— Машо, ти ніяк не вгамуєшся, що у мене чоловік нормальний, а не ходак, як твій, – захищала я Андрія. Але як же я помилялася!
Ольга сиділа у кав’ярні зі своєю шкільною подругою Марією й показувала світлини з родинного пікніка. На одному з фото Андрій, її чоловік, усміхався, тримаючи донечку Аню на плечах. Ольга пишалася ним – працює в продажах, кар’єра йде вгору, але завжди вчасно вдома, з Анею няньчиться, як слід.
Марія, швачка з двома розлученнями за плечима, дивилася на світлини з ледь помітною усмішкою.
— Олю, твій Андрій, звісно, ідеальний, — мовила Марія. — Але ти впевнена, що він аж такий безгрішний? Мій теж колись з себе янгола вдавав, а сам — тільки й заглядав на чужі спідниці.
— Ой, Машо, та ти просто ревнуєш, що мені пощастило з чоловіком, а не як тобі з тим другим — лиш глянув на когось, і вже за поріг. А мій щовечора вдома, з дитиною гуляє, ніколи не цурається допомогти. Що тобі не так?
— Що він кожного вечора вдома — кажеш? — Марія прищурилася. — А чому ж я бачила його у суботу в центрі з якоюсь жінкою?
— Та хоч би й з жінкою, — Ольга засміялася, хоча всередині щось защеміло. — Напевно, колега. Андрій часто зустрічається з клієнтами, їздить на переговори. Не вигадуй, Машо.
Марія байдуже знизала плечима, але в душі Ольги щось сколихнулося. Вони з Андрієм були разом уже вісім років, і він жодного разу не дав підстав для сумнівів. Проте слова подруги запали в голову.
Увечері Андрій повернувся з роботи, поцілував її, запитав, як минув день. Ольга спостерігала за ним, поки він грався з Анею, і намагалася переконати себе, що Марія просто пліткує. Але коли Андрій несподівано зібрався «у справах» і поїхав, дружині стало тривожно.
Вона подзвонила мамі, Тамарі Василівні, сподіваючись хоч трохи відволіктися.
— Мамо, уявляєш, зустрілася сьогодні з Машею, — сказала жінка, крокуючи кімнатою. — І вона мені наговорила, ніби Андрій за кимось бігає. Я слухаю її — і не можу заспокоїтися.
— Олю, твоя Маша язика не тримає за зубами. Але ти краще приглянься. Чоловіки — вони такі: мовчать, мовчать, а потім — сюрприз.
Ольга похитала головою.
— Мамо, та він не з таких. Я йому вірю.
— Віра — це добре, донечко. Але очі тримай відкритими.
Вона поклала слухавку. Мама хотіла заспокоїти, та її слова лише посилили тривогу.
Ольга згадала, як вихваляла Андрія перед подругами, як пишалася тим, що він – опора. Але тепер у її серці зароджувалась підозра. А раптом Марія таки має рацію, і вона просто закриває очі?
Наступні тижні Ольга намагалася не думати про слова подруги, але ті сиділи в голові. Андрій поводився, як завжди: вранці водив Аню до садочка, увечері вечеряв із ними, жартував. Але Ольга почала помічати дрібниці — він частіше кудись виїжджав «у справах», відповідав на дзвінки пошепки, швидко прибирав телефон, коли вона наближалась.
Ольга кілька разів намагалася спитати прямо, але Андрій відмахувався:
— Робота, люба, не переймайся.
Якось вони випадково зустрілися з Марією в магазині, і та знову додала тривоги.
— Олю, я не люблю плітки, — мовила вона, складаючи покупки в сумку, — але твій Андрій знову був у центрі. У мене ж там ательє, вікна просто на вулицю. Я його бачила. Перевір хоч раз, для свого спокою.
Ольга насупилась, але стрималася:
— Машо, досить уже ці чутки розносити. Андрій працює, клієнтів розвозить. Чому ти так чіпляєшся до мого чоловіка?
— Як хочеш, — знизала плечима Марія. — Я за тебе хвилююсь. Мій теж «працював», поки я його не застукала з сусідкою. Подумай.
Ольга мовчки пішла, відчуваючи, як усе всередині стискається. Вона не хотіла вірити, але сумніви ставали дедалі сильнішими. Їй згадалося спільне життя з Андрієм: як він дарував квіти на річницю, як будував з Анею вежі з кубиків. Але були й інші моменти — коли він ставав відстороненим, мовчав замість обговорити плани або раптово зникав у вихідні. Раніше Ольга думала, що це втома, але тепер — вже не була певна.
— Мамо, я вже не знаю, що думати, — зізналася жінка. — Андрій іноді справді говорить по телефону пошепки. А Маша каже, що він десь ходить не туди. Я вже місця собі не знаходжу.
— Не накручуй себе, доню, — відповіла мати. — Поговори з ним. А якщо не вийде — то перевір, якщо знаєш як.
— Перевірити?.. — тяжко зітхнула Ольга. — Мамо, я не хочу за ним стежити. Це нижче моєї гідності. Але раптом Маша має рацію?
— Олю, Маша все міряє по собі. А твоя сім’я — це твоя сім’я. Розбирайся сама, а не на подруг спирайся.
Ольга замовкла. Вона не хотіла закривати очі на правду, але й жити в підозрах було важко. Вона вирішила не стежити — просто бути уважнішою. Придивитися. Прислухатися.
Через місяць сумніви Ольги стали нестерпними. Вона знаходила дрібниці: чек із незрозумілого місця, смс від невідомого номера, запах парфумів на його сорочці. Вона намагалася вірити, що це все — через роботу, але слова Марії не йшли з голови. Цього разу Ольга вирішила поговорити по-справжньому — без натяків і недомовок. Вона хотіла почути правду.
Того вечора, коли Аня вже спала, вона перестріла Андрія на кухні.
— Андрію, я більше не витримаю цього невідання, — сказала вона, склавши руки. — Давай відкрито. Маша каже, що бачила тебе з якоюсь жінкою. Не раз. Це правда?
Андрій завмер. Обличчя у нього зблідло. Він обережно поставив тарілку на стіл і сів навпроти.
— Олю, я не гуляю, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Пробач, що мовчав. Але це не роман. Це борги. Я вліз у халепу й не хотів тебе цим навантажувати.
— Борги? — Ольга насупилася, але стримала емоції. — Які ще борги, Андрію? Ми ж усе разом вирішуємо. Чому ти не сказав?
— Я не хотів тебе засмучувати і підводити донечку. Взяв кредит, щоб розпочати власну справу, але все пішло шкереберть.
Ольга дивилася на нього, і її обурення поступово змінювалася на розгубленість. Вона була готова почути зізнання у зраді, а замість того — борги? Їй згадалося, як він завжди повторював: «Усе добре», навіть коли вона помічала, що грошей стало менше.
— Чому ти мовчав? — тихо спитала вона, і голос у неї зрадницьки здригнувся. — Я вже подумки розлучалася з тобою, а ти просто потонув у проблемах. Чому не сказав мені?
— А як, Олю? — він опустив погляд. — Ти й так за все переймаєшся — і за Аню, і за дім. Я хотів сам розібратися. Але не зміг. Пробач.
Ольга мовчала. Переварювала почуте. Вона згадала, як вихваляла його перед Марією, як пишалася тим, що він — надійний. А він тим часом тонув, мовчки, ховаючи правду, щоб не тривожити її. Вона відчувала себе ніяково, але образа нікуди не поділась — він говорив їй неправду. І хай навіть з добрих намірів — це теж зрада, хоч і не та, про яку вона думала.
— Але жінка, Андрію?! Маша казала, що бачила тебе з жінкою!
— Це моя однокласниця. Вона працює в банку. Допомагає розібратись із паперами. Хочеш — познайомлю вас, щоб ти не ревнувала?
— З якоїсь причини я тобі вірю. Але знайомитись ні з ким не хочу, пробач, — відповіла вона тихо. — Ти, може, й хотів як краще… але я більше не вірю тобі. І не знаю, як із цим жити.
Андрій подивився на неї. Очі в нього були втомлені й винні.
— Олю, я все виправлю. Дай мені трохи часу. Я не зрадник.
Вони мовчали. І жінка відчула порожнечу. Вона хотіла вірити, хотіла триматися за сім’ю, але правда виявилася важкою. Андрій не був ідеальним. Але й не обманював навмисно. Він просто оступився. І, попри все, любив її.
За тиждень Ольга зустрілася з Марією й розповіла їй, як усе насправді.
— Машо, ти була неправа, — сказала вона, дивлячись подрузі в очі. — Андрій ні з ким не зустрічається. Але він у боргах. І я тепер не знаю, як йому довіряти.
— У боргах? — Марія покрутила головою. — Олю, пробач, що накрутила тебе. Знаєш, краще вже борги, ніж зради. Може, разом ще якось і вийдете з цього.
Ольга кивнула. Але всередині залишалася порожнеча. Вона повернулась додому, де Андрій грався з Анею. Він глянув на неї з надією, а вона не знала, що сказати. Їхній шлюб висів на волосині. І Ольга ще не була певна, чи готова його рятувати.
Минали дні, але в Ольги ще були сумніви. Зовні вона жила у звичайному ритмі, з роботою, дитиною, вечерями, а всередині — у постійному аналізі. Вона дивилася на Андрія, і в її серці боролися довіра, образа і співчуття. Він не зрадив, але й не довірився. Він намагався захистити її — і цим образив.
Одного вечора, коли Аня заснула, вона сама сіла навпроти нього на кухні. Без докорів, без підвищеного тону.
— Я вирішила, — сказала Ольга тихо. — Я не йду. Але й не забуваю. Нам треба будувати стосунки без таємниць. Якщо хочеш зберегти нашу сім’ю, ми маємо розмовляти. Не мовчати. Навіть якщо правда важка.
Андрій лише кивнув. У його очах стояли сльози — не від страху, а від полегшення. Він узяв її за руку, і Ольга не відвела. Це не було вибаченням. Це було перше крихке «давай спробуємо». З цього вечора вони почали вчитися бути чесними — не ідеальними, не безгрішними, але справжніми. Іноді це було важче, ніж мовчати. Але цього разу — вони йшли разом.
