Мати не вийшла з кoми і закрила очі навіки, залишивши єдину хвopу доньку на Божу опіку, бо більше нікого в них не було з родичів. Життя для Оленки стало гірким випробуванням

Олена опинилася у чорно-смугастій колії життя, залишившись одною-однісінькою у цьому жорстокому світі. Без жодної підтримки, без сім’ї, без батьків, без родини.

Так, їй важко і навіть буває нестерпно. Але вона живе, бачить щодня білий світ і це – найголовніше. Може, хтось і не витримав би такої жaxливої долі, але Олена загартувалася від холоду, який взимку в крижаній хаті сковував тло, від голоду, коли не було за що купити хлібину, від стpaшного горя – раптової смepті матері – найдорожчої, найріднішої людини. Джерело.

Це був для неї найважчий тягар, бо мати була берегинею її життя, з нею воно було щасливе. Материнська любов і ласка тримали її на світі. Мати постійно журилася, що Оленка часто хвоpiла. Всілякі труднощі брала на свої плечі, щоб доньці було легше. Все говорила: «Як ти житимеш без мене, дитино моя?» – і заходилася плачем. Оленка втішала її, як могла, допомагала по господарству, нехтуючи своїм здоров’ям, бо бачила, як надривається мати біля всякої роботи. А сільська праця – досить нелегка. А ще мати брала всяку гризоту близько до серця, а воно – не камінь.

Не вірила Олена, що так раптово згасне життєва зірка її матері. Мусила вчитися тягнути негаразди сама.

Олена по людських обличчях бачила, хто привітно ставився до неї, а хто не дуже. Колись казали старі люди: «Як би тобі не жилося прикро, не показуй на людях, що втомлена, а усміхнись, привітайся з кожним. Хай не тішаться з твого смутку вороги».

За цією народною мудрістю Олена й намагалася жити. Хоч душу обпікав вогонь безпорадності і відчаю. До кого скаже слово, з ким порадиться, хто допоможе? «Сама, як палець», – говорила сама з собою, а з боку ніби хтось шепотів: «Неправда, ти не сама. Бог з тобою».

Відтоді Олена почала жити з великою вірою в серці. Вставала – ревно молилася, лягала – теж саме, десь йшла – з уст не сходили слова молитви. У святкові дні вона завжди відвідувала храм Божий. Сповідалася, приступала до святого причастя і здавалось їй, що хтось вищий за всіх тримає її на світі. Просила Бога, щоб давав їй здоров’я і сили для подальшого проходження свого земного шляху.

Відвідувала могuлu рідних, молилася за їх дyші, ставила свічки, сіяла квіти. Довго не могла отямитися від злoщacного гoря, тужила за ненькою. Світ став сірим і похмурим. У думках стояла порожнеча. Адже мама потрібна була їй ще довго-довго. Але крутий поворот долі перекреслив всі сподівання. Мати не вийшла з кoми і закрила очі навіки, залишивши єдину хвopу доньку на Божу опіку, бо більше нікого в них не було з родичів.

Читайте також: Привів додому діваху в яскравих базарних лахах і заявив, що одружується: “Те дівчисько його привopoжило, чи що? – скаржилася Жанна подрузі. – Ні освіти. Ні статків. Батько якісь меблі робить. Мати торгує. Уявляєш таких сватів?!”

Олена розуміла, що життя надто складне. От її батьки тяжко працювали в колгоспі, хату нову будували, Оленку ростили, вчили. Якби не її хвopоба, можливо, дівчина і заміж вийшла та не була б самотньою.

Так часто розмірковувала Олена і минали її дні. Буденність чекала свята, Бог давав їй життя, ще зірка її світила в небі. А коли впаде вона? Хто знає? Це тільки Богу відомо. Може, так і легше жити, коли людина нічого наперед не знає. Тоді у неї ще є бажання, є надія, вона бачить білий світ: сонце і трави, квіти і діброви, п’є чисту джерельну воду, дихає свіжим повітрям, ходить стежками, де в’ється барвінок. І дякує людина Богу за цей світ, у якому народилася і є його частинкою.

А там – як час покаже.

Автор – Оксана КИШКАНЮК. с. Слобідка Заліщицького району

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram