Едік увійшов у коридор. Кинув важку зв’язку ключів на полицю біля дверей.
— Мамусю, готуй розсаду, лопати й усе, що там іще треба!
Крикнув він це просто з порога. Стягнув кросівки, навіть не розв’язав шнурки. Великий, у сірому спортивному костюмі, син займав собою половину тісного коридору.
— Сезон відкриваємо!
Поліна Миколаївна неспішно вийшла зі спальні. У руках вона тримала стос випрасуваних футболок. Окуляри на тонкому ланцюжку ледь погойдувалися в такт крокам.
— Прямо завтра?
Вона запитала це буденним тоном, без усякого виразу.
— А чого зволікати?
Син пройшов у кімнату. Плюхнувся на диван, витягнувши ноги.
— Весна вже. Там роботи багато. Веранду підправити треба. Теплицю цю твою безглузду, плівкою обтягнути знову. Минулого року вітром усе порвало.
Поліна Миколаївна акуратно опустила футболки у нову, яскраво-червону пластикову валізу. Вона лежала розкритою на підлозі.
— Заодно шашликів посмажимо, — продовжив Едік, потираючи руки.
— Ми з хлопцями м’ясо купимо. З тебе маринад. Той самий, на кефірі. Багато роби, ми голодні будемо.
Три останні роки дачний сезон починався для неї абсолютно однаково. Син приїжджав з родиною на все готове. Карина, невістка, спочатку стелила величезний плед під старою яблунею. Хлопці носилися по грядках, збиваючи ніжні паростки полуниці.
Едік героїчно лагодив якийсь паркан хвилин сорок. Стукав молотком, сварився на гнилі дошки. Після чого оголошував, що спина втомилася, й сідав за мангал з пляшкою напою.
Поліна Миколаївна у цей час полола. Тягала важкі лійки від колонки на сусідній вулиці. Готувала холодник на всю родину, а ввечері мила жирний посуд у крижаній воді.
— Валіза навіщо дістала?
Едік штовхнув червоний пластик носком шкарпетки.
— Ми ж на два дні всього. У старі спортивні сумки речі покидаємо. Я свою куртку робочу у тебе лишав, пам’ятаєш? Синю таку, з капюшоном.
— Розберемося.
Поліна Миколаївна застібнула блискавку на валізі до половини.
— Ти руки йди помий. На кухню проходь.
Син пішов по ламінату. Загримів дверцятами кухонної шафки.
— Мамусю, а є чого перекусити?
Донеслося до Поліни Миколаївни з кухні.
— Я з роботи голодний як звір. Затори на виїзді починаються. Люди на дачі їдуть, усі наче з глузду з’їхали.
Поліна Миколаївна зайшла слідом. Едік стояв посеред кухні. Він виймав з пластикового контейнера вчорашню котлету.
— Борщ будеш гріти?
— Ні, довго.
Він відкусив одразу половину котлети.
— Слухай, я дошки куплю на будівельному ринку. Ти тоді зранку старі дошки від веранди віддери. Аби я часу не витрачав. Цвяходер там у сараї лежав. Швиденько все розкидаємо.
— Цвяходер, отже.
— Ну так. Мені важке підіймати не можна, спина турбує.
Едік прожував і потягнувся за шматком хліба.
— А тобі корисно на свіжому повітрі рухатися. Суглоби розминати. Вік усе-таки. У місті засиділася.
У кишені його спортивних штанів задзеленчав телефон. Едік витяг його. Глянув на екран і натиснув кнопку гучного зв’язку. Кинув телефон просто на обідній стіл.
— Едику, ти матері сказав про басейн? — пролунав з динаміка вередливий голос Карини.
— Зараз скажу. Карино, ми тут меню обговорюємо. М’яса брати багато?
— Поліно Миколаївно, здрастуйте! — защебетала невістка, повністю проігнорувавши запитання чоловіка.
— Ви там на горищі подивіться старий надувний басейн. Хлопцям корисно на свіжому повітрі поплескатися. У місті суцільний пил і вихлопні гази.
Поліна Миколаївна притулилася спиною до стільниці. Склала руки перед собою.
— Басейн подивитися?
— Ну звісно! І воду треба зранку набрати. Аби на сонечку нагрілася як слід. Зможете?
— Воду набрати.
Рівно повторила мати, дивлячись на сина.
— Це з колонки, яка у кінці вулиці? Тридцять відер?
— Ну так!
Легко погодилася Карина, наче йшлося про склянку води з-під крана.
— Едікові ж не можна важке підіймати. У нього поперек слабкий. А хлопцям загартовуватися треба. І ще, Поліно Миколаївно, важливий момент, — невістка зробила драматичну паузу у трубці. — Я зелень у супермаркеті брати не буду цього разу. Одна хімія навколо, суцільні нітрати. У вас же там своя цибуля вилізла? Редиска пішла?
— Вилізла.
— От і добре! Дітям вітаміни потрібні. Отже, план такий. Завтра годині до одинадцятої ми приїдемо. Ви тоді зранку на першій електричці їдьте.
Едік згідно загув з набитим ротом.
— Аби до нашого приїзду будинок прибрати як слід, — не вгавала Карина. — А то там пилу за зиму назбиралася. Дихати нічим. Я вікна мити не полізу, у мене алергія на пил. Ви там вологе прибирання пробіжіться швиденько.
— Вологе прибирання.
— Ага! Чекаємо маринад ваш фірмовий. Усе, Едику, я побігла в торговий центр. Мені купальник потрібен новий, старий вицвів зовсім.
Виклик обірвався. Едік задоволено потер руки, змахнувши крихти просто на чисту підлогу.
— Ну от, план готовий. Ідеально. Я м’яса візьму, хлопці вугілля куплять. Вистачить нам трьох кіло? Ти тільки цибульки більше у маринад накриши. Як я люблю.
Він усівся на хиткий стілець біля вікна. Поліна Миколаївна лишилася стояти біля стільниці.
— Не вистачить м’яса, Едіку.
Син здивовано зсунув брови.
— Чого це? Ми торік брали, ще й лишилося на ранок.
— Тому що ви завтра на дачу не їдете, — сказала мати.
Едік усміхнувся. Потягнувся до хлібниці за другим шматком.
— Мамусю, ну не починай. Я розумію, ти втомилася. Тиск скаче навесні, погода міняється. Та ми допоможемо! Я теплицю накрию. Хлопці тобі бур’яни вирвуть уздовж паркану.
— Не вирвуть.
— Чому? Знову моє виховання не подобається? Нормальні хлопці ростуть.
— Тому що там тепер чужа теплиця. І чужі бур’яни, — відповіла мати.
Рука Едіка зависла у повітрі. Він нахмурився, явно намагаючись усвідомити почуте.
— У сенсі чужі?
— У прямому.
Поліна провела ганчіркою по ідеально чистій поверхні столу.
— Дачу я продала. Ще місяць тому. Усе офіційно, документи підписані.
На кухні стало дуже тихо. За вікном у дворі проїхала машина, та тут звук наче відімкнули. Едік кліпав очима. Його погляд раптом метнувся до підвіконня. Тільки зараз він помітив те, чого там бракувало.
Зазвичай у кінці квітня на білому підвіконні були справжні джунглі з помідорів і перців. Стаканчики з-під сметани стояли у три ряди. Земля була розсипана по кутах. Зараз там стояв тільки самотній фікус у горщику.
— Де розсада? — Хрипко спитав син.
— Немає розсади. Не садила цього року. Немає потреби.
Син різко схопився. Стілець скрипнув по підлозі й ледь не впав.
— Як продала?! Кому?!
— Родині з Харкова. Дуже приємні люди.
— Вони якраз шукали ділянку з хорошими плодовими деревами. Яблуні мої їм дуже сподобалися.
Едік зніяковів. На шиї виступили негарні червоні плями.
— Ти при своєму розумі? Яка родина з Харкова? А ми? Ми де шашлики смажитимемо?! Хлопцям свіже повітря потрібне!
— На базі відпочинку, — непохитно запропонувала мати. — За містом повно варіантів. Оренда альтанки коштує смішні гроші. Свіжого повітря хоч відбавляй. І колонку качати не треба, там водопровід проведено.
Едік ступив до матері. Обличчя його перекосило від обурення.
— Ти за спиною у рідного сина нашу дачу продала?
— Нашу? — Поліна підняла ліву брову.
— Звісно нашу! Це ж родинне майно! Ми туди кожних вихідних їздили!
— Едіку, — голос матері став холодним. — Дача дісталася мені у спадок від моєї матері. Оформлена була тільки на мене одну. Ти до неї жодного стосунку за документами не маєш. Це моє особисте майно. За законом.
— Я там дах лагодив! — спалахнув син, розмахуючи руками.
— Ти забив три цвяхи п’ять років тому, — відрізала мати. — І зламав мені газонокосарку. Усе. Більше твого внеску там немає.
Едік перейшов на фальцет.
— А гроші? Куди ти гроші поділа? Нас обділила? Карині зуби лікувати немає на що, ми з кредитки платимо!
Поліна навіть не зморщилася від його крику.
— Гроші на вкладі у банку. Відсотки капають. І ні, Едіку, тобі на погашення кредитки я звідти не дам. Навіть не проси. На іпотеку вашу теж не дам. Ви дорослі люди. Заробляйте самі.
Вона пройшла повз сина у коридор. Едік за інерцією пішов за нею.
— Я не розумію, — бурмотів він, дивлячись на червону пластикову валізу. — Це розіграш такий безглуздий? А валіза куди?
— А валіза у санаторій.
Мати клацнула висувною ручкою. Коліщатка коротко брязнули по ламінату.
— Завтра у мене потяг о дванадцятій дня. Санаторій, масаж, мінеральні джерела. Два тижні повного спокою.
Вона поправила комір домашньої кофти.
— Грязі там, кажуть, цілющі. Суглоби лікують на раз-два. Усяко краще, ніж гній під ваші огірки тягати й цвяходером махати.
Едік стояв у дверях, зовсім забувши про недоїдену котлету на столі.
— Карина мене не зрозуміє, — вичавив він собі під ніс. — Вона купальник купує. Куди вона у ньому поїде?
— Нічого. Позагоряє на балконі. А шашлики у духовці посмажите, в інтернеті повно рецептів.
Поліна відчинила вхідні двері. Жест ясно давав зрозуміти, що розмову закінчено.
— Давай, синку. Їдь додому. Мені ще в салон на педикюр встигнути треба. Уперше за сорок років у мене без землі під нігтями.
Едік поїхав, грюкнувши дверима так, що задрижала вішалка у передпокої. Поліна Миколаївна навіть не вийшла проводжати його. Вона спокійно допрасувала блузку, склала останні речі у валізу й увімкнула улюблений серіал.
У санаторії вона вперше за багато років дозволила собі нічого не планувати. Не думати, чи вистачить насіння на грядки. Не рахувати банки для консервації. Не прокидатися о шостій ранку, щоб до спеки встигнути перекопати город.
Перші дні телефон розривався. Спочатку дзвонив Едік. Потім Карина. Потім вони дзвонили по черзі. Поліна не брала слухавку.
На четвертий день прийшло повідомлення. «Мамо, ти могла хоча б порадитися». Вона подивилася на екран і вперше за довгий час відчула дивне полегшення. За тридцять років вона радилася з усіма. З чоловіком, поки той був живий. З сином. З невісткою. Навіть з онуками, коли ті вирішували, де ставити батут. І тільки власне життя чомусь завжди залишалося на останньому місці. Відповідати вона не стала.
Коли Поліна повернулася додому, на неї чекала несподіванка. У двері подзвонили наступного ранку. На порозі стояв Едік. Сам. Без Карини. Без дітей. І без звичного самовпевненого виразу обличчя.
— Привіт, мамо.
— Привіт.
Вона відступила вбік. Син мовчки зайшов на кухню. Сів за стіл. Довго крутив у руках чашку.
— Чаю?
— Давай.
Поліна поставила чайник.
Запала незручна тиша.
— Карина сердиться, — нарешті сказав Едік.
— На мене?
— На всіх.
Він невесело посміхнувся.
— Каже, що ти нас підставила.
— Яким чином?
— Ну… ми пообіцяли дітям дачу. Басейн. Яблука. Канікули.
Поліна мовчала.
— А потім довелося пояснювати, що нічого цього більше немає.
— Неприємно, правда?
Едік опустив очі. І раптом сказав зовсім не те, що вона очікувала почути.
— Я вчора порахував скільки ти для нас робила.
Поліна здивовано глянула на сина.
— Навіщо?
— Бо Карина почала обурюватися, що тепер усе доводиться самим.
Він гірко всміхнувся.
— Виявилося, що ми навіть не знали, скільки коштує нормально відпочити за містом. Оренда будиночка, продукти, прибирання, вода, електрика…
Едік похитав головою.
— А ти все це робила безплатно.
Мати повільно поставила перед ним чашку. Син уперше за багато років виглядав старшим за свої сорок років. Наче раптом побачив те, чого раніше не помічав.
— Я звик, мамо, що ти завжди все вирішиш. Якщо чесно, я навіть не думав, як важко тобі було.
Мати нічого не відповіла. Тому що вперше почула від нього правду. Не вимогу. Не претензію. Не прохання про гроші. Правду.
Минуло ще пів року. Поліна Миколаївна змінилася. Вона підстриглася коротше. Почала ходити у басейн, і вперше у житті побувала за кордоном. Невелика туристична поїздка до моря виявилася значно приємнішою за будь-які дачні грядки.
Одного осіннього дня вона сиділа у кав’ярні біля парку. Перед нею стояла чашка капучино. Телефон тихо задзвенів. Фото від Едіка. На знімку онуки стояли біля невеликого орендованого будиночка за містом. Усі усміхалися. Навіть Карина.
Під фотографією було коротке повідомлення: «Мамо, дякую. Тепер розумію, що відпочинок — це коли відпочивають усі. А не тільки ми».
Поліна довго дивилася на екран. Потім усміхнулася. І вперше за багато років відчула, що її син нарешті подорослішав.
Вона заблокувала телефон, відклала його убік і подивилася у вікно. За склом повільно кружляло жовте листя. Попереду була осінь. Потім зима. Потім ще багато весен. І жодної з них вона більше не збиралася проводити, працюючи на чужий комфорт замість того, щоб жити власним життям.
