Мати вимагала, щоб донька віддала брату свою трикімнатну квартиру. “У нього троє дітей і живе від в однокімнатній”, — сказала вона при зустрічі. Ця розмова ледь не пересварила родину.

Мати вимагала, щоб донька віддала брату свою трикімнатну квартиру. “У нього троє дітей і живе від в однокімнатній”, — сказала вона при зустрічі. Ця розмова ледь не пересварила родину.

Марина стояла біля вікна своєї нової квартири, коли у двері зателефонували. Вона знала, хто це. Мати попередила, що приїде «поговорити серйозно».

— Ну що, задоволена? — мати пройшла в передпокій, навіть не роззуваючись. — Поки твій брат із сім’єю в одній кімнаті тулиться, ти тут хороми собі відгрохала.

— Мам, я сама заробила на цю квартиру. П’ять років збирала гроші, — Марина спробувала зберегти спокій.

— Заробила! — мати обурилася. — А хто тебе виростив? Хто в інституті оплачував гуртожиток? Хто продукти возив?

— Мамо, ми вже це обговорювали. Я вдячна, але я не зобов’язана…

— Не зобов’язана?! — голос матері злетів до крику. — У твого брата троє дітей! Троє! Вони в однокімнатній квартирі, як оселедці в бочці! А в тебе тут цілих три кімнати для однієї тебе!

— У Артема є робота. Нехай сам збирає на квартиру.

— Робота! Тридцять п’ять тисяч гривень. На що він назбирає? Марино, ти ж розумна дівчинка, невже не розумієш? Дітям рости ніде! Старшому вже десять, йому своя кімната потрібна!

— А мені що, кімната не потрібна була в дитинстві? Я до вісімнадцяти років з вами в одній кімнаті спала, забула?

Мати осіклася на секунду, але одразу знайшлася:

— Так то інша справа була! Квартира маленька була, можливості не було! А зараз можливість є — ось ця квартира!

— Моя квартира, мамо. Яку я купила на свої гроші.

— На свої… — мати присіла на диван без запрошення. — Марино, ну як ти не розумієш? Сім’я — це святе! Не можна так! У твого брата діти маються, а ти тут одна живеш! Віддай їм квартиру, собі винаймеш однокімнатну, або в їх квартиру переїдеш. Тобі одній багато не треба.

— Мені треба, мамо. Я працюю з дому. Мені потрібен кабінет. І я хочу жити нормально, а не економити на всьому.

— Егоїстка ти, — мати похитала головою. — Я вас однаково ростила, однаково любила, а ти ось яка виросла. Тільки про себе думаєш.

— Не однаково ростила, — тихо сказала Марина. — Артему завжди діставалося більше. І уваги, і грошей, і любові.

— Що ти мелеш?! Яке більше?

— Мамо, коли мені потрібні були гроші на курси англійської, ти сказала — немає грошей. А через місяць Артему на новий телефон знайшлися. Коли я просила допомогти, мені трохи не вистачало грошей, ти відмовила, а Артему на його мотоцикл грошей назбирала.

— Він хлопчик! Йому складніше!

— Ось саме. Він завжди був «хлопчик». А я мала сама справлятися.

Мати встала, підійшла до вікна:

— Марино, я не для себе просити прийшла. Я за дітей переживаю. Уяви, як їм? Старший з меншими в одній кімнаті. Льоші скоро до школи, йому теж вчитися треба десь.

— Нехай Артем тоді більше працює. Або Світлана нехай вийде з декрету.

— У Світлани троє дітей на руках! Коли їй працювати?

— Мамо, я не зобов’язана вирішувати проблеми брата. Він дорослий чоловік. Захотів трьох дітей — його вибір. Я до цього не маю відношення.

— Як не маєш? Ти їх тітка! Рідна, між іншим!

— Якщо вони мені рідні, то де були Артем зі Світланою, коли в мене проблеми були? Коли я кредит брала на квартиру, ніхто не запропонував допомогти. Коли я ремонт робила сама, тягала мішки з будівельним сміттям, ніхто не приїхав. Жодного разу!

— Так у них діти маленькі! З ними клопоти всякі…

— А в мене що, не було клопотів? Мамо, я працювала по дванадцять годин, щоб виплатити кредит достроково! Я відмовляла собі в усьому! І ось, бачиш, яку квартиру купила. Це зовсім не новобудова. Це старий фонд на околиці міста. Люди терміново продали, виїхали в Канаду. Такий шанс раз в житті буває, щоб квартира вчасно підвернулася. Чотири роки я навіть у відпустку не їздила, економила кожну копійку! 

Мати сіла назад на диван, витягла хустку, промокнула очі:

— Марино, доню, ну зрозумій… Артему нікуди діватися. Вони ледь кінці з кінцями зводять. А в тебе однієї — три кімнати! Це ж несправедливо!

— Несправедливо? А те, що я вкалувала, а Артем усе життя на твоїй шиї сидів — це справедливо?

— Що означає на моїй шиї?!

— Саме це. Ти йому до тридцяти років допомагала грошима. Коли він одружився, ти їм холодильник купила, пральну машинку, меблі допомогла вибрати й оплатити. Коли перша дитина народилася, ти їм візочок подарувала за тридцять тисяч гривень! Тридцять! Хоча могла взяти дешевше. А мені на день народження навіть тисячу гривень пожаліла дати, коли мені двадцять років виповнилося.

— Марино, ти що це згадуєш? Там обставини були…

— Обставини! Завжди в тебе обставини знаходилися, коли справа до мене доходила! А Артему — завжди можна!

Мати заплакала голосніше:

— Я не думала, що ти така злопам’ятна! Тримаєш образи з дитинства!

— Я не злопам’ятна. Я просто бачу, як усе було насправді.

— І що тепер? Племінники мають тіснитися за те, що я вас у дитинстві неправильно виховувала.

— Я нікого не караю! Я просто живу своє життя і не віддам квартиру, на яку п’ять років збирала!

Мати встала, взяла сумку:

— Значить, так? Добре. Тільки знай: якщо ти відмовиш, я з тобою спілкуватися не буду. Обирай — або квартира, або мати.

Марина відчула, як усередині все холоне:

— Мамо, ти зараз серйозно?

— Абсолютно. Я не можу дивитися, як моїм онукам важко, а ти тут жируєш! Віддаси квартиру — буду з тобою спілкуватися. Не віддаси — все. Можеш вважати, що в тебе немає матері.

— Знаєш, мамо… Будь ласка, — Марина відчинила двері. — Іди. Тому що я квартиру не віддам.

— Що?! Ти мене виганяєш?!

— Ні, мамо. Ти сама йдеш. Ти сама обрала між мною і Артемом. Як і завжди.

— Марино!!!

— Прощавай, мамо.

Мати вискочила в коридор, розвернулася на порозі:

— Ти про це пошкодуєш! Залишишся зовсім сама! Ніхто до тебе не прийде, коли тобі погано буде!

— Мамо, мені вже було погано. Багато разів. І ніхто не приходив. Я звикла справлятися сама.

Двері зачинилися. Марина притулилася до них спиною, повільно сповзла на підлогу. Руки тремтіли. У горлі стояв клубок.

Телефон задзвонив за півгодини. Артем.

— Марино, ти чого матері наговорила? Вона в сльозах приїхала!

— Привіт, Артеме.

— Що відбувається взагалі? Мама просить тебе допомогти сім’ї, а ти її ображаєш!

— Вона вимагала, щоб я віддала вам квартиру.

— Ну і що? Нам правда тісно! У тебе однієї три кімнати, а в нас на п’ятьох — одна!

— Артеме, це моя квартира.

— Ти сестра мені чи хто? Сестра повинна допомагати братові!

— Добре. Давай згадаємо, коли ти мені допомагав?

— Що?

— Ну ось прямо зараз згадай: коли ти особисто приїжджав і допомагав мені? З переїздом? З ремонтом? Хоч із чимось?

— У мене діти! Мені ніколи було!

— Ось саме. Ніколи. Але тепер, коли тобі щось треба, ти згадав, що в тебе є сестра.

— Марино, я не розумію, що з тобою! Ти завжди була нормальна, а зараз як підмінили!

— Може, це ти мене ніколи й не знав нормально? Тому що не цікавився?

— Маячня якась! Слухай, давай по-нормальному. Продай свою квартиру, купи нам двокімнатну, собі в нашу однокімнатну підеш, ще й гроші залишаться. Всім добре буде! Або давай так поміняємося житлом?

— Ні, Артеме.

— Ні? Марино, у мене діти ростуть! Їм місце потрібне!

— Потрібне місце — знайди спосіб його забезпечити. Я не зобов’язана вирішувати твої проблеми.

— А якби в тебе діти були, я б допоміг!

— Неправда. Ти б знайшов тисячу причин, чому не можеш.

Артем кинув слухавку. Марина поклала телефон на стіл, підійшла до вікна. За вікном темніло. Місто запалювало вогні. Десь там, в однокімнатній квартирі її брат сварився з дружиною. Десь в іншому районі мати плакала і скаржилася комусь на невдячну дочку. У тиші трикімнатної квартири, Марина вперше за багато років відчувала себе по-справжньому вдома. 

За тиждень прийшло повідомлення від Світлани, жінки брата: «Марино, ну ти взагалі совість втратила? Мати ваша через тебе до лікарні потрапила! Тиск підскочив! А все через те, що ти егоїсткою виявилася! Дітям своїм майбутнім в очі як будеш дивитися? Як їм розкажеш, чому в них не стало двоюрідних братів?»

Марина видалила повідомлення, не відповівши. Потім зателефонувала подруга, Оксана:

— Марино, я випадково твою маму в поліклініці зустріла. Вона мені такого наговорила… Це правда, що ти квартиру братові віддавати відмовилася?

— Правда.

— Ну… Я розумію, що це твоя квартира, але в них справді багато людей в однокімнатній квартирі. Може, якось допомогти їм?

— Оксано, я їм запропонувала допомогти з кредитом на іпотеку. Дати перший внесок. Артем відмовився.

— Серйозно?

— Абсолютно. Йому потрібна не допомога. Йому потрібне готове рішення за мій рахунок.

— Зрозуміло… Слухай, а твоя мама правда більше з тобою не спілкується?

— Правда.

— Марино, це ж мати…

— Знаєш, Оксано, усе життя мені говорили «це ж мати», «це ж брат», «це ж сім’я». А коли мені було погано, де була ця сім’я? Мати грошей не давала, брат не допомагав. Я все сама. Сама вчилася, сама працювала, сама квартиру купила. І тепер, коли в мене нарешті щось є, всі згадали, що я частина сім’ї. Зручно, правда?

— Але ж ти не для того старалася, щоб потім з усіма посваритися?

— Ні, Оксано. Я старалася, щоб у мене був дім. Справжній дім. І він у мене тепер є. І я нікому його не віддам.

Минув місяць. Марина обставила кабінет, купила новий диван у вітальню, повісила картини. Квартира ставала все затишнішою. Якось увечері пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв батько. Вони розлучилися з матір’ю десять років тому, спілкувалися рідко.

— Привіт, доню. Можна зайти?

— Тато? Заходь, звісно.

Батько пройшов у квартиру, озирнувся:

— Хороша квартира. Ти молодець, що досягла.

— Дякую, тату. Чай? Кава?

— Чай давай. Марино, я ось про що… Мені твоя мати телефонувала. Скаржилася.

— Я так і думала, що ти не просто так приїхав.

— Не перебивай. Вона просила з тобою поговорити, вмовити. Але я не за цим. Я хотів сказати: ти правильно зробила.

Марина завмерла з чайником у руках:

— Що?

— Правильно, що не віддала квартиру. Артема вона все життя на шиї тягала. Хлопчик, хлопчик… Він так і не навчився нічого сам добиватися. Навіщо, якщо мати все дасть? А ти… Ти в мене бойова. Завжди була.

— Тато…

— Ти знаєш, чому ми з твоєю матір’ю розлучилися?

— Ні. Ви ніколи не говорили.

— Через Артема. Вона його нескінченно балувала, я намагався якось виховувати — сварки постійні. Вона вважала, що синові все можна, що він особливий. А ти якось сама росла. І мене це теж виводило, якщо чесно. Я намагався до тебе достукатися, але ти вже тоді така незалежна була. У чотирнадцять років уже не потребувала нікого.

— Тато, мені було страшно. Я просто навчилася вигляду не подавати.

— Знаю, доню. Пізно зрозумів, але тепер знаю. Ось тому й приїхав. Якщо раптом буде щось потрібне, я обов’язково тобі допоможу.

— Тато, дякую. Справді дякую. Але я впораюсь.

— Знаю, що впораєшся. Ти завжди справлялася. Але… нехай тобі буде не так самотньо, гаразд? Буду заїжджати іноді. Провідувати.

Марина кивнула, не довіряючи своєму голосу.

Минуло ще два місяці. Одного вечора Марина поверталася з магазину і зустріла в під’їзді сусідку свого віку з п’ятого поверху.

— О, привіт! Марино, так? Я хотіла спитати… У вас випадково молотка не знайдеться? Картину повісити треба.

— Звичайно, зараз принесу.

За п’ять хвилин Марина стояла в квартирі сусідки, допомагаючи вішати картину.

— Спасибі величезне! Я сама живу, чоловічі руки відсутні, — засміялася сусідка. — Мене Олена звуть, до речі.

— Дуже приємно.

— Марина, а ви не хотіли б якось на чай зайти? А то я тут нещодавно переїхала, нікого не знаю…

— Із задоволенням.

Вони просиділи на кухні до півночі, балакаючи про все на світі. Олена виявилася художницею, нещодавно розлученою, з приголомшливим почуттям гумору.

— Знаєш, — сказала вона, допиваючи третю чашку чаю, — а бути поруч — це ж чудово! У тебе щось зламається — я прибіжу. У мене не відкривається банка — ти виручиш.

Марина усміхнулася:

— Добре бути сусідками.

Того вечора, повертаючись до себе, Марина зрозуміла, що квартира перестала бути просто житлом. Це був дім. Її дім. Місце, де вона могла бути собою. Де не потрібно було нікому нічого доводити, за когось відповідати чи когось тягнути.

Телефон завібрував. Повідомлення з невідомого номера:

«Марино, це Світлана. Артем не знає, що я пишу. Хотіла вибачитися за те повідомлення. Я була не права. Ваша мати мені стільки наговорила, і я повірила. Артем розповів учора, що ти пропонувала допомогти з першим внеском. Він мені не говорив. Сказав, що ти взагалі відмовилася допомагати. Ми тут подумали… може, справді спробуємо самі накопичити? Я хочу працювати. Мама Артема може посидіти з меншими. Ти була права. Ніхто нам нічого не винен. І вибач за ті слова».

Марина перечитала повідомлення кілька разів, перш ніж відповісти: «Світлано, дякую за чесність. Пропозиція допомогти з першим внеском все ще в силі. Якщо зважитесь на іпотеку — пишіть».

Відповідь прийшла швидко: «Дякую. Ти хороша людина. Шкода, що я одразу не зрозуміла».

У вікно заглядав світанок. Марина зробила каву, сіла біля вікна. Місто прокидалося. Десь мати все ще вважала її зрадницею. Десь Артем сердився і не розумів. Але тут, у цій квартирі, Марина вперше відчувала себе по-справжньому вільною. І цього було достатньо.