Мене звати Дмитро. Я — фрілансер-ілюстратор, людина, чий світ зазвичай обмежується краями графічного планшета та філіжанкою міцної кави. П’ять років тому я втік із задиханого Києва, купивши крихітний, ледь живий будиночок у передмісті. Мені потрібна була тиша, щоб малювати, і сад, щоб не забути, як виглядає справжній зелений колір.
Моїм сусідом виявився Маркіян Львович. Про нього в нашому селищі говорили пошепки, наче про якогось міфічного дракона. «Капітан логістики», «акула дев’яностих», власник гігантських терміналів. Він жив у будинку, який виглядав як маніфест сучасної архітектури: бетон, сталь і панорамне скло. Але за цим склом не було вечірок чи дитячого сміху. Там панувала стерильна, холодна самотність.
Наша дружба почалася з банальної побутової катастрофи. У люту січневу ніч у мене «помер» газовий котел. У будинку миттєво запала арктична холоднеча. Я вискочив на подвір’я, гарячково намагаючись щось вдіяти, і побачив Маркіяна Львовича, який стояв на своїй ідеально розчищеній терасі.
— Заходь, Дмитре, — кинув він коротку фразу, яка перекреслила всі мої уявлення про нього. — У мене тепло, працює генератор, а в кабінеті чекає пляшка ароматного напою, що старший за тебе. Не будь дурнем, не мерзни через дурну пиху.
За ці п’ять років я став єдиною людиною, яка пройшла крізь його броню. Я бачив, як суворий бізнесмен перетворюється на втомленого старого, який понад усе на світі любив дві речі: складні шахові етюди та арії у виконанні Марії Каллас. Він запропонував мені дивну угоду: платити мені за те, щоб я раз на тиждень приходив грати з ним у шахи. Спочатку я відмовлявся, але він наполягав: «Це не благодійність, Дмитре. Це оплата за твій час. Час — це єдина валюта, яку я не можу надрукувати».
Одного разу, коли за вікном шурхотів дощ, а партія зайшла у глухий кут, він відставив келих і подивився на мене поглядом людини, яка вже все про себе зрозуміла.
— У мене є син Віктор і двоє онуків у Празі. Я купив їм усе, Дімо. Освіту в Оксфорді, квартири з видом на Влтаву, галереї, щоб вони могли називати себе «цінителями мистецтва». Я думав, що купую їм свободу. Виявилося, я купив собі право на забуття. Вони не дзвонили мені з того дня, як я підписав папери на останній транш. Для них я — старий банкомат у скляному корпусі, в якого просто сідає батарейка.
Його «успішна» родина не приїхала навіть на похорон. Віктор прислав SMS: «Проблеми з логістикою, авіасполучення підвело, бізнес-зустріч у Лондоні неможливо скасувати. Поховайте за вищим розрядом, ми все оплатимо».
Справжній психологічний трилер почався на сороковий день. У кабінеті нотаріуса повітря було густим від парфумів та прихованої агресії. З’явилися всі. Віктор у костюмі, вартість якого перевищувала мій будинок разом із садом, і онуки — Марк і Денис. Вони виглядали як клони з обкладинки: ідеальні зачіски, вінірові посмішки та погляди, що миттєво оцінювали вартість кожної речі навколо.
На мене вони подивилися лише раз — як на прикру перешкоду, наче я був бродячим псом, який випадково забіг на приватну територію. «Напевно, сусід прийшов просити за ремонт паркану», — прочитав я в їхніх очах.
— Давайте швидше, — Віктор глянув на годинник Patek Philippe. — Батько був людиною системною. Ми знаємо про активи, рахунки в Сінгапурі та нерухомість. Оформлюйте все порівну на трьох, нам ніколи сентиментальні теревені розводити.
Нотаріус, сивий чоловік, який, здавалося, бачив у житті все, повільно поправив окуляри і відкрив папку.
— Панове, згідно з останньою волею вашого батька, весь його основний капітал — нерухомість, логістичний парк, рахунки та акції — переходить до громадянина Коваля Дмитра Олексійовича. Тобто до вашого сусіда.
Тиша була такою дзвінкою, що я почув, як на вулиці загальмувала машина. А потім вибухнув вулкан. Віктор підскочив, його обличчя налилося багрянцем.
— Що?! Ви жартуєте?! Цей… цей малювальник?! Він обдурив мого батька! Він втерся в довіру старому, який вижив з розуму! Це шахрайство! Ми розмажемо тебе по стіні, ти чуєш?!
— У заповіті є додаток, — спокійно перебив його нотаріус. — Аркадій Львович залишив вам, своїм прямим нащадкам, «Золоту скриню», яка зберігається в його сейфі. Він вказав, що в ній міститься те, що він вважає найціннішим здобутком свого життя.
Ми поїхали до будинку. Родичі буквально бігли до кабінету, розштовхуючи один одного ліктями. У їхніх очах горіла жадібність: вони вже уявили там діаманти «на пред’явника», ключі від швейцарських сейфів або принаймні документи на золото.
Віктор тремтячими руками відкрив важкий сейф і витяг скриню, оббиту потертим оксамитом. Марк і Денис дихали йому в потилицю, наче хижаки.
— Відкривай же! — шипів Денис.
Кришка відкинулася. Замість золотого блиску вони побачили… папір. Старі, пожовклі дитячі малюнки, на яких кривими лініями був зображений «тато на роботі». Пара розбитих окулярів. Кілька листів від дружини Аркадія, написаних ще в сімдесятих. І маленький шкіряний блокнот.
Я підійшов ближче. Це була телефонна книга. Навпроти імен сина та онуків стояли дати. Я зазирнув: це були дати їхніх дзвінків. Рівно чотири записи на рік: День народження та Новий рік. Кожен запис супроводжувався часом: «1 хв 20 сек», «45 сек».
На останній сторінці була приписка, зроблена нерівним почерком Аркадія Львовича:
«Свій капітал я залишаю тому, хто знає ціну часу, а не ціну грошей. Дмитро подарував мені п’ятсот годин свого життя — за шахами, за розмовами, за тишею. Ви не подарували мені й десяти хвилин, хоча я купив вам увесь світ. Гроші псують тих, хто їх не заробив, а просто отримав. Тому скриню з пам’яттю забирайте собі — може, хоч тепер ви зрозумієте, що я був живою людиною, а не бездушним банкоматом».
Віктор стояв посеред вітальні, тримаючи в руках свої ж дитячі малюнки. Це була витончена помста людини, яка все життя прорахувала наперед. Він не просто залишив їх без грошей — він змусив їх відчути вагу своєї відсутності в його житті. Їхня лють змінилася паралізуючою розгубленістю.
— Ми… ми оскаржимо це! Він був не в собі! — вигукнув Марк, але його голос зірвався. Нотаріус лише витяг флешку:
— Ось відеозапис. Маркіян Львович зробив його за тиждень до смерті. Там він детально пояснює свій вибір, підтверджуючи повну притомність. Він знав, що ви скажете про «старечий маразм».
Я підійшов до Віктора. Мені не було приємно.
— Знаєте, він до останнього тримав телефон на тумбочці в лікарні. Він чекав навіть не переказу грошей, а простого запитання: «Тату, як ти?». Якби ви приїхали хоча б на похорон, цей заповіт був би іншим. Він залишив мені все не тому, що я такий хороший, а тому, що ви були занадто зайняті бути «успішними».
Віктор глянув на мене. У цьому погляді було все: і зневага, і дикий, запізнілий сором. Він зрозумів, що програв не через мою підступність, а через свою скупість на почуття.
Вони поїхали того ж вечора, навіть не забравши скриню. Я залишився в цьому скляному палаці. Багато хто скаже, що я виграв джекпот. Але я дивився на шахівницю, де стояла наша остання недограна партія, і мені було порожньо.
Я не переїхав у цей будинок. Я продав більшість активів, залишивши собі лише невелику суму, щоб більше не думати про замовлення і просто малювати. Решту я спрямував у фонд підтримки самотніх літніх людей.
А ту скриню я поставив у себе в майстерні. Вона нагадує мені головну істину: «Забутий онук» — це не той, кого викреслили із заповіту. Це той, хто сам викреслив рідну людину зі свого серця. Іноді сусід, який просто зайшов на чай, стає ріднішим за сина, бо кров — це природа, а близькість — це щоденний вибір.
