У Іри ніколи не було батька. Не те щоб вона почувалася самотньою — мама замінювала їй цілий світ. Але часом усе ж ставало прикро. Хотілося, щоб поруч був тато — добрий, благородний, той, хто завжди захистить і пригорне.
У її дитячих мріях він був майже казковим героєм. Та мама навіть не вигадала гарної історії — жодного “відрядження” чи “долі, що розлучила”. Лише сердито знизувала плечима або різко змінювала тему. Коли Іра подорослішала, рожеві окуляри впали. Але спокою все одно не було.
Одного вечора, коли дівчина підросла й навчалася в інституті, вони з мамою сиділи на кухні. Теплий вечір, затишна розмова, трохи домашнього напою — і мама раптом заговорила відверто.
— Я познайомилася з твоїм татом на останньому курсі. Ні, він теж навчався у нашому інституті, просто я його раніше не помічала. Закохалася. Тільки він і ніхто інший… А коли він дізнався, що я при надії, просто пішов.
Іра відразу уявила цю сцену — і зрозуміла, чому бабуся колись дорікала матері. Та тягнула все сама, ні на кого не сподіваючись.
— І ти навіть не подала на аліменти? — тихо запитала Іра.
Мати сумно всміхнулася й сперлася рукою на щоку:
— Які аліменти… Це зараз усі розумні. А тоді я була наївна. До того ж він пішов не просто так. У мене була подруга Юлія. Її батько займав високу посаду. Він з нею зустрічався. От я й закрила цю сторінку. Не потрібен тобі такий батько.
Після цієї розмови Іра, навпаки, ще сильніше захотіла знайти його. Коли мама дізналася про її намір, розхвилювалася:
— Навіщо тобі це? У тебе чудове життя.
І це було правдою. Мати зробила все можливе, щоб донька мала найкраще. Іра вільно володіла англійською, чудово малювала, грала на фортепіано. І все це — завдяки мамі, а не батькові, який зник багато років тому.
— Я повинна знати, чому він так вчинив, — вперто сказала Іра.
— Бо він безвідповідальний, — відповіла мати. — Я вже давно пробачила йому. А ти навіщо чіпаєш минуле? Думаєш, він тебе обійме й скаже “доню”?
— Мамо, не втручайся, — спокійно сказала Іра.
Мати лише зітхнула:
— Як хочеш. Тільки потім не шкодуй. Деякі таємниці краще не чіпати.
Іра не могла пояснити навіть собі, чому їй так бракувало батька. Хотілося мати людину, на яку можна спертися, знати, що є хтось, хто зробить усе, аби вона була щасливою. Коли дівчина бачила в інтернеті відео першого танцю нареченої з батьком, очі мимоволі наповнювалися сльозами. Може, її тато теж добра людина, просто життя розвело їх у різні боки?
Насправді знайти його виявилося не так складно. Варто було лише дізнатися ім’я та прізвище. У соцмережах вона швидко натрапила на чоловіка, який міг бути її батьком.
— Мамо, глянь, схожий? — показала вона фото.
Мати вдивилася і з сумнівом похитала головою:
— Не знаю… Твій батько був красивий, стрункий, з яскравими очима. А тут — зовсім інша людина.
На знімку справді був чоловік середнього віку, трохи з сивиною, зі слідами втоми на обличчі. Іра засумнівалася.
— Ти ж казала, він пішов до твоєї подруги?
— Так, але не схоже, що він з нею залишився, — відповіла мати. — Ось подивись: тут він із дружиною, і це зовсім не вона.
Іра замислилась. Може, мама просто переплутала імена? Минуло стільки років. Через знайомих дівчина з’ясувала, що цей чоловік, її можливий батько, працює токарем на заводі. Вона вирішила побачити його особисто — після роботи, біля прохідної.
Перед зустріччю Іра сумнівалася багато разів. Може, краще написати? А якщо він не відповість? Або, навпаки, почне нав’язуватись у життя?
— Ти взагалі розумієш, що робиш? — запитала мати. — Він тебе ніколи не шукав.
— Може, шукав, просто не знайшов, — спокійно відповіла Іра. — Мені це потрібно для себе.
— Ти створила собі ілюзію. Але потім важко розчаровуватись, доню.
Та дівчина все одно поїхала.
Біля прохідної вона вдивлялася в обличчя кожного чоловіка, який виходив. Не той… не той… І раптом побачила щось знайоме. Серце калатало так, ніби мало вискочити.
— Олексію Миколайовичу! — голос затремтів.
Чоловік зупинився, озирнувся, насупив брови.
Іра вдихнула й раптом сказала перше, що прийшло на думку:
— Я — ваша донька.
Повисла тиша. Потім він різко вдихнув, зробив крок уперед і міцно обійняв її.
— Дочко… Господи, ти — копія моєї мами. Я знав, що ти моя, — сказав він хрипким голосом, витираючи очі рукавом.
Він повів її до маленької кав’ярні поруч із заводом, замовив каву й шматочок торта, ніби не хотів відпустити.
— Чому у тебе не склалося з мамою? — тихо спитала Іра.
— Я намагався, — зітхнув він. — Я її любив. Коли дізнався, що вона при надії, був на сьомому небі. А потім вона сказала, що дитина не від мене, і пішла до іншого. Його батько був впливовим, от я й повірив, що ти не моя.
Іра мовчала. У голові плуталися слова матері й теперішня історія.
— Потім я дізнався, що він теж її залишив, — продовжив чоловік. — Але було пізно. Я мав інше життя, дружину. Та все одно іноді бачив вас на вулиці, стежив у соцмережах. Хотів підійти, але… не вистачало сміливості.
— Тобто ти просто не хотів? — тихо спитала Іра.
— Можливо, — визнав він. — Я думав, що не маю права втручатися.
Він говорив розгублено, наче виправдовувався.
— Я не прошу тебе вірити, — додав він. — Але зараз, коли ти поруч, мені стало легше. Я все життя знав, що ти моя донька.
Іра сиділа мовчки, дивилася на чоловіка, який водночас був і рідним, і чужим. Їй хотілося повірити. Але глибоко всередині були сумніви. Можливо, мама мала рацію — є історії, які краще не відкривати до кінця.
Батько став кликати її в гості, метушився, діставав телефон, показував фотографії. Ось його син — студент, ось донька — школярка. Іра дивилася на ці знімки, на його родину, й не відчула навіть подиву.
— А як ти представиш мене своїй сім’ї? — тихо спитала вона. — Вони ж не знають, що у тебе є ще одна донька.
— Моя дружина чудова жінка, — поспіхом відповів він. — Скажу, що помилка молодості. Все має бути добре.
Після цих слів Ірі стало байдуже. Він чудово знав, що вона — його дитина. І неважливо, що йому сказала її мама. Він сам колись обрав — відмовчатися, відвернутися, зникнути.
«Помилка молодості» — ця фраза довго крутилася у голові. Вдома Іра сиділа біля вікна, дивилася на темні вулиці. Уявляла, як могло б все скластися інакше: ось вони гуляють разом, ось він радіє її успіхам, сміється, обіймає.
Але справжній батько виявився чужим — слабким чоловіком, який колись зробив вибір і не зміг його виправити. Та ще гірше було інше: тепер Іра сумнівалася, що знає свою маму. Невже та стільки років приховувала правду?
Раптом у передпокої почувся скрип дверей, і знайомий голос покликав:
— Сонечко, будеш вечеряти?
Іра видихнула, хотіла щось сказати, але перед очима промайнуло життя: як мама економила на собі, щоб у доньки було все найкраще; як вони разом їздили на море, ліпили з пластиліну, як мама ночами пришивала до сукні бусинки, бо Іра так захотіла; як вранці смажила млинці, а раз на тиждень дозволяла собі й доньці тістечко.
Ці спогади накотилися хвилею — теплі, рідні, справжні. Іра мовчки підійшла, обійняла маму, поцілувала її в щоку. Мама мала рацію. Деякі історії краще залишити в минулому.
