— Матвію Семеновичу! — гукала вона тонким, але впевненим голосом, спираючись на огорожу. — Ви б не могли бути такими люб’язними і повернути моє майно? Я щойно зазирнула через паркан і здивувалася: у вас під деревом лежить цілий помаранчевий килим з моїх абрикосів! Це ж не просто фрукти, це стратегічний запас. Я планую закрити щонайменше двадцять банок варення, онукам взимку вкрай потрібні вітаміни, а не ваші виправдання!
Садове товариство «Пролісок» споконвіку вважалося зразком спокою та дачної ідилії. Тут сусіди десятиліттями обмінювалися розсадою, обговорювали сортність кабачків та разом лаяли травневих жуків. Рівні ряди будиночків, аромат свіжоскошеної трави та вечірній дим від самоварів створювали атмосферу цілковитої безтурботності. Але цей крихкий мир існував рівно до того моменту, поки календар не перегортав сторінку на липень. Саме в цей час, під палючим сонцем, починала свою велику гру «Ананасна» — легендарна, розкішна, неймовірно солодка абрикоса, яка височіла над парканом як золотий ідол.
Дерево було справжнім велетнем. Його коріння, товсте й вузлувате, надійно трималося за землю на ділянці Олени Петрівни. Проте за законами природи чи просто через примху долі, розлога крона дерева на дві третини своєї потужності нависала над городом Матвія Семеновича. Кожна гілка була буквально обліплена медовими плодами, які щохвилини, піддаючись силі тяжіння, падали вниз із м’яким звуком «шльоп».
Олена Петрівна, жінка витончена, колишній завідувач міської бібліотеки, яка навіть на городі носила солом’яний капелюшок із стрічкою та цитувала класиків, щиро вважала дерево своєю власністю. Адже коріння — це серце, а чиє серце, того й життя.
Матвій Семенович, підполковник у відставці, чиє життя підпорядковувалося статуту та лінійці, у цей момент зазвичай займався прополкою. Його грядки були вирівняні по шнурочку з точністю до міліметра, а кожен кущ картоплі стояв як солдат у строю на параді. Почувши голос «противника», він повільно випрямляв спину, знімав робочі рукавиці та демонстративно поправляв окуляри в масивній оправі.
— Дозвольте вам доповісти, Олено Петрівно, — починав він басом, у якому чулися нотки плацу. — По-перше, згідно з негласними правилами добросусідства та логікою здорового глузду, будь-які біологічні об’єкти, що перетнули кордон моєї території та здійснили несанкціоноване падіння на мій ґрунт, автоматично переходять у статус моєї законної здобичі. А по-друге, шановна, ваше дерево — це справжній об’єкт затінення! Через його надмірну крону мої елітні помідори «Бичаче серце» поводяться як «Бичаче страждання»! Вони сонця не бачать, бліднуть і чахнуть! Це справжня біологічна диверсія проти мого продовольчого кошика, і я ще маю подумати, чи не виставити вам рахунок за моральну шкоду моїм овочам!
Мирні перемовини, що починалися з натяків на ввічливість, миттєво провалилися. Наступного ранку Олена Петрівна, озброївшись знаннями з інженерної справи (можливо, вичитаними колись у технічній літературі бібліотеки), звела на межі дивовижну споруду. Це була система з довгих бамбукових палиць і старої мереживної фіранки, натягнутої під кутом. За її задумом, абрикоси мали падати на тканину і плавно скочуватися назад, на її бік.
Матвій Семенович, побачивши це вранці, ледь не похлинувся чаєм.
— Олено Петрівно, негайно приберіть це вітрило! — попередив він, примруживши око,. — Попереджаю востаннє: я якраз збирався проводити плановий інтенсивний полив периметра та дощування моїх стражденних томатів. Ваша тюль заважає гідромеліоративним роботам!
— Тільки спробуйте, Матвію! — вигукнула вона, виходячи з-за куща смородини. — Я на вас у правління товариства скаргу напишу! Це псування приватного майна і перешкоджання збору врожаю! Ви — тиран і деспот садового масштабу!
Через десять хвилин сталося неминуче. Матвій натиснув на пусковий гачок, і струмінь води вдарив у фіранку. Тканина миттєво намокла, поважчала і з тріском обвалилася прямо на грядку з «Бичачим серцем». Олена Петрівна, намагаючись врятувати свою конструкцію, кинулася до паркану з відром води, сподіваючись «відбити атаку», але рука здригнулася, і весь вміст відра вилився прямо на парадну сорочку підполковника.
Війна перейшла у стадію затяжної облоги. Тепер вечорами вони не пили чай на своїх верандах, насолоджуючись заходом сонця. Ні, вони сиділи в кущах, стежачи один за одним крізь щілини в паркані. Кожен впалий абрикос ставав приводом для годинної дискусії, що згодом переходила у крик. Вони згадували міжнародне право, цитували кодекси, волали до людської совісті та вимагали компенсацій за кожен пошкоджений плід чи витоптану гілочку кропу.
Кінець липня приніс аномальну спеку. Повітря було настільки густим і гарячим, що здавалося, ніби його можна різати ножем. Старе дерево, обважнене сотнями кілограмів стиглих абрикосів, страждало разом із людьми. І ось, одного пообіддя, коли тиша в «Проліску» стала майже дзвінкою, пролунав гучний, сухий тріск. Величезна скелетна гілка, що нависала над територією Матвія Семеновича, не витримала напруги та власної ваги. Вона з гуркотом відчахнулася, лише дивом не зачепивши паркан, і оголила глибоке, темне дупло, яке десятиліттями ховалося під густою зеленою ширмою листя.
Матвій Семенович, який якраз проходив повз із секатором у руках, завмер. Його погляд зупинився на чомусь дивному всередині розлому. Подолавши звичну стриманість, він засунув руку в отвір і витяг звідти невелику металеву коробочку. Це була стара бляшанка з-під льодяників «Монпансьє», вкрита товстим шаром іржі та нальотом часу.
— Олено… — покликав він, і цього разу в його голосі не було ні металу, ні роздратування. Він вперше за довгий час забув додати офіційне «Петрівно». — Олено, кидай свої сапи, глянь-но сюди. Тут щось є.
Вона підійшла до огорожі, витираючи руки об фартух. Гнів, що накопичувався тижнями, миттєво згас, поступившись місцем непереборній людській цікавості. Матвій обережно, щоб не порізатися об іржавий край, підчепив кришку. Всередині, у сухому мороці, лежав пожовклий, майже коричневий аркуш паперу, складений акуратним трикутником, і суха, майже прозора квітка шипшини, що розсипалася від першого ж дотику повітря.
Олена Петрівна взяла лист. Її пальці, що звикли дбайливо гортати сторінки рідкісних видань, тепер ледь помітно тремтіли. Вона розгорнула трикутник. Чорнило вицвіло, але слова все ще були читабельними. Це був голос із іншої епохи.
«Люба Олю! Я знаю, що твій батько, поважний професор, категорично проти нашої дружби. Він каже, що я “простий роботяга з заводу” і не пара тобі. Але я не можу інакше. Сьогодні я посадив цю маленьку абрикосу точно на межі наших ділянок. Це буде наше дерево. Коли воно виросте і зміцніє, його гілки завжди будуть єднати наші двори, попри будь-які паркани та заборони дорослих. Я буду чекати на тебе під нею щовечора о дев’ятій, поки вона маленька, і поки вона стане великою. Твій М.»
У саду запала така тиша, що було чути, як десь на іншому кінці товариства працює бензопила. Лише бджоли, не звертаючи уваги на людські драми, продовжували гути над перестиглими плодами, що випромінювали солодкий аромат.
— Оля… — майже пошепки промовив Матвій Семенович, знімаючи капелюха. — Це ж твоя покійна мама. Її ж звали Ольгою… А “М”… невже це мій дядько Михайло? Той самий, про якого в родині казали, що він без тями закохався в професорську доньку, а потім поїхав з горя на будівництво ГЕС і так і не повернувся додому?
— Мама завжди… — Олена запнулася, витираючи сльозу, що котилася по щоці. — Вона завжди казала, що цю абрикосу посадив ангел. Вона ніколи не дозволяла мені навіть підійти до неї з пилкою, коли я хотіла впорядкувати сад. Казала, що це дерево пам’ятає набагато більше, ніж усі ми разом узяті. Воно тримає історію, яку ми ледь не розтоптали своїми суперечками.
Вони стояли по різні боки старого паркану, дивлячись на понівечене дерево. Абрикоса, яка щойно здавалася джерелом конфлікту та розбрату, раптом виявилася живим пам’ятником любові, яка намагалася прорости крізь класову нерівність та високі огорожі.
Минула година. Сонце почало повільно сідати, фарбуючи небо в кольори тієї самої «Ананасної» абрикоси. Паркан між ділянками все ще стояв на своєму місці, але стара іржава хвіртка, яка зазвичай була закрита на важкий засув і закручена дротом, тепер була розчинена навстіж. На великому дерев’яному столі під кроною дерева, що вціліла, стояла величезна фаянсова миска. Вона була вщент наповнена абрикосами — і тими, що впали на бік Матвія, і тими, що зібрала Олена.
— Знаєте, Матвію Семеновичу, — сказала Олена Петрівна, розливаючи ароматний чай із мелісою в тонкі порцелянові чашки. — Я тут подумала… Ваші помідори справді мають право на життя. Вони ж героїчно борються за кожен промінь. Давайте восени, коли дерево засне, ми разом запросимо професійного садівника. Прорідимо крону, приберемо зайве, щоб вашому «Бичачому серцю» дихалося легше. Це буде справедливо.
— А я, Олено Петрівно, — відповів підполковник, обережно куштуючи варення з минулорічного врожаю, — на цих вихідних збудую тут справжню, добротну лавку. Довгу, на обидва боки. Щоб не тільки бджоли тут бенкетували, а й ми з вами могли спокійно посидіти, згадати Михайла та Ольгу. І щодо варення… я обов’язково допоможу вам виймати кісточки. У мене рука набита, око зірке — в армії навчився працювати з дрібними деталями, коли техніку лагодили. Будемо робити спільний запас.
Того року в садовому товаристві «Пролісок» зварили таку кількість абрикосового варення, що його вистачило б на невелику армію. Воно було особливим — прозорим, як бурштин, і солодким, як спогади про юність. Половину банок Олена Петрівна підписала своїм вишуканим почерком: «Спецзапас для підполковника», а Матвій у відповідь приніс їй цілий кошик тих самих помідорів, які під лагідною, тепер уже дружньою тінню абрикоса, виросли неймовірно великими та солодкими.
.Дерево, посаджене колись як таємна клятва, нарешті виконало свою головну місію — воно таки об’єднало тих, хто звик відгороджуватися від світу правилами та парканами. А стара іржава коробочка з-під льодяників тепер займає найпочесніше місце на полиці в будиночку Олени. Вона стоїть поруч із фотографією молодої мами, яка завжди знала одну просту істину: плоди справжньої любові — найсолодші, особливо якщо поділити їх із сусідом.
