Мати й сестра вирішили викреслити мене з життя
— Привіт, імениннице! — радісно вигукнула Рита, почувши у слухавці слабке «алло?» від давньої подруги. — З ювілеєм тебе! П’ятдесят — це ж не жарти! Життєвого досвіду — вагон, а попереду ще пів життя! Радості тобі! Щастя! Здоров’я!
— Дякую, — тихо відповіла Алла.
— Який друг? — Рита, звісно, відчула сумний настрій подруги, але вирішила не збивати темп. — Ти ж для мене як сестра!
Алла розридалася…
— Алло, що з тобою? — перепитала Рита. — Що сталося?
— Нічого, — крізь сльози ледве вимовила іменинниця.
— Не плач! — Рита прийняла рішення. — Я зараз приїду!
У слухавці пролунали короткі гудки…
— Викладай! — з порога зажадала Рита. — Що трапилось?!
— Нічого, — Алла намагалася взяти себе в руки, але виходило погано.
— Ага, «нічого»! І тому ти плачеш у свій ювілей? Ти ж повинна радіти! Приймати вітання, накривати стіл! Кажи правду! — Рита зробила обурене обличчя.
Алла всміхнулася:
— Дуже дотепно…
— О, вже й усмішка з’явилась, — зраділа Рита. — Давай, викладай. Разом розберемося, що й до чого.
— Та нічого такого, — плутаючись у думках, почала Алла. — Просто ти сказала, що я для тебе як сестра…
— Ясно, — одразу зрозуміла Рита. — Рідна сестра досі не привітала?
Алла кивнула…
— І мама не дзвонила?
Алла знову кивнула…
— Може, ти дарма хвилюєшся? Ще ж ранок…
— Не подзвонять вони, — впевнено сказала Алла. — Ніколи…
— Може, ти нарешті розкажеш, що у вас сталося? А то рік усе приховуєш і сама не своя ходиш. Невже не довіряєш?
— Та не в довірі справа, Ритулю, — в сумних очах Алли промайнуло щось незнайоме. — Просто… не хочеться розповідати… настільки це важко…
— Не хочеться? — усміхнулася Рита. — Після всього, що ми з тобою пережили за двадцять років? Ну, ти даєш, подруго! Втім, якщо не хочеш…
— Ні-ні, я розповім. Сил більше немає носити це в собі…
— Ну, — почала Алла, — сестру мою ти ж добре знаєш…
— Ще б пак, — кивнула Рита. — Двадцять років у мене перед очима. Пам’ятаю, як ти її після школи з села в місто забрала. Знаю, скільки для неї зробила. Не кожна мати так про дитину дбає.
— Та годі, то було сто років тому, — зніяковіла Алла. — Та й хіба могло бути інакше? Вона ж на десять років молодша, треба було підтримати. А мама в селі… Вона, до речі, слово з мене взяла, що я ніколи Віру не залишу. Я й не залишала.
— Знаю, знаю… І заміж віддала, і на перших порах їхню молоду сім’ю прихистила, і дітей допомагала ростити. Добре ще, що твій чоловік з її чоловіком потоваришували. Не кожен би витримав постійну присутність чужих у домі, навіть якщо це родина дружини.
— Наші чоловіки давно посварилися. Не спілкуються, — зітхнула Алла. — З цього все й почалося. Сестра стала з’являтися у нас набагато рідше. Але все одно: то молодшу дитину мені залишить, то попросить посидіти з нею. Я ж хрещена. А то до мами разом їздили, там душею відпочивали. Часом у ліс по гриби. Спершу ще брали мене із собою. Словом, рідко, але спілкувалися. А потім мама ні з того ні з сього сказала, що переписала сільський будинок на Віру. Ну, воно й зрозуміло: вона з сім’єю в однокімнатній квартирі живе. А у нас свій дім у місті. Тож я новину сприйняла спокійно.
А от Віра чомусь образилася. Не знаю, що вона собі надумала, але наші стосунки стали псуватися. Вона рідше дзвонила. Майже не приїжджала… Якщо й зустрічалися у мами в селі — намагалася швидше поїхати. Розмов уникала.
— Що з нею? – якось запитала я в мами.
А вона мені у відповідь:
— Тобі краще знати. — І так на мене глянула… Я тоді нічого не зрозуміла.
— А потім Віра захворіла. Дуже серйозно. Не могла ходити. Працювати теж. Кілька місяців лікувалася, жодного ефекту. Я, звісно, поїхала до неї. Підтримати, допомогти… Їжі приготувати, врешті-решт.
— Вона зустріла мене спокійно, розповіла, що її турбує, про те, що лікарняний закінчується й доведеться проходити комісію. Дуже засмучена була. І я, щоб якось підбадьорити, сказала:
— Віро, не переймайся. Може, й на краще, якщо дадуть групу. Підлікуєшся, реабілітацію пройдеш. Усе налагодиться…
Якби ти бачила, Рито, що з нею сталося! Обличчя перекосилося, очі витріщила, руки стиснула, і як закричить:
— Це ти мені бажаєш залишитися такою?! Геть із хати!
— Я до неї і так, і сяк… А вона кричить: «Геть!» — і вся труситься… Я й пішла. Переживала, дзвонила їй, думала: заспокоїться, поясню, що мала зовсім інше на увазі. Де там! Жодного разу слухавку не взяла. Потім я зрозуміла, що вона мене заблокувала. А далі, ще гірше. Приїхала до мами, а та не хоче говорити, відвертається.
— Не може бути! — не витримала Рита. — Твоя мама ж така весела, компанійська, гостей любить! І вас із Вірою… Я ж бачила, як вона вас зустрічала, як проводжала…
— Це було в іншому житті, — Алла змахнула сльозу. — Тепер усе інакше. Вона чекає, коли я з дому піду, ще від порога.
Але й це ще не все…
— Не все?
— Це, Ритулю, по суті тільки вступ, — в очах Алли знову блиснуло щось незнайоме.
Вона глибоко зітхнула, ніби зібралася з силами, і продовжила:
— Зараз Вірі значно краще. Вона навіть на роботу вийшла.
— Слава Богу! — видихнула Рита.
Алла дивно на неї подивилася…
— Ні, Рито. Їй якийсь дід допоміг…
— Не зрозуміла…
— Знайшла моя Віра якогось діда. Ну, як «знайшла»… хтось порадив. Поїхала до нього кудись у район. Він їй води дав…
— Зажди! Ти хочеш сказати…
— Так, Рито. Більше того, вона тепер до нього регулярно їздить. Так от, цей дід сказав Вірі, що на неї щось там навели. Чоловік і жінка. І описав… Нас із чоловіком описав, Рито! Принаймні, Віра так зрозуміла. Поїхала до мами, усе розповіла. А та — повірила!
— Неймовірно!
— Для тебе неймовірно. А моя мама з сестрою одразу викреслили мене з життя. Мама ще й у процес включилась. Повела Віру до якоїсь бабки. І та все підтвердила. Ну, майже те саме описала. Уявляєш, що вони тепер про мене думають?
— Маячня якась… Невже вони цього не розуміють? Ну добре, мама… А Віра? Вона ж сучасна жінка! Їй лише сорок років! Користується інтернетом!
— Не знаю, яка вона там сучасна жінка, а на душі все одно важко… І найгірше, ніяк не виправдатися. Вони не вірять жодному моєму слову!
— А навіщо виправдовуватись?
— Це ж моя мама… Я й так тепер їжджу до неї раз на місяць, не частіше. На кілька годин. Таке враження, що вона відчуває провину, коли впускає мене… Нещодавно сказала, що Віра ніколи мене не простить і знати не хоче. Тож я можу їй навіть не дзвонити… А дзвонити й нема сенсу – вона ж давно мене заблокувала. Я мамі про це сказала, а вона: «І правильно зробила!» А потім додала:
— Я знову переписала будинок. Тепер на вас обох. Тож залиш Віру у спокої, інакше все це погано закінчиться. Уявляєш? Вони думають, що я через спадщину сестрі щось зробила! А я й думати про те забула…
Алла розридалася…
Рита не стала її заспокоювати. Вона сиділа в якомусь заціпенінні, намагаючись осмислити те, що почула.
— А знаєш що, подруго? — задумливо сказала вона, — не треба тобі виправдовуватися. Який у цьому сенс? Віра призначила тебе винною, і ніхто її в цьому не переконає. Хіба що… час і саме життя.
— Що ти маєш на увазі? — Алла витерла сльози.
— Вона поки не розуміє, що у своїй хворобі сама винна. Я ж пам’ятаю, як вона з майбутнім чоловіком зустрічалася. Він із нею їздив по всьому місту, а вдома його дружина доглядала за лежачою матір’ю! І двоє дітлахів поруч. Що Віра тоді казала? Не пам’ятаєш? А я пам’ятаю! Вона говорила, що її це не стосується! А ось торкнулося… За все в житті доводиться платити… Може, звісно, справа й не в цьому, але все одно: їй не винних треба шукати, а в собі поритися… З мамою все зрозуміло. Того, кому з дітей гірше, того й шкодує. Та й що з неї взяти? Виросла в селі, усе життя там прожила. Звідти й забобони.
— Питання в іншому: навіщо ти на себе все це вішаєш? Навіщо життя своє псуєш? Дивись: у тебе ж усе прекрасно! Діти виросли, самостійними стали. Донька заміж вийшла. Вже квартиру купили! Приїжджають, допомагають! Такі подарунки роблять! Мені б хто морозильник подарував!
— З чоловіком у тебе все добре. Сам Бог здоров’ям не обділив. То чого ж ти плачеш? Совість мучить? Так ти ж не винна! Залиш їх із їхніми тарганами! Живи своїм життям! Ти все одно матір і сестру не перевиховаєш. Хто знає, може, мине час і вони схаменуться? Минуле згадають. Кого вони звинувачують!? Сміх, та й годі!
— Знаєш, — тихо озвалася Алла, — може, ти маєш рацію… Тільки важко це…
— А хто сказав, що буде легко? — усміхнулася Рита. — Прокинься, подруго! Оглянься навколо! Ти не забула, який сьогодні день? Давай уже твій ювілей святкувати! А вони… нехай сидять у своєму болоті! Раптом це такий формат їхньої радості?
— Дівчата, скільки можна теревенити? Шашлик готовий, — забігши з вулиці, доповів чоловік Алли.
— А ось і салати готові! Золотий у тебе чоловік таки! — підморгнула Рита, — сподіваюся, й напій знайдеться?
— Знайдеться! — усміхнулася Алла, — звісно, знайдеться…
