Мати все життя відчувала провину перед старшим сином. Шукала з ним зустрічі, заповідала майно, але марно. Михайлик на зв’язок не виходив. Тільки через багато років Андрію вдалося знайти брата, проте зустріч була неочікуваною.
— Ох, Андрійку, і в кого ти такий… Зовсім не в нашу породу! — зауважила мама. — Нічого не вмієш, все з рук валиться, нічого тобі довірити не можна… Ось Михайлик не такий. Михайлик би зробив усе рівно, як по лінієчці. Він таким з дитинства був із золотими руками. І з золотою головою!
«То й проси Михайлика», — подумав Андрій. Але Михайлик поза зоною досяжності, Михайлик з ними на контакт не виходить. Андрій підправив нерівність на побіленій стелі, але навіть так здалеку видно, що криво…
— Мамо, — Андрій сперся на драбину, — якщо Михайлик такий чудовий, ну просто геній, то чому не він зараз білить цю стелю? Чому він жодного разу за двадцять вісім років до нас не прийшов?
Мама пішла, шаркаючи капцями.
— Це тебе не стосується, Андрію. Переробляй!
Андрій і Михайлик. Сини Василини Петрівни. Формально — брати, насправді — незнайомці. Різниця у віці — дев’ятнадцять років. Коли Андрій тільки з’явився на світ, Михайлик навчався в інституті, але, як чув від мами Андрій, так і не доучився… У ті ж дев’ятнадцять років Михайлик пішов з дому й обірвав усякі зв’язки з родиною.
Андрій не знав. Не знав, чому. Василина Петрівна ніколи не говорила про це. Тільки зітхала, порівнювала й натякала на якусь грандіозну провину перед старшим сином, яку, втім, ніхто не збирався спокутувати.
— Знаєш, мамо, — він зліз із драбини й пішов за нею, — я стараюся. Працюю, як можу. А ти тільки й робиш, що нагадуєш мені, що я — суцільне розчарування.
Василина Петрівна воду для квітів у лійку наливала.
— Розчарування — надто м’яке слово, Андрійку. Я бачу, як ти стараєшся, бачу. Але все повз касу. Ось я попросила тебе полагодити кран. Що ти зробив? Сусідка знизу приходила, скаржилася на воду на своїх стелі. Навіть стелю рівно побілити не можеш. То хто ти, як не розчарування? Гроші знову випрошуєш.
Порівняння зі старшим братом сьогодні зовсім не до речі, Андрій у мами в борг так невчасно попросив…
— Усього—то п’ять тисяч гривень.
— П’ять тисяч… Ти в свої двадцять вісім років досі просиш гроші у мами. А Михайлик? Михайлик у дев’ятнадцять уже сам заробляв. Кажуть, зараз вибився в люди. Став великим начальником. А ти навіть жінку з дитиною без мами прогодувати не можеш. І перед ким я розпинаюся…
Вона відсунула фіранку, щоб дотягнутися до улюбленої гортензії. А Андрій змив побілку з рук. Заодно й емоції трохи вгамував. Важко відповідати тому, кого навіть не бачив ніколи.
— Ти ж сама казала! — голосніше промовив це Андрій, і гортензії дісталося вдвічі більше води, ніж треба. — Ти казала, що ходили чутки, ніби Михайлик навіть сидів! І на нього мені рівнятися?
Для мами це «сидів» ніби нічого не означало.
— Так, сидів, — вона відрізала зів’ялий листочок. — Сидів. А хто без гріха? Але, бачиш, став людиною. Впорався. А ти?
— То чому ж він тоді… — Андрій терпіти не міг ці квіти всюди, але зараз його виводило те, що мама спілкується з ним так, ніби він порожнє місце, навіть не дивиться на нього. — чому він нам жодного разу не відповів? Якщо він таким чудовим став…
— Це тебе не стосується, Андрію. Візьми гроші, — Василина Петрівна сходила в кімнату й відрахувала йому п’ять тисяч гривень. — Але щоб наступного разу ти сам вирішував свої проблеми.
Андрій узяв гроші, відчуваючи себе одночасно пограбованим і обдарованим.
3 роки потому. Андрій, не ставши великим начальником, осиротів. Тепер він і матір поховав, і мав би почуватися дорослим, батьком, чоловіком, але відчував він тільки те, що підстрахувати його більше нікому. Важко без мами.
Андрій знав, що його мати намагалася загладити провину перед старшим сином. Вона шукала зустрічі, писала листи в порожнечу, дзвонила за старими номерами, які давно були недійсні. Михайлик не відповідав. Ніколи. А потім на Андрія чекав «подарунок» від мами у вигляді заповіту. «…заповідаю все моє рухоме та нерухоме майно, включаючи квартиру за адресою… та всі банківські заощадження, моєму старшому синові, Михайлу Васильовичу…»
— Що там, Андрійку? — метушилася поруч дружина.
— Квартира.
— Шкода твою маму, така хороша жінка була, — підлестила їй Іра. — Але хоч квартира після неї лишилася…
— Не лишилася, — обірвав її Андрій. — Вона Михайлику все заповіла!
Ірина, жінка практична і реалістична, не стала розводити драму. Вона діловито запитала:
— Прямо все? І квартиру повністю?
— Я ж сказав — усе!
Трохи відійшовши, Іра запитала:
— Як думаєш — чому?
— Мама хотіла загладити провину, — прошепотів Андрій. — Провину, про яку вона не сказала. Хотіла стати для нього хорошою хоча б так! Щоб він її добрим словом згадував! А ми куди підемо? На вулицю? Ось дякую тобі, матусю…
Нотаріус був скупий на інформацію: заповіт чинний, оскаржити складно. Михайлик офіційно вступить у права. Андрій розповів про ситуацію своєму другові, Кості. Костя, людина з тим ще хистом і відсутністю сумління, вислухав його, перебираючи телефони, які він скуповував для перепродажу.
— Раз через суд ти нічого не доб’єшся… Спробуй мій метод.
— Це який?
— Тобі треба з цим Михайликом поговорити. Ти ж сам сказав — великий начальник, грошей вагон. Йому що, твоя двокімнатна квартира на околиці потрібна?
Квартира, може, й не потрібна. Хто ж відмовиться від грошей, навіть якщо грошей у нього самого вагон? Але Михайлик, який матір навіть на старості років не пробачив, звісно, захоче відігратися.
— Ну, раз він так ображений на мою матір, то навряд чи перейметься симпатією до мене, — сказав Андрій. — Чисто з принципу забере.
— Ну добре… Цей варіант відпадає. Треба його якось притиснути. Іди й тисни на жалість. Максимально.
— Як тиснути? Подайте на бідність? Якщо я почну випрошувати квартиру, то він посміється.
— Випрошуй! Тільки не так, у лоб, а підготуйся спочатку, легенду про хвору дружину і п’ятеро діточок придумай, одягнися бідніше. І проси його. Може, вийде.
Ідея була неприємна, але єдина. Зустріч була призначена біля входу в метро. Андрій одягнувся відповідно до плану Кості. Старі спортивні штани, які й справді сиділи на ньому трохи мішкувато (йому довелося затягнути їх мотузкою замість ременя), і футболка на розмір менша, куплена ще в старших класах. Вигляд такий, наче новий одяг він бачив теж ще у школі.
Сім хвилин очікування. До станції під’їхала дуже видна машина. Андрію на таку й за сто років не заробити. Михайлик прочинив дверцята:
— Андрію? — спитав він.
— А ви Михайло?
— Так. Залазь. Не під дощем же нам говорити.
Андрій, намагаючись не спіткнутися об власні штани, заліз у машину. В салоні пахло новою обшивкою і чимось дорогим… Мабуть, так пахне багате життя. Михайлик був не таким, яким Андрій уявляв старшого брата. Видно, що людина при грошах, але ні особливої доглянутості, ні манер… Одягнутий, зрозуміло, дорого, але косметологів явно не відвідує.
— Хочеш просити мене відмовитися від квартири?
Від прямолінійності Андрій розсипався. Не був він таким красномовним, як Костя, який це й запропонував. Той міг будь-кого заговорити.
— Квартира… Вона ж вам не потрібна… А в мене дружина й діти… Я не став начальником, як ви. На своє житло ми ніколи не накопичимо… І… А дружина ще хворіє постійно… Якщо її з роботи виженуть, то як нам жити?
Андрій зробив паузу, намагаючись зобразити, що ось-ось заплаче. Але це вийшло ще гірше, ніж його промова.
— Я не прошу багато. Половину б… Щоб чесно, як у братів. Мама так мріяла з тобою… тобто, з вами… помиритися. Я, можна сказати, виконаю її бажання… Як ваш брат.
Андрій натиснув на «брат», очікуючи, що це викличе хоч якусь реакцію. Може, Михайлик розчулиться, згадавши їхню матір. Але Михайлика не проведеш.
— Ти намагаєшся тиснути на жалість, Андрію. Це не дуже твоє, знаєш. Не старайся. Я не претендую.
— Що?
— Не претендую. Квартира твоя. Сам подарую.
Андрію здавалося, що Михайлик досить емоційна людина. Він не розуміє, чому йому так здавалося, але… було таке відчуття! Але з ним Михайлик розмовляв, як із перекладачем у телефоні — взагалі без емоцій.
— У чому підступ? — спитав Андрій.
— Його немає.
— І ти не хочеш квартиру? Але чому ти мамі тоді жодного разу не відповів?
Михайлику дуже хотілося вказати братові на двері, але слова, які він збирав тридцять років, виривалися якось самі:
— Ти хочеш знати, чому я не спілкувався з матір’ю?
— Так!
Михайлик кивнув, наче даючи дозвіл на вхід у заборонену зону.
— А тобі батьки не розповідали, чому я пішов і не з’являвся? — спитав Михайлик.
— Ні. Мама завжди казала, що ти поїхав, а потім… просто не захотів повертатися. Але я розумію, що між вами щось сталося, за що вона себе не пробачила, але говорила вона зовсім інше…
— Мати завжди була майстринею переписувати історію. Великої таємниці тут немає. Твій тато мене не сприймав. Ні, спочатку він був добрим вітчимом, а потім, щойно ти з’явився на світ, він мене виставив. Мені було дев’ятнадцять. Я ще навчався, не працював, але він сказав мамі: «Або він іде, або залишайся з дітьми сама».
Андрій такого про батька не пам’ятав… Батько завжди був хорошим…
— І мама особисто винесла мої сумки за двері, коли я був в інституті, — сказав Михайлик. — Податися нікуди. Треба було працювати. Кинув навчання. Багато чого побачив у кінці 90-х… Так, я сидів. Напевно, ти знаєш. Але гроші свої я заробив потім чесно. А від тебе і твоєї родини мені нічого не потрібно. Ти зовсім як мати. Вона теж вічно прибіднялася, яка нещасна, але мене виставила, не моргнувши оком. Не згадувала років сім. Тільки потім спробувала мене знайти. І ти схожий на неї. Я ж знаю, що не так ти бідно живеш. І дочка в тебе одна, і дружина не хворіє. Квартиру шкода втрачати? Розумію… А тепер — йди.
Не відбулася в них братня зустріч. Поговорили чужі люди. Чужі люди й роз’їхалися в різні боки.
