— Мати тут залишиться. Я попрошу сусідку приглянути. Зайде пару разів. Грошей їй залишу. Не царська річ нам тут бути. Вибач, але зайвий баласт ти, Світлано. Я йду до молодої й здорової баби. Нічого проти тебе не маю, але життя таке. Баласт, що заважає, треба скидати

Той день, коли мати встала на ноги, Віталька вважав найщасливішим у своєму житті. Він був важким підлітком. Його навіть у дворі всі бабусі не любили. І несміливо обходили осторонь інші хлопці.

У Віталія навіть прізвисько було — «Скажений». Лише мало хто знав, що в глибині душі він добрий хлопчик. Він просто перетворився на їжачка з того часу, як пішов батько. Залишивши його й хвору маму…

Батьком Віталька завжди пишався. Той був здоровенний, сильний і гарний. Сина життю вчив.

— Чого ти як дівка? Подумаєш, кошеня валяється у калюжі. Мимо йди. Таких кошенят повно. І птахів не годують, потрібні вони. Не царська річ з бабами сюсюкатись. Вони повинні знати своє місце! А то на шию сядуть! — повчав тато.

І маленький Віталька, як губка, убирав усе це. Адже це ж тато. Він авторитет, поганого не порадить. До мами його гарний тато ставився зверхньо. Ні, не бив. Просто часто прокидалося: «Знай своє місце!».

— А це як, тату? Знати своє місце? — допитувався Віталька.

— Сину, ставлення до бабів має бути однакове. А то на шию сядуть і ніжки звісять. Але зі мною такий номер не пройде. Мені бабські сльози та соплі по барабану. Ти ж знаєш, їх скільки? Повно. Тож нехай твоя мамаша радіє, що ми з тобою в неї є. А то жила б сама, — пояснював батько.

Віталька не зовсім розумів, що той хоче сказати. Але кивав. А мама слухала мовчки. Була вона маленька, дуже худесенька. Очі невеликі, ніс навпаки, великий. Батько його «дзьобом» називав. Усі знайомі дивувалися, навіщо він, отакий ідеал чоловічої краси — чорнявий, з великими блакитними очима й атлетичною фігурою, на ній оженився. І мама завжди почувалася вдома, як у гостях. Ніби ласку їй чоловік робив. Боязко й услужливо готувала, прала.

Вчила уроки з Вітею, допомагала йому в усьому, радила. А він із мамою не любив гуляти. В інших мами були ефектні. Надушені, нарядно одягнені, статні, яскраві. Наче пташки заморські. А свою він соромився. Батько по-за очі маму «мільтям» називав.

Потім мама раптом захворіла. Здавалося, звично метушилася вдома. І раз — усе. Віталька приголомшено дивився на неї. І раптом згадав свою іграшкову пташку з дитинства, яку заводив ключиком. Пташка швидко дзьобала. І раптом завмирала нерухомо — кінчався завод.

Матір треба було возити по лікарях. Батько відмовився, посилаючись на брак часу. Із нею їздила сусідка тітонька Галя з чоловіком. Мати стала й зовні іншою. Волосся в неї посипалося. Очі запали. Руки були тонесенькі, наче прутики.

— Боренько, посиди зі мною! — благала вона тихо чоловіка.

Але той відмахувався. А потім і зовсім став тільки на ніч додому приходити. І навіть до дружини не заходив.

Віталька не знав, що робити. Намагався незграбно доглядати за матір’ю. А та вдячно ловила його руку й цілувала її. Далі сталося ось що — Віталька саме зі школи прийшов. Коли побачив у передпокої великі сумки. Вирішив, що гості нагрянули. Але вийшов батько зі словами:

— Ось що, Віталько. Збирайся. Я тут твої речі зібрав. Ми переїжджаємо. Не стій, швидше давай!

— А… навіщо? Тату, у нас же є квартира? І маму треба збирати й перевозити, їй і так погано. Навіщо? — запитав хлопчик.

Він навіть не пошкодував вимовити цю фразу. Віталька подивився на маму.

— Іди, синочку. З татом. Іди, Віталенько! Чого на мене таку дивитися? Тільки підійди, дай я тебе за ручку потримаю, попрощаюся. Не слід тобі мене таку бачити, — намагаючись крізь силу посміхнутися, промовила мати.

І Віталька раптом згадав. Як він, 8-річний впав у яр. І мама носить його на руках. Їй важко, але носить. Сидить з ним ночами. Поїть морсом, читає. Готує. Ласкаво гладить по голові.

Вона зустрічала його зі школи аж до останнього. Віталька їй потім концерт влаштував, мовляв, великий він. І мама йшла позаду. Соромився він її. І коли до нього причепилися хлопці старші, оточивши його, мама кинулася на допомогу. Кумедна, маленька, але наче тигриця бігла захищати свою дитину. А ще завжди пишалася ним. Говорила, що він у неї найкращий. Що ж він наробив?

— Я нікуди не піду. Іди, коли хочеш. Я з мамою буду, от так! — і великий хлопець кинувся до ліжка, де лежала мати.

Даремно батько намагався його відтягти й забрати з собою. Він пішов, а Віталька плакав. Уперше. І відчував, як невагома мамина рука гладить його по голові. Він розносив листівки. Прийшло літо — городи допомагав копати. Зовсім туго стало з грішми. Батько давав, лише на нього. Але мамі потрібні були ліки. Мати жаліла його. І сумувала за батьком. Так і згасала поволі.

Одного разу Віталька пригнічений додому йшов. І як у дитинстві — дощик, калюжі. Біля лавки облізлий і одноухий перський кіт. Великий, кимсь кинутий. Око одне заплило. Віталька пройшов уже, як тато вчив. Але зіткнувся з ним поглядом. Таким безнадійним, сумним. І раптом підхопив на руки, сховав під куртку й поніс додому. А звір ласкаво ткнувся хлопчику в шию, ніби дякував. Мама спала. Цокали годинники. Було тихо.

Хлопець кота вимив, молоком напоїв. Той згорнувся на диванчику на кухні. А Віталька до сусідки пішов. У неї було два хвостатих, може, підкаже, як око лікувати. А в сусідки день народження. До себе його тітонька Галя затягнула. Коту краплі дала. І підліткові підкладала смачні страви.

Гостей багато було. Поміж них вирізнялася жінка з високою зачіскою й брошкою у формі скарабея. Великою такою, блискучою. Тітонька Галя розповіла про Вітальчину маму. Усі співчутливо поохали. Він уже збирався йти, коли його та пані наздогнала. І каже:

— Мама твоя думає, що тобі обуза. Зламав її татовий вчинок. Не хоче одужувати. Організм не бореться, у пітьмі. Ти, хлопчище, візьми звичайну пляшечку. Налий туди води. Або підсолоди чим. І давай мамі по ложці. Скажи, що це новий засіб. Чудодійний. І що воно її на ноги поставить. Поговори з нею. Скажи, що любиш. Побачиш, мама видужає!

Віталька пом’ятився й пішов. Думаючи, яку ж маячню йому порадили? Кіт несхільно ковзав по домівці, ніби тішився, що вона в нього тепер є. Хлопчик його Фломастером прозвав. Бо той стрибнув туди, де в нього малюнки були, і коробочку з фломастерами усю котив.

Вночі мамі гірше стало. А вранці Віталька сходив і купив пляшку пластмасову, червоненьку таку. Налив води. Вітамінку кинув апельсинову. Розмішав. І пішов до мами. Сказав, що в тітоньки Галі вчора в гостях була цілителька. І дала засіб спеціальний. Він допоможе, стовідсотково! Почав маму поїти. І довго базікав з нею. Будував плани. Сподівався. І боявся, що ніщо не допоможе.

Та сталася диво — мама встала. Прийшов Віталька зі школи — а вона з кухні йде тихесенько. І в домі пахне млинцями. Він не знав, чому це сталося. Може, мама звеселилася духом? Чи хвороба раптом відступила? Пізніше хлопчик зрозуміє, що мала на увазі незнайомка. Є такий метод — плацебо.

Як би там не було, мама стала колишньою. І, назбиравши грошей потім, Віталька її до магазину повів. Сукню вибирати. Любив із нею довго гуляти вечорами. І пишався тим, що в нього мама є. В інших може й немає.

Батько його одружився знову. Щоправда, щастя було нетривалим — ось яка штука: почалися проблеми з легенями. І нова дружина виставила його геть. Він до колишнього дому повернувся. Притихший, без гонору. М’явся довго на порозі. Іти вже було нікуди. Мати добра, прийняла. І Віталька прийняв. Допомагав тому до лікарні ходити, виходив. Але поставив умову — якщо буде з мамою погано поводитися — нехай іде. Вони й утрьох проживуть — Віталька, мама й Фломастер. Той притих. Любить тепер телевізор дивитися, тримаючи Фломастера на колінах. Говорить, що він чарівний, добре на всіх впливає!

Мами тато вперше за багато років квіти приносить. І називає її не інакше як «Свєтику мій». А мати щаслива. Крізь негоди й тяготи знову возз’єдналася вся родина. Чоловіка вона простила. А синок у неї золотий. Завжди її цілує, коли йде. І постійно каже:

— Мамо! Ти мої крила! Поки ти є, я літаю!