Мати наважилася на дитину після 40 років, тоді як скоро у неї мав з’явитися онук
— І що, ти нічого їй не скажеш?! Вона ж уже не молода! Та й взагалі — ця квартира нам більше потрібна! — Ліза насупилася. — У нас дитина буде через три місяці, а ми досі тулимося в однокімнатній квартирі! Це тебе зовсім не хвилює?!
— Про що ти зараз, Лізо?.. Не розумію, — протягнув Влад. — Хто, мовляв, немолода і яка ще квартира тобі “більше потрібна”?
— Не вдавай, ніби нічого не зрозумів! — роздратовано сказала Ліза. — Ти ж теж був учора на тій зустрічі, коли твоя мати вирішила зробити “сенсаційне оголошення”! Чи, може, ти вважаєш, що це нормально?
— Зачекай… Тобто ти серйозно вважаєш, що моя мама — вже в літах? — Влад здивовано усміхнувся. — Та ти ж ще рік тому казала, що спочатку прийняла її за мою старшу сестру!
— Ну, виглядає вона й справді добре, не заперечую… Але щоб у такому віці про дитину думати — це вже, вибач, перебір. Їй сорок два роки! Поки вона виносить немовля, буде сорок три… Хіба це нормально — ставати мамою в такому віці? — Ліза знизала плечима. — Ти ж сам розумієш: ризик для здоров’я.
— Знаєш, думаю, твої поради моїй мамі точно не потрібні… — Влад всміхнувся краєчком губ.
— Вона чекає на цю дитину і безмежно щаслива. І, до речі, не тобі вирішувати, що «правильно», а що ні. Всі необхідні обстеження вона пройде, не хвилюйся. І від дитини не відмовиться.
— Шкода, що не мені вирішувати! — роздратовано зітхнула Ліза. — Я ще вчора хотіла висловитися, коли Лідія Іванівна з таким захватом повідомила свою «чудову» новину! Але ти мені рота не дав відкрити! Та й твоя сестричка так заливалась щастям, вітала маму, ніби це не їй потім няньчити того немовля! А ще й нам, скоріш за все, перепаде…
— З якого це дива дитина має стати відповідальністю Ніки? Вона ж школу закінчує, збирається вступати в університет. Ніхто не планує змінювати її плани! Ніка доросла, у неї буде своє життя. А мама відпрацює до декрету — як і ти, між іншим. Вона цілком здорова, енергійна, має чоловіка і повністю готова до цієї дитини. До речі, це бажане маля. Тож не варто драматизувати. І вже точно не тобі турбуватися про його майбутнє.
— А якщо з твоєю мамою щось трапиться?! Захворіє, не дай Боже, або ще що… На кого тоді ляже ця відповідальність? Правильно — на нас! У першу чергу — на тебе, як на найближчого родича! — знову насупилась Ліза.
— У мами є чоловік. І, думаю, якщо раптом щось трапиться, а цього ніхто не бажає, то саме він подбає про свою дитину! — Влад знизав плечима.
— Та ну?! І багато ти таких чоловіків знаєш, які справді беруть на себе повну відповідальність у подібних ситуаціях? — Ліза склала руки і глянула на чоловіка з викликом.
— Я взагалі не розумію, до чого ти все це ведеш! У мами все гаразд! Це її життя і її вибір! Вона зможе сама подбати про свою дитину. Скоро вона, як і ти, вийде в декрет…
— Як і я! — пирхнула Ліза. — А я, між іншим, на інше розраховувала! Я думала, що твоя мама допомагатиме нам з малюком, а я зможу хоча б трохи підробляти… Ти ж знаєш, у салоні краси мене завжди чекають. І мої постійні клієнтки сподіваються, що я все ж таки повернусь і робитиму їм нігті… Якщо я зараз усе кину — втрачена база. А потім знову її відбудовувати буде дуже складно! Я думала, твоя мама могла б кілька годин на день посидіти з дитиною… А тепер…
— Лізо, ми з тобою вже про це говорили. По-перше, мама працює. Вона й так не змогла б допомагати щодня… До того ж у неї є власне життя, справи.
— Я все розумію… Але ж вона працює позмінно! Я б якось підлаштувалась… — протягнула Ліза. — Вона ж бабуся нашому малюку!
— По-друге, ти нікому нічого не казала про свої плани! — розвів руками Влад. — Ми ж думки читати не вміємо… І взагалі, твоя робота нікуди не подінеться. Сидітимеш трохи вдома, відпочинеш. Малюкові мама потрібна.
— Малюкові й бабуся не завадила б! — буркнула Ліза. — Але бабуся наша повністю занурилась у власне життя! Я взагалі не розумію, чому ви підтримуєте це її дивне рішення — мати дитину після сорока?! Ти ж розумієш, що ця дитина може стати тягарем? Її ж не тільки привести у світ потрібно, її треба ще виховати, дати освіту, поставити на ноги, як то кажуть… А твоя мама вже не молода!
— Коли цій дитині буде двадцять, мамі буде трохи за шістдесят. Це критично, як ти вважаєш? — хмикнув Влад.
— Так, вважаю! А раптом вона захворіє чи, не дай Боже, піде з життя? Хто цю дитину тягтиме далі? Правильно — ми! Бо ти її найближчий родич! — знову насупилась Ліза. — Вона егоїстка! Думає тільки про себе! А про дитину, яка може залишитися сиротою, не думає!
— Тобто ті, хто приводять дітей у світ у двадцять, — не хворіють і не йдуть з життя? Ну-ну…
— знизав плечима Влад. — Дивна у тебе логіка…
Виникла довга пауза. Потім чоловік продовжив:
— Лізо, слухай, не нам це вирішувати! — твердо сказав він. — Це її життя. І вона має право сама ним розпоряджатися.
— Своїм життям і своєю квартирою! — пирхнула Ліза. — Авжеж!
— Так ось воно що! Весь твій мінорний настрій через квартиру! Ти на неї націлилась! А ця квартира дісталась мамі у спадок від бабусі. Мама доглядала бабусю: два роки біля неї була, коли та вже не вставала з ліжка. Вона цю квартиру і по праву, і по совісті заслужила! — розвів руками Влад. — До речі, вона ж нам пропонувала туди переїхати, пам’ятаєш? З умовою догляду, з правом спадку. Ми навіть могли б сиділку найняти. Але ти тоді сказала, що не збираєшся жити в одній оселі з хворою літньою жінкою. Що вся квартира пропахла ліками і що ти там не витримаєш і дня… Ось і довелося мамі самій усе тягнути…
— Ми молоді! У нас буде дитина! Нам ця квартира потрібніша! — наполягала Ліза. — А твоя мама просто хоче її продати!
— Не просто продати. Мама хоче додати свої заощадження і купити будинок у передмісті.
Вона завжди про це мріяла… — посміхнувся Влад.
— Ну так нехай продає свою! А цю — нам залишить… — прищурилась Ліза.
— Свою квартиру вона планує здавати. Пасивний дохід ніколи не завадить, — знизав плечима Влад.
— І ти вважаєш це нормальним?! — обурено запитала Ліза. — Вона собі купує будинок, двокімнатну здає, а ми з дитиною тулитимемось в однокімнатній?! Це нормально, на твою думку?!
— Лізо, ти забула, що цю квартиру нам теж подарувала мама. А тобі все мало… Тож давай не будемо…
— Ні, не “нам”! Вона купила її тобі ще до весілля. А якщо ми розлучимось, мені нічого не залишиться! Нічого! — сердито кинула Ліза. — А якби ми купили спільну квартиру, то хоч щось би мені дісталося… У нас було б спільне майно, нажите в шлюбі!
— Ага… Тепер зрозуміло. Ти просто хотіла, щоб ми продали бабусину квартиру, свою, і купили щось нове, вже спільне. Щоб у разі чого мати свою частку… Що ж, твої розрахунки зрозумілі. Але я вважаю, що ми маємо самі заробити на своє житло. І тоді воно буде справді наше. А рахувати мамині гроші, її квартири й розпоряджатися її життям — це не наша справа.
— Ну, звісно! Мати твоя — свята! Вона завжди права! — з іронією мовила Ліза.
— Так, Лізо. Для мене моя мама — авторитет. Вона сама нас із сестрою виростила. Усе, що має, здобула власною працею. І я вдячний їй за все. І радий, що тепер вона може, нарешті, пожити для себе. Тож, будь ласка, давай закінчимо цю розмову, поки ти справді не наговорила зайвого…
Ліза насупилась, але промовчала. Хоч вона й залишилась при власній думці, сваритися з чоловіком не хотіла: зрештою, вона повністю від нього залежала. Та й квартира справді була його. Її батьки жили в селі й не могли дозволити собі таких подарунків доньці. Та й не вважали за потрібне, правду кажучи: мати завжди повторювала Лізі, що забезпечувати жінку має чоловік. І Ліза досі була переконана: саме так і має бути…
Минав день за днем, а роздратування Лізи лише накопичувалося. Вона старанно мовчала, готувала, прибирала, слідкувала за здоров’ям, але не відпускала думку про «несправедливість». Усе життя, як їй здавалося, летіло повз: і кар’єра, і фінансова незалежність, і навіть мінімальні плани на роботу. Все летіло шкереберть через примху «жінки у віці», яка замість няньчити онука вирішила сама знову стати матір’ю.
Влад помічав її мовчазну образу, але більше не повертався до тієї розмови. Йому здавалося, якщо не чіпати, то й не загостриться. Віддалення між ними росло, непомітно, але вперто. Вони більше не говорили про майбутнє з вогником, як колись, не сперечались про імена для дитини, не мріяли, як оформлять дитячу. Ліза стала відстороненою, мовчазною.
Одного вечора Влад прийшов додому пізніше, ніж зазвичай, із перевтомленим виглядом, і з порогу сказав:
— Мама підписала договір на продаж бабусиної квартири. Через місяць у неї будуть документи на будинок у передмісті.
— Щаслива, напевно? — сухо мовила Ліза, не дивлячись на нього.
— Так, вона рада. Вперше за багато років робить щось для себе. І, знаєш… вона має на це право.
Ліза промовчала. Вперше за весь час їй стало по-справжньому ніяково. Не за квартиру. Не за дитину. За себе. Бо десь глибоко вона відчула: Влад уже давно по інший бік барикади. І в тій стороні були повага, зрілість, сила. А з її — лише образи, претензії й уявні сценарії, як усе «мало бути».
Ніч була тиха. Влад спав спокійно, а Ліза лежала з розплющеними очима, дивилась у стелю і вперше за довгий час думала не про матір чоловіка, не про житло, і не про свою нездійснену кар’єру. Вона думала, що їхні шляхи, схоже, давно вже розійшлися — просто ніхто з них ще не визнав цього вголос. Усе ще можна було врятувати. Але не тоді, коли хочеш лише брати — і нічого не давати навзаєм.
Одного ранку, коли Влад збирався на роботу, Ліза підійшла до нього з чашкою кави й несміливо мовила:
— Твоя мама молодець! Я… ревнувала тебе до неї, до її сили, до її свободи. Я була сердита, бо не знаю, що мене чекатиме, коли з’явиться наша дитина. Я ніколи не залежала від когось так, як тепер.
Влад здивовано подивився на неї. Він не очікував такого відвертого зізнання від дружини.
— Мені просто хотілося, щоб усе було просто. Щоб мені допомогли. Щоб за мене вирішили… Бо я сама не вмію. Не звикла. — Вона замовкла, а потім додала зовсім тихо: — Я хочу змінитися. Навчитися бути вдячною. І сильною.
Він обійняв її. Без слів. Не як доказ прощення — як сигнал, що ще не пізно.
Наступного дня Ліза сама зателефонувала свекрусі. Голос був твердий і трохи розгублений:
— Якщо ви не проти, я б хотіла, щоб ви були поруч, коли з’явиться наш малюк. Не як няня. Як бабуся. І як частина нашої сім’ї.
На тому кінці мовчали. Потім у слухавці пролунав легкий сміх:
— От тепер я точно впевнена, що ти готова стати мамою.
Життя не стало ідеальним. Вони продовжували жити в тій самій однокімнатній квартирі. Ліза поки не повернулась до роботи, а Влад іноді затримувався допізна. Але тепер, коли вона ввечері вкладала сина спати, то часто думала: це і є її нове життя. Без образ. Без планів на чужі квартири. Але — з вибором, який вона нарешті зробила сама.
