— Мати? — здивувався Ігор, — ти ж казала, що у тебе немає матері. — Це мене для неї немає, — зніяковіло відповіла дружина. Вона всі ці роки намагалася забути голос тієї, яка виставила її за двері, щойно Катерині виповнилося вісімнадцять років.
— Катю, хто ця жінка? — тихенько, щоб не почули інші гості у кав’ярні, запитав Ігор.
— Яка жінка? — Катя відірвалась від телефона: вона писала повідомлення подрузі.
— Он та… Бачиш, біля останнього вікна сидить і весь час на нас дивиться. Я б навіть сказав, що вона спеціально сюди дивиться.
Катя злегка підвелася, щоб побачити ту, про яку говорив чоловік, і миттю змінилася в обличчі. Потім схаменулася, зобразила повну байдужість і для переконливості знизала плечима:
— Не знаю.
— Не бреши, — розсердився Ігор, — я ж бачив, що тебе прямо перекосило, коли ти її побачила. Хто вона?
— Це моя мати, — трохи тихіше, відповіла Катя. За секунду вона вирішила, що краще все ж таки сказати правду. Про всяк випадок.
— Мати? — здивувався Ігор, — ти ж казала, що у тебе немає матері.
— Так і є…
— Не розумію, — Ігор із цікавістю вдивлявся в обличчя дружини, — може, поясниш?
— Давай вдома поговоримо…
— І що, ти навіть не підійдеш до неї? Вона що, тут живе? В нашому місті?
— Ігорю, я тебе благаю, давай вдома поговоримо, — у голосі Каті пролунала мольба, на очах навернулися сльози.
— Гаразд, — кинув чоловік і відвернувся до вікна. Образився.
Катя не стала його заспокоювати. Вона була рада, що її хоч на якийсь час залишили у спокої. Хоча який тут спокій? У голові спливли картинки з дитинства…
Батька свого Катя не пам’ятала. Тільки знала зі слів мами, що він був не дуже порядною людиною. А ще мама говорила, що Каті дуже пощастило: у її житті є чудова людина. І це — вітчим. Ось його Катя добре пам’ятала років з восьми. Правда, не розуміла, що в ньому такого чудового.
Грубий, злий, жадібний. «І за що мама його так любить?» — думала маленька Катя, забившись куди-небудь у куток, щоб дядько Петя її не знайшов. Ні, він ніколи її не ображав. Але й за людину не вважав. Ніколи не називав по імені. Дивився як на порожнє місце. Якщо і говорив з дружиною про Катю, то це звучало приблизно так:
— Дівчинка не вміє себе поводити…
— Твоя дочка заважає мені відпочивати…
— Поясни їй, що гуляти з хлопцями ще рано.
— Ти бачила її щоденник? Подивись! Мені соромно, що вона живе в моєму домі!
«В його домі! А нічого, що це наша з мамою квартира?!» — думала Катя в підлітковому віці. Вона чудово пам’ятала, що вони з мамою переїхали в цю квартиру після того, як бабусі не стало.
Одного разу, коли вітчим промовив цю фразу в черговий, тисяча перший раз, Катя не витримала і висказала йому в обличчя:
— Це не я, а ви живете в нашому домі! Якщо не подобається, йдіть! Ніхто плакати не буде!
Вітчим різко розвернувся до дружини і видавив із себе крізь зуби:
— Зроби так, щоб я її більше не бачив!
Мама схопила Катю за руку, потягнула за собою з кімнати зі словами:
— Звичайно, любий, все буде як ти хочеш…
Вона завжди дивилася на нього як на небожителя. Підкорялася беззаперечно, обслуговувала, говорила нарочито єлейним голосом і всячно намагалася догодити. Чому? Катя не розуміла. В одному вона була впевнена: якщо вітчим побажає, мати запросто вижене її з дому.
— Ти що собі дозволяєш? — шипіла мама на Катю того дня, — не смій так розмовляти з батьком!
— Він мені не батько! — викрикнула Катя, — і ніколи ним не буде!
— Це не важливо! Він тебе годує, поїть, одягає, а ти… Невдячна!
— Я не просила мене народжувати! — крізь сльози кричала Катя, — і ростити мене не просила! Треба було віддати мене кому-небудь, щоб не мучитися!
— Треба було! — кинула мама у відповідь, — ніхто не взяв! І татусь твій втік, як тільки ти з’явилася! Все життя мені зіпсувала!
Почувши від мами ці слова, Катя відчула таку образу, що вискочила з квартири. Доганяти її ніхто не став. І за той тиждень, що вона відсутня, ніхто не поцікавився, де вона і що з нею. Тоді Каті було п’ятнадцять… Що вона могла зробити? Нічого.
Подружки по черзі прихистили її на кілька днів, але це аж ніяк не вирішувало проблему. Довелося повертатися. Тремтячими руками Катя відчинила вхідні двері…
— З’явилася? — все, що сказала мати, — іди до себе і не висовуйся, поки не покличу…
«Мабуть вона його умовила», — подумала Катя і швиденько прослизнула в свою кімнату.
З того дня вітчим більше жодного слова не говорив про Катю. Поводився так, наче її не було… Мама, звичайно, його в цьому підтримувала: не кликала доньку до столу, не цікавилася її справами, не намагалася поговорити. Катя чітко розуміла: щодо неї вони вже ухвалили якесь рішення. Мабуть, просто чекають, коли вона закінчить школу… І не помилилася. Як тільки Катя отримала атестат, мама натякнула, що їй саме час готуватися до самостійного життя.
— Як тільки вісімнадцять виповниться, підеш на вільні хліби, — заявила вона і знову пішла в мовчанку.
Катя подумала-подумала і вирішила вступати до університету. По-перше, вона позбавить родину від своєї присутності, по-друге — там приїжджим дають гуртожиток. А це означає, що найближчих п’ять років, у неї принаймні буде житло…
В універ Катя не вступила. Точніше, вступила, але на платне відділення. Знала, що на навчання ніхто не розкриє гаманець, але все ж таки повідомила:
— Мамо, привітай мене, я стала студенткою.
Мати подивилася на неї байдуже:
— І?
— Правда, за навчання потрібно платити… Зовсім трохи…
— Навіть не думай. Жодної копійки не отримаєш! Мало ми з батьком у тебе вклали?! Ти ж нам у відповідь тільки нерви тріпала! А тепер ми ще й за навчання твоє платити повинні?!
— Пробач. Звичайно, не повинні, — відповіла Катя, — дарма я тобі сказала.
— Ось саме: дарма. Ти давай квартиру собі шукай.
— Мам, мені ж нічим за неї платити…
— Іди працюй. Вчитися вона здумала. Даю ще місяць… Потім — на вихід.
— Місяця мало, — Катя спробувала розжалобити маму, — можна я поживу з вами ще хоча б півроку?
— Скільки? Півроку? Ну вже ні. Я й так ледь умовила батька, щоб він потерпів твою присутність. До того ж ми ремонт запланували. Хочемо з твоєї кімнати спальню зробити. Коротше: місяць, не більше…
І Катя зняла квартиру. Квартирою це можна було назвати з натяжкою. Маленька кімнатка в приватному секторі. Без зручностей. З пічкою. Зате — дешево…
Коли дівчина йшла з рідного дому, мати дала їй із собою виделку, ложку, тарілку, кружку, столове лезо і маленьку каструльку. Потім прикинула і додала: один рушник і старенький комплект постілі.
— Ось ще візьми, — сказала вона, ховаючи очі і простягаючи Каті невеликий пакетик, — удачі тобі, доню. Сподіваюся, ти подорослішаєш і зрозумієш мене.
— Дякую, мамо, — відповіла Катя, — можна я свої зимові речі пізніше заберу?
— Тільки сильно не затягуй, а то можеш їх тут і не знайти…
— Невже викинеш?
— Я — ні, а ось батькові це може не сподобатися. Ти ж розумієш…
— Розумію, — Катя обійняла маму, — ну все, я пішла…
Отак, у вісімнадцять років, Катя вийшла в самостійне життя. З материнським благословенням…
Грошей, що мама дала, вистачило до першої зарплати. Правда, Катя економила кожну копійку. Навіть транспортом не користувалася: добиралася до фабрики пішки. Отримавши першу зарплату, вона почувалася справжньою багачкою! Купила крупи і макаронів про запас, пляшку рослинної олії і ціле відро картоплі.
Потрібно було ще придбати шампунь, мило, зубну пасту… Закупивши все необхідне, Катя порахувала залишок грошей і, відклавши в гарний конверт невелику суму, вирішила: нехай по трохи, але буду відкладати на житло.
До матері вона поїхала десь через місяць: побачитися (вона все ще наївно вірила, що мама буде їй рада) і забрати теплі речі: літо скінчилося, на вулиці стало по-осінньому прохолодно. Двері їй відчинив якийсь парубок.
— Привіт, дверима помилилася? — весело запитав він.
— Взагалі-то я до мами, — розгубилася дівчина.
— А… Ти, мабуть, Катя? Заходь. Мами нема, але ти можеш її почекати.
— І почекаю, — Катя рішуче пройшла на кухню.
Парубок спробував поговорити з гостею, але Катя так на нього подивилася, що він поспішив вийти в кімнату. Прийшла мати. Особливо не зраділа. На запитання Каті про хлопця відповіла:
— Це Олег. Син чоловіка від першого шлюбу.
— А чому він живе з вами? Ти ж планувала ремонт.
— Він ненадовго. Освоїться у місті, влаштується на роботу і з’їде на квартиру.
— Зрозуміло, — кинула Катя, — я там взуття своє забрала і куртку…
— Забирай усе. Нічого не залишай. Набридло з місця на місце перекладати.
— Коли набридло, мам? Мене всього-то два місяці не було.
— А ти слідкую за язиком, — розсердилася мати, — приїхала — забирай усе.
— Ти навіть не запитаєш, як я живу?
— Мені це не цікаво, — мама явно не могла (може й хотіла) розмовляти при хлопцеві.
— Що ж, ти мене не здивувала, — Катя попрямувала в передпокій…
— Тебе провести? — виринув відкилясь Олег, — як ти таку величезну сумку потягнеш?
— Якось, — кинула Катя і вийшла з квартири…
Через пару місяців приїхала знову. Тепер за пуховиком. І знову їй відчинив Олег. Цього разу мама була вдома. На запитання Каті:
— Він все ще у вас? — мати вибухнула:
— Це не твоє діло! Він буде тут жити скільки захоче! Врешті-решт він до батька приїхав!
— А я тут з мамою жила, — обмовила Катя, — тільки мене це чомусь не врятувало.
— Не порівнюй! Це інше!
— Яке інше? — твердо запитала Катя, — в чому різниця?
— Я не зобов’язана перед тобою звітуватися! — закричала мати, — це мій дім і тільки я буду вирішувати, хто буде в ньому жити.
— Зрозуміло.
— Що тобі зрозуміло?!
— Те, що стороння людина тобі дорожча за рідну доньку, — Катя говорила впевнено і спокійно, чим остаточно вивела матір із себе.
— Немає в мене ніякої доньки! — випалила вона, — а Олежка — син мого коханого чоловіка! Він для мене більше, ніж син!
— Вітаю, — Катя дивилася на маму, немов перед нею була зовсім чужа жінка, — у такому разі, у мене більше немає матері.
Вона пішла. Впевнена, що назавжди. Чотири роки Катя не давала про себе знати. Не телефонувала, не приходила. І ось тепер ця зустріч…
Поки Катя перебувала в спогадах, мати підвелася зі свого місця і підійшла до доньки. Ігор встав, поступаючись їй місцем.
— Здоровенька, — Катя почула поруч знайомий до болю голос, який вона намагалася забути.
— Привіт, — ледве промовила вона у відповідь.
— Це хто? — мати кивнула в бік Ігоря.
— Чоловік.
— Вітаю.
— Дякую.
— А у нас теж все добре. Татусь працює, Олежик дівчину знайшов. Мила така, спокійна. Весілля через місяць. Знаєш, я скоро бабусею стану. Таке щастя! Ми для дитини вирішили твою кімнату виділити. Вже ремонт почали. Шпалери купили — найдорожчі, з дитячим малюнком. А ще ми з татусем вирішили, що купимо дачу. Десь неподалік. Дитині потрібне свіже повітря, вітаміни. Ось шукаємо: щось недороге, але, щоб будинок жилий був і обов’язково річка поруч. Ну, або озеро…
Катя слухала ці слововиливи і аж ніяк не могла зрозуміти, навіщо ця чужа, по суті, жінка все це їй розповідає.
— А ти давно заміж вийшла?
— Два роки тому, — автоматично відповіла Катя.
— Про дітей думаєте?
— Сину майже рік.
— Значить, у мене є внук?
— У вас? — Катя, нарешті, повернулася до матері.
— У мене, — на секунду зніяковіла мама, — ти ж моя донька.
— Ви щось плутаєте, жінко. Моя мама померла чотири роки тому…
Мати зблідла. Мовчки підвелася і попрямувала до виходу. Катя відвернулася до вікна: їй було зовсім не шкода… цю жінку.
Ігор увесь час задумливо дивився на обох, прислухався до розмови. І раптом зрозумів: вони ж зовсім чужі! І вирішив, що не стане розпитувати дружину про минуле. Чомусь стало ніяково туди заглядати…
