— Машо, залишайся вдома. Невже я маю тягати тебе всюди із собою тільки тому, що ми одружені? — пробурмотів Олександр, красуючись перед дзеркалом. Якби він тільки знав, що його чекає попереду, так би не казав.
Марія чоловіка не чула. Вона збиралася на дачу до друзів і, як личить гарній господині, готувалася до поїздки ґрунтовно. Та цього разу все було якось не так, як завжди. У передпокої Маша побачила чоловіка в білій літній сорочці й щиро здивувалася.
— Сашо, ти чого так вирядився? Я плями від шашлику відіпрати не зможу, так і знай, — вона похитала головою й додала: — Забери пакети з їжею, усе готове. Я зараз переодягну сукню — і можемо їхати.
Олександр подивився на дві важкі сумки, які Маша простягала йому.
— Це ще що таке? — здивовано спитав він, неохоче приймаючи пакети.
— Сашо, ти що? Ми ж на дачу їдемо. А Людка, хоч і моя подруга, але готує погано. Я все взяла з собою. Тут молода картопелька, салатики, курка… Валерка, якщо хоче, нехай їсть стряпню своєї дружини, а я потім не хочу швидку тобі викликати. Пробач, що нагадала.
Чоловік насупився ще більше.
— Машо, тут таке діло… Посиди сьогодні вдома. Приготуй щось дієтичне, а ще краще — вийди на пробіжку в сквер. Бо в тебе вже боки з’явилися від сидячої роботи. А я до Валерки на п’ять хвилин з’їжджу — і назад.
— Не зрозуміла… Ти їдеш сам? — повільно сказала Маша, а чоловік голосно цокнув язиком.
— Я не хотів тобі казати. Ти вся в роботі, ми майже не спілкуємося… Коротше, вони розлучилися! Валерці захотілося новизни. У нього тепер інша пасія. Я й сам не хотів їхати, але Валера просить допомогти шашлики посмажити. Бо так, як я, ніхто не вміє.
Саша самовдоволено усміхнувся й рішуче відсунув сумки. Марія не очікувала такої новини. З Людою вони добре дружили, але останнім часом у Маші додалося клопоту з її квартирою, в якій вона жила ще до шлюбу з Сашею.
Вона розривалася між роботою й домашніми справами, а тут іще квартиранти влаштували безлад і втекли, навіть не повідомивши господарку. Тепер Маша серйозно замислювалася, чи не продати ту квартиру…
Вона варилася у власних справах, і часу на спілкування з подругами майже не залишалося. Людці вона не телефонувала вже два-три тижні, але й уявити не могла, що «ідеальна сім’я» Атрохіних так несподівано розвалиться…
— Оце так новина… — видихнула Маша. — Там уже, мабуть, якась силіконова фіфа лад наводить, тому ти й не хочеш мене з собою брати?
— Машо, ну яка фіфа?! Звичайна жінка. Мабуть, як ти. Я ж нічого не знаю! Краще побудь удома, зайчику. Ви з Людкою ще встигнете їй кісточки перемити, — усміхнувся Олександр.
Але щось усередині ніби штовхало Машу поїхати. Можливо, це була жіноча солідарність і бажання поговорити з Людою про розлучницю. А можливо — звичайна людська цікавість. Та як би там не було, вона буквально змусила Сашу взяти її з собою.
Половину дороги на дачу до друзів Саша мовчав, лише бурчав на затори й недолугих водіїв, які траплялися на заміській трасі. Маша тим часом переписувалася з рієлтором щодо продажу квартири.
— І як успіхи? Бачу, без чоловіка справляєшся? — кинув Олександр, який увесь цей час краєм ока стежив за перепискою дружини.
— Що? А, ти про квартиру… Поки ніяк. Одним потрібно заїхати в неї до угоди, одразу після завдатку. Іншим — нові меблі й ремонт, а в нас сам знаєш що, — зітхнула Маша.
— Гроші на ремонт — не проблема, — сказав Саша.
— Саш, я хочу на море, чи у гори, чи може місто яке подивитися. Мені відпочинок потрібен. Може, ми зможемо поїхати?
— Обирай: або ремонт у квартирі, або відпочинок, Маша! І взагалі, ти хіба не знаєш, що в мене робота? Яка поїздка?
Жінка сказала, що сусідка просила здати квартиру своїй доньці з чоловіком. І Маша вже морально готова впустити квартирантів. Сашу аж перекосило — такий варіант здався йому марною тратою часу.
— Кому здавати, Маша, ти схаменися! Вони ж не платитимуть! Краще зробімо ремонт, продамо квартиру, а як розпорядитися грошима — я вирішу сам, — повчав переконувати дружину Олександр. — Чесно кажучи, мені треба було самому цим займатися! Ти ж м’яка, піддатлива. Тебе перший-ліпший покупець продавить по ціні, і віддамо ми нашу квартиру за копійки, Машко!
— Нашу? — перепитала Марія.
— Нашу. Ми ж сім’я, одне ціле, Машко, — спокійно відповів Саша.
На дачі їх уже зачекалися. Першим з воріт вибіг задоволений і дуже веселий Валера Атрохін.
— Привіт! Ви чого так довго повзли? — жваво вигукнув він.
Поки чоловіки тиснули одне одному руки, Маша вийшла з автомобіля й з цікавістю роздивлялася Валеру. Подивитися було на що. Колишнього чоловіка Людмили ніби підмінили: модна футболка обтягувала пивне черевце, вузькі потерті джинси з «рваними» колінами. За Людки він такого ніколи б не вдягнув!
— Машо, чого стоїш, як чужа?! — Валерій підійшов до Марії й обійняв її.
— Привіт, Валеро. Затори, як завжди. У багажнику пакети з їжею, я підготувала для пікніка.
— Та кинь ти ту їжу! Ти в гості приїхала чи кашеварити? Моя кохана вже все замовила з ресторану, — Валера потягнув Машу у двір.
Сумки залишилися в багажнику — про них всі забули… В альтанці, де зазвичай збиралися галасливі компанії, сьогодні було особливо весело. Ще здалеку Маша почула дзвінкий жіночий сміх. Підійшовши ближче, вона побачила нову пасію Валери. Мила блондинка була не сама — з подругою. Дівчата щойно повернулися до столу після басейну, жартували й голосно сміялися.
Найгірше було те, що Машині побоювання справдилися: Валера проміняв Люду на молоду фіфу з губами, нігтями й величезною копицею нарощеного волосся. Сама Маша модельними параметрами не вирізнялася, хоч і не була зовсім некрасивою, але все ж…
Олександр і Марія зайшли до альтанки й скромно сіли на лаву. Чоловік заметушився й кинувся спілкуватися з Анжелою та Дашею, зовсім не звертаючи уваги на дружину. І це Маша теж помітила.
На столі не було нічого особливого: дві піци та якийсь фастфуд на пластикових тарілках. «Люда б очманіла, якби побачила, чим її Валеру годує ця мітла», — майнуло в Машиній голові, але вголос вона нічого не сказала.
— Ну що, давайте знайомитися. Це Маша, дружина Сані. Вона в нас фрилансер. Безробітна, коротше, — неприємно зареготав Валера, образивши жінку. — А це любов усього мого життя. Моя королева — Анжела, і її подружка Даша.
А Сашу він дівчатам навіть не представив. І цього факту Маша не могла не помітити.
— Анжела працює косметологом, — гордо заявив Валера.
«Ну так, це не продавчиня, Люда…» — подумала Маша.
— Я косметолог і візажист, — представилася Анжела. — До речі, вам можу зробити знижку. Якщо, звісно, потрібно.
Маші було ніяково поруч із дівчатами в пляжному одязі. Саша по-хазяйськи закотив рукави білосніжної сорочки й узявся смажити шашлик. Маша залишилася за столом.
— Машуль, побалакайте, познайомтеся. Чого ти така мовчазна? — підбадьорював Валера. — До речі, Даша — перукарка. Може зробити Сашкові нормальну стрижку, а не цей застарілий «напівбокс».
— Котику, ну навіщо ти так про Сашу? Він дуже гарний чоловік. Такому клієнту будь-який майстер зрадіє. Даша вже пропонувала свої послуги, — пропищала Анжелика.
— Анжело, ходімо в басейн, поплаваємо, поки шашличок готується, — сказала Даша. — А ви не хочете до нас приєднатися?
Дві ляльки повернулися до Маші з усмішками, а вона підвелася з-за столу.
— Ні, не хочу. Валеро, ти дарма мені не подзвонив. Я б ніколи не приїхала, якби знала, що тут тепер такі господині. От коли була Люда…
— Машо, не кажи мені про цю селючку! Анжела й Даша до тебе привітні, а ти їм відверто грубиш! — затараторив Валера.
— Привітно? Вона натякнула, що я страшна і мені потрібен косметолог, ще й знижку запропонувала! А Даша чого до мого чоловіка чіпляється?! Щоб ви знали, Саша надто скупий, щоб користуватися вашими послугами. Його наша сусідка безкоштовно стриже! І йому дуже подобається! — випалила Маша й поспішила до чоловіка.
Саша буквально слину ковтав, дивлячись на двох струнких подружок, що розгулювали садибою Атрохіна. І тут він побачив, що за столом назріває серйозна сварка.
— Сашо, відвези мене додому, — заявила Марія, підбігши до мангала.
— Машо, що почалося? Добре ж сидимо, — розгубився чоловік.
— Нічого не добре! З Людкою було добре, а зараз — жахливо! Що це за надута лялькова вистава?
— Саньок, твоя дружина втомилася. Краще відвези її додому, — відмахнувся Валера й пішов з подругами до басейну.
Саша відійшов від мангала й, міцно взявши дружину під руку, суворо заговорив:
— Маша, що ти тут влаштувала? Ти зовсім здичавіла на своєму фрилансі, не вмієш культурно спілкуватися з людьми! Їдь додому, в сквер сходи з сусідками або до мами поїдь — там наші пацани її вже замучили на канікулах. Я викличу тобі таксі!
Маша почервоніла від злості. Смішки Анжели й Даші з боку басейну остаточно вивели її з себе. Може, вони й не з неї сміялися, але Маша сприймала все на власний рахунок. Чоловік не вгамовувався.
— Я що, не можу просто відпочити в приємній компанії й мушу слухати твоє буркотіння? Машо, ми втомилися одне від одного. Ти стала нудною, буркотливою старою! — випалив він, не добираючи слів.
— Тобі молоді потрібні, як Валері?! Чому ти не сказав, що вже знайомий із ними?
— Не сказав, бо не захотів! Так, я сидів з Анжелою, Валеркою й Дашею в кафешці минулого тижня. І що з того? — виговорював він Марії.
— З тобою все зрозуміло, Сашо. Додому можеш не повертатися, — сказала вона й щедро облила Сашу з чашки, в якій залишився маринад для шашлику.
Біла сорочка була безнадійно зіпсована. Маша вилетіла із садиби Атрохіна й рвонула до єдиної зупинки в дачному селищі. Вона йшла дорогою, закипаючи від злості. Тепер їй було гранично ясно, чому чоловік не хотів, щоб вона їхала з ним.
Дорогою вона подзвонила подрузі Люді — поскаржитися й розповісти, як низько впав її Валерка і кого він привів у дім.
— Що треба?! — гаркнула в слухавку Людмила.
— Людо, це я, Маша… — жінка завмерла від такого прийому.
— Не дзвони мені! Я тебе знати не хочу! І твого Сашу! Він… він… — Люда розплакалася.
Маша намагалася з’ясувати, що ж накоїв її чоловік і чому Люда плаче.
— Твій чоловік познайомив мого Валеру з тією блондинистою паклею! І він до неї пішов, розумієш?! Він мене кинув через твого Сашу! І не кажи, що ти не в курсі!
А Маша й справді багато чого не знала. Люда розповіла, як Саша привів свою знайому до Валери, той допоміг їй у якихось робочих справах. Слово за слово — і спілкування швидко переросло в роман. А далі — більше. Після розмови жінки помирилися, але осад залишився. Маша розуміла: у чоловіка з’явилися інші інтереси, які він ретельно приховує. І миритися з цим просто так вона не збирається.
На таксі вона дісталася до мами — в невелике селище в межах міста. Її сини, як завжди, проводили літо в бабусі й саме гуляли на дворі з місцевою дітворою. Мати, Зінаїда, була вдома й зовсім не чекала, що донька з’явиться без попередження.
— Машо, чому ти так пізно? Щось сталося? — стривожилася Зінаїда Павлівна.
— Ні… Просто вдома все дістало. Хочу у вас перепочити, літо минає, а ми з хлопцями ніде й не були.
— Та Саша ж працює, у нього жорсткий графік. А ти більш вільна.
— От я й думаю — чому я маю його чекати? Чому повинна залишатися без відпустки через його роботу? — спалахнула Маша.
— Машо, ви ж сім’я. Як ти, заміжня жінка, поїдеш відпочивати без чоловіка? — обережно спитала Зінаїда.
— Нормально поїду. Він без мене відпочиває — значить, і мені можна.
Зінаїда запропонувала доньці чаю, і Маша погодилася. За чаєм вона й розповіла матері, що сталося годину тому на дачі в Атрохіна.
— Нових відчуттів йому захотілося, мамо! Він ту кикимору по кав’ярнях водить, а ми з дітьми сидимо вдома, в чотирьох стінах! — обурювалася Маша. — Я поїду з дітьми відпочивати. Ми з Сашею гроші на ремонт моєї квартири відкладали, але плани змінилися.
Мати підтримала доньку, але просила заради дітей не рубати з плеча. За розмовами вони й не помітили, як хлопці повернулися додому.
— О, мамо! А ти як тут опинилася? — здивувався молодший син.
— Я приїхала за вами, — відповіла Маша.
— Додому? Ні-і-і, не хочемо! — навперебій загаласували хлопці.
— Поїдемо додому, а потім — в Затоку до тітки Лєни. Вона давно мене запрошувала, та все якось не було часу, — сказала Маша, обіймаючи синів.
Випадок на дачі у Валери змусив її замислитися. Вочевидь, і в них із Сашею настав той самий кризовий момент у стосунках.
Маша працювала з дому, тягнула на собі турботу про двох синів, побут, усе життя, а чоловік пропадав на роботі. Вона й не помітила, як вони віддалилися, як давно зникли спільні інтереси. Маша пливла за течією, радячись із Сашею в усьому, не помічаючи, як чоловік поставив власну думку вище за сім’ю.
— Сьогодні він мені збрехав, а завтра повторить за Валерою й кине мене, ще й квартиру відбере? — подумала Маша й рішуче взяла до рук телефон.
Вона написала сусідці, що готова здати квартиру її доньці з чоловіком, і вже наступного дня отримала оплату за два місяці наперед. Маша зробила це наперекір чоловікові — і не помилилася.
Після «веселих шашликів» Саша поїхав ночувати до своєї матері. Усі вихідні він провів у батьківському домі, вигадуючи, як повернутися до дружини чистим і ні в чому не винним, швидко зам’явши неприємний інцидент на дачі.
— Ех, Маша… Зіпсувала такий вечір! Увесь відпочинок зіпсувала! — бурмотів Олександр, безуспішно намагаючись додзвонитися до дружини.
Маша слухавку не брала — саме так, як він і очікував.
— Перебісишся. Теж мені, королева, — обурився Сашко, відпираючи з білої сорочки плями від маринаду.
Через три дні, відсидівшись у матері, блудний Олександр повернувся додому. Та квартира зустріла його тишею, порожнім холодильником і спорожнілими полицями в шафах. Телефон дружини мовчав, і це починало по-справжньому дратувати.
— Маша, що відбувається?! — не стримався він, коли нарешті додзвонився.
— Тату, а мами немає, — відповів у слухавці старший син, Ілля.
— С-сину… А де мама? Де ви? У бабусі? — затинаючись, запитував Саша.
— Ні, ми на морі. У тітки Лєни. Мама пішла купатися, — спокійно пояснив хлопчик.
— А коли ви повернетесь додому? — нетерпляче спитав батько.
— Не знаю. Мама взяла відпустку. Сказала — як захоче, так і повернемося. Ну, все, тату, мені час! — радісно протягнув Ілля.
— Бувай… — крізь зуби процідив Олександр.
Тиждень на морі пролетів, мов один день. Маша з синами повернулися додому засмаглі, спокійні й задоволені. Олександр чекав їх у кепському настрої. Його дратувало не лише те, що дружина ігнорувала його сім днів. І не тільки те, що витратила «сімейні» гроші на відпочинок. Була ще одна річ — і пробачити її він не міг.
Маша навіть не привіталася. Мовчки пішла розбирати валізи в спальню. Хлопці схопили пиріжки, які Саша привіз від матері й якими, по суті, харчувався останні два дні. Коли діти втекли до своєї кімнати, чоловік рушив за Марією.
— Ти нічого не хочеш мені пояснити? — суворо спитав він.
— Що саме? — без інтонації відповіла Маша.
За тиждень у Саші теж накипіло. Дружина ніколи не дозволяла собі так поводитися: поїхати на море без нього, та ще й залізти в «сімейну заначку».
— Ми відкладали гроші на ремонт! А ти їх прогуляла!
— У моїй квартирі. І, до речі, ти додав п’ять тисяч, а решта — мої, — спокійно сказала Маша й відвернулася.
— Не смій відвертатися! Я тобі не хлопчисько! — зірвався Саша. — А що з квартирою?
— Я її здала. Сусідка попросила. Тимчасово.
Вона вперше за розмову подивилася йому в обличчя. Саша схуд, осунувся — і був готовий читати їй нотації за те, що не порадилася.
— Ти мала її продати! Гроші мали піти на ремонт нашої квартири! Це бардак!
— Сашо, заспокойся. Ти ж сам казав: я не повинна тягати тебе з собою всюди лише тому, що ми одружені.
Його ж слова боляче вдарили по самолюбству.
— І звітувати за кожен крок я тобі не зобов’язана. Ти ж мені не звітуєш. Квартира моя — що хочу, те й роблю.
— Ні! Ми її поділимо! Я чоловік і маю права! — кричав він, уже не стримуючись.
Саша не міг змиритися з думкою, що квартира Маші не дістанеться йому. Він щиро не вірив, що дружина здатна просто піти. Його ж усе влаштовувало.
— Усе поділимо по закону. Крім моєї добрачної квартири. Її я продам уже після розлучення, — рівно сказала Маша.
— Якого розлучення?! Я не згоден! У нас двоє дітей! — лютував Саша.
— Про дітей ти згадав запізно. Поводів більш ніж достатньо. Хай тобі готує й догоджає Даша. А я хочу жити для себе. Я теж втомилася. І теж хочу новизни, — твердо сказала Маша.
І не відкладаючи, подала на розлучення. Жити разом довелося ще якийсь час. Маша відправила синів до матері й перестала готувати для чоловіка. Було непросто — готувати вона вміла й любила. Але годувати зрадливого нахлібника більше не збиралася.
Саша швидко відчув, що це не жарт. Їдальні й кафе били по гаманцю, а скупість брала своє. Кілька ночей він демонстративно спав на балконі, та холод і дощі швидко повернули його до реальності. Зрештою він зібрав речі й поїхав до матері, голосно грюкаючи валізами.
За два тижні після тієї вечірки Саша зателефонував Даші. Він був упевнений: тепер вільний, і ніщо не заважає бути разом. Та відповідь була короткою.
— Сашо, погуляли — й досить. Я тобі нічого не обіцяла.
Вона добре пам’ятала скупого одруженого чоловіка без квітів і без сміливості.
— Ну як же так?.. Я думав, ти мене запросиш… — намагався жартувати він.
— Плани змінилися. Якщо буде час — подзвоню. Хоча… ти ж у сусідки звик стригтися, правда? — усміхнулася Даша й поклала слухавку.
Вона більше не телефонувала. А Маша вперше за багато років відчула не страх і не образу — а легкість. І тишу, в якій нарешті було чути саму себе.
