохання. Марина закинула навчання в інституті, майже не дзвонила батькам, вона всю себе віддала Герману, першому своєму чоловікові, чоловікові, в якого вона закохалася. Настільки сильно, що забула про все, про батьків, про навчання, про гордість. А тепер вона йшла по вечірньому місту і плакала. Витирала сльози, зітхала, навіщось з надією озиралася і знову плакала.
Марина знімала кімнату в Анни Дмитрівни, літньої прибиральниці, колишньої акторки маленького театру. Анна Дмитрівна одразу побачила, що Марина плакала, вона завела її на кухню, налила у кришталевий келих води, подала дівчині і прямо запитала:
— Кинув?
Марина схлипнула і кивнула.
— Розказуй.
Марина підняла голову, подивилася на господиню квартири, побачила в її очах щире співчуття і все розповіла. Про те, як Герман випустив у магазині гаманець, а Марина підняла і наздогнала його. Як він дякував їй і говорив, що таких чесних дівчат уже немає на світі, що вона особлива, до того ж найкрасивіша. Ввечері він запросив дівчину в кафе, потім вони довго гуляли. Того вечора Герман поцілував Марину. А через два дні запросив до себе додому. Він приготував скромну вечерю, просто зварив пельмені і полив їх сметаною. Начебто нескладно, але Марина була щаслива. Того ж вечора він сказав, що кохає її, вона повірила і не встояла, а тепер не знає, що їй робити з дитиною.
Анна Дмитрівна спокійно вислухала Марину і твердо заявила:
— Потрібно їхати до батьків. Усе їм розповісти і там уже думати, як жити далі.
— Ви хотіли сказати: що робити далі?
— Ні, я правильно сказала. Але вирішувати тобі. Головне, прийми правильне рішення, щоб потім не шкодувати все життя.
Анна Дмитрівна раптом різко відвернулася і тихо додала, вже дивлячись у темне вікно:
— Не тільки щастя може стати помилкою. Буває і навпаки. Якщо вчасно зупинитися. Я не зупинилася. І тепер зовсім сама…
У п’ятницю ввечері Марина поїхала додому. Жила вона у невеликому селищі, за сорок кілометрів від райцентру. Мама її працювала вчителькою математики, а батько електриком. Вони були простими, але поважними в селищі людьми. Марина одразу покликала маму до своєї кімнати, зібралася з духом і все розповіла.
— Ти ж всього на третьому курсі! — зойкнула мама, — Що люди скажуть? До того ж, ми стільки сил і грошей витратили на те, щоб ти вступила, і тепер все кинути через якусь дурницю?
Марина хотіла заперечити, мовляв, дитина — це не дурниця, але нічого не сказала, вона знала, з якими труднощами батьки збирали гроші їй на навчання і життя в обласному місті.
— Добре, що тітка Зіна ще працює в лікарні і в неї якраз чергування ці вихідні, — продовжила мама, — Завтра поїдемо в район і все владнаємо. Не бійся, це не страшно і не боляче. Татові нічого говорити не потрібно. В нього і так тиск.
Наступного дня Марина та її мама вийшли з дому вранці. Автобус в місто відходив рівно о сьомій годині. Коли вони вже підходили до зупинки, раптом подув різкий вітер, звідкілясь налетіла хмара і пішов дощ, холодний осінній дощ, який одразу промочив весь їх одяг. Марина одразу замерзла, та й мама побоялася їхати в такому вигляді. Вони повернулися додому. Їхати другим рейсом в обід вже не було сенсу, тому поїздку жінки вирішили відкласти.
Вночі Марина не спала, вона згадувала слова Анни Дмитрівни. А раптом, справді, ця її помилка зможе стати найголовнішим її щастям? Раптом Марина вже ніколи не зустріне чоловіка, в якого зможе закохатися, і тоді вона залишиться зовсім сама, як стара акторка?
Наступного дня Марина з мамою благополучно дісталися до міста. Вони зайшли до будівлі районної лікарні, Марина залишилася в коридорі, а мама побігла шукати свою подругу. Коли вона повернулася в супроводі невисокої худющої жінки у білому халаті, та скрикнула:
— Олю, та твоя донька вся в сльозах! Вибач, я не візьмуся. Давайте через два дні, коли я прийду на зміну. Заспокойтеся, обдумайте все і приїжджайте. Час дозволяє, — і вона, помахавши рукою, сховалася за одними з білих дверей.
Мама важко зітхнула, простягнула дочці чисту хустинку і спрямувала до виходу, Марина повільно пішла за нею, потай усміхнувшись у мамину хусточку.
Увійшовши в свій двір, вони одразу побачили батька. Він стояв у дверях із грізним виглядом.
— Ну-ка розказуй, мати, чого ви там від мене ховаєте? Чому моя донька по ночах плаче? Чув я, нема чого відпиратися.
Довелося розповісти. Що тут почалося! Батько рвав і метав, кричав, мовляв, чому одразу не сказали, не чужа же людина. Інститут можна і заочно закінчити, а разом вони хоч кого виховають. Головне, хіба можна так ризикувати його онуком чи онученькою? Тут тато навіть заплакав. І Марина, вголос заревівши, кинулася йому на шию. Знала вона, що буває батько суворий, але все ж він найкращий!
Коли мама подзвонила подрузі і розповіла про їхнє рішення, та відповіла:
— А я вас уже й не чекала, — і відключилася.
Марина перевелася на заочне відділення, влаштувалася на роботу і стала з радістю чекати народження маля.
Народилася дівчинка, Дашенька. Дуже схожа на діда, на його найбільшу радість. Дашенька росла усміхненою, бешкетною дівчинкою. Але дуже хворобливою. Через її здоров’я Марині доводилося двічі брати академічну відпустку, не могла вона залишати на батьків хвору доньку. Важко було, але ось Даша вже йде в перший клас, а Марина, вже з дипломом, влаштувалася в районний центр на хорошу роботу за фахом. У серпні вона зняла в місті житло і понесла документи дочки в найближчу школу.
Коли Марина підійшла до дверей школи, то побачила, що її ремонтує молодий чоловік і зупинилася, не знаючи, як пройти, щоб не завадити йому.
— Підтримай, — здригнувшись, почула вона.
Чоловік подав їй плоскогубці і якусь деталь:
— Тільки не впусти, — суворо додав він, навіть не глянувши на неї.
Марині стало навіть цікаво. Вона тримала деталі й інструменти, подавала потрібне, притримувала, коли чоловік просив її, а він перевірив замок на відремонтованих дверях, і задоволено сказав:
— Ну ось, можеш же нормально допомагати, — і, нарешті, повернувся до Марини: — Ой, а де Мішка?
Марина знизала плечима:
— Начебто, я за нього. А що, не впоралася?
— Це Ви мені допомагали? Вибачте, що я на «ти», — зніяковів він, потім раптом усміхнувся і по-хлоп’ячому нахилив голову набік:
— Я Ігор Ігорович, вчитель математики.
Від посмішки його обличчя начебто осяяло, очі загорілися, Марина навіть задивилася, потім опритомніла і відповіла:
— А я Марина, по батькові не обов’язково, мені й так подобається.
— Мені теж, — тихо сказав молодий симпатичний вчитель, не відводячи від дівчини погляду…
За півроку вони одружилися. Ігор дуже полюбив Дашу, як і вона його. Він удочерив її і став їй чудовим, люблячим батьком. Невідомо чому, але спільних дітей у Марини та Ігоря так і не було. Але вони не засмучувалися, Даша була для них обох найрідніша.
Минуло одинадцять років. Марина з Ігорем і Дашею поїхали в обласне місто подавати документи до інституту. Улаштувавши всі справи, вони вийшли з будівлі інституту і вже збиралися йти, як хтось покликав Марину, вона оглянулася і насилу впізнала постарілого Германа.
— Я вас наздожену, — сказала вона своїм і підійшла до колишнього коханого: — Як життя? Втім, бачу, не дуже. Що хотів, я поспішаю.
— Це моя донька? — хрипко запитав Герман.
— Ні, звісно, я тоді пожартувала, її рідний тато поруч із нею, — спокійно відповіла йому Марина, а чоловік засмучено зітхнув:
— Чому ж отак? Дружина від мене пішла, виявилося, що мій син зовсім не мій, і жодна жінка з тих, з ким я зустрічався, не народила мені дитини. Я хворий, а поруч жодної рідної душі. За що мене Бог покарав?
— А ти так і не зрозумів? — сумно запитала в нього Марина, — Вибач, мені потрібно йти.
Вона повернулася і швидким кроком пішла наздоганяти Ігоря і Дашу. Донька хотіла було запитати, хто цей чоловік, але Марина взяла її за руку і запропонувала:
— А давайте зайдемо в гості до чудової жінки. Між іншим, акторки, — вона усміхнулася, побачивши, як загорілися очі дочки, і весело потягнула за собою її та чоловіка.
